Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— А навіщо ви лишили оті слова «Тут розпочинається ТЕМНА НІЧ»? — запитала Анна.

— Таж із Орфеї я поїхав з думкою, що повернуся сюди, коли розплутаю цю справу, і вголос заявлю правду. Розкажу про все театральною п’єсою, яка матиме страшенний успіх. Орфею покинув нікчемою, а повернутися планував героєм і зіграти «Темну ніч».

— А чому ви взяли ту саму назву для нової п’єси? — запитала Анна.

— Бо це була остання нагода втерти носа всім, хто принижували мене. «Темна ніч» у її початковій формі пропала: колеги знищили всі мої чернетки і рукописи, які я зберігав у комісаріаті, за те, що я сказав, буцімто в мого батька рак, а єдиний уцілілий примірник, що був у книгарні, потрапив до рук мера Ґордона.

— Як ви про це взнали? — запитав я.

— Мені сказала про це Меґан Падалін, яка працювала в книгарні. Це вона порадила мені лишити один примірник у відділі для місцевих авторів. Туди могли зазирнути славетні продюсери з Голівуду, і хтозна, може, котрийсь із них прочитав би її й оцінив. Аж усередині липня 1994 року, після тієї капості, яку вкоїли мені колеги, я зайшов до книгарні, щоб забрати текст, а Меґан сповістила мені, що його придбав мер Ґордон. Я попросив віддати, та він сказав, що в нього її нема. Подумав, що він хоче нашкодити мені: адже він уже читав п’єсу і сказав, що вона погана! Він навіть подер її переді мною! То нащо ж купив її в книгарні, як не задля того, щоб завдати мені збитків? І, виїжджаючи з Орфеї, я вирішив довести: ніщо не завадить мені створити мистецьку річ і поставити її на сцені. Можете палити, кепкувати, забороняти, цензурувати: все відроджується. Гадаєте, знищили мене? А дзуськи, я дужчий, ніж був раніш. Ось про що я мріяв. Отож я дав доручення батькові продати мій дім в Орфеї й оселився в Каліфорнії. З тими грішми, що в мене були від продажу будинку, якийсь час я міг протриматися. Я поринув у слідчу справу. Але то був глухий кут: я топтався на місці. І що далі топтався, то дужче переймався тією справою.

— І ви думали над нею двадцять років? — запитав Дерек.

— Авжеж.

— І до яких висновків дійшли?

— Ні до яких. З одного боку, фатальна пригода на мотоциклі, з другого, Меґан. Це все, що я знав.

— Гадаєте, Меґан розслідувала нещасний випадок із Джеремі Фолтом, і за це її вбили?

— Не знаю. Я взяв це для п’єси. Подумав собі, що це буде хороший початок. Невже і справді є якийсь зв’язок поміж Меґан й тієї пригодою?

— У тім і річ, — відказав я. — Як і ви, ми певні, що існує зв’язок поміж смертю Меґан і смертю Джеремі Фолта, та поміж Меґан і Джеремі, здається, ніякого зв’язку нема.

— От бачите, — зітхнув Кірк, — тут справді якась чудасія коїться.

Кірк Гарві перестав бути пихатим і нестерпним у спілкуванні театральним постановником, яким він був останні два тижні. То нащо він грав ту роль? Навіщо потрібна була та п’єса, без початку й без кінця? Коли я запитав його про те, він відповів, наче це й так було зрозуміле:

— Таж задля того, щоб існувати, Розенберґу! Щоб привернути увагу! Щоб на мене нарешті поглянули! Я зрозумів, що ніколи не розкрию цієї справи. Я був на дні суспільства. Жив у трейлері, без родини, без друзів. Справляв враження тільки на безталанних акторів, змушуючи їх живитися славою, яка ніколи не прийде. Що я міг зробити? Коли в червні Стефані Мейлер прибула до мене в Лос-Анджелес, у мене нарешті з’явилася надія, що я таки закінчу п’єсу. Я розповів їй усе, що знав, сподіваючись, що й вона зробить те саме.

— То Стефані знала, що ціллю була Меґан Падалін?

— Авжеж. Це я їй сказав.

— А вона що знала?

— Хтозна. Зрозумівши, що я не знаю, хто вбивця, вона хотіла було відразу ж ушитися. Сказала мені: «Що ж, не буду більше гаяти часу». Я вимагав, щоб вона поділилася зі мною інформацією, яка в неї була, та вона відмовилася. Ми навіть трохи посварилися у барі «Білуга». Намагаючись її зупинити, я вхопився за її наплічник, з якого все висипалося додолу. Усі папери, що стосувалися цього слідства, запальничка, ключі з тією кумедною жовтою кулею, що служила брелоком. Я допоміг їй зібрати всі ті речі, намагаючись зазирнути в її нотатки. Та марно. А потім прибув і ти, друже Розенберґу. Спершу я не хотів нічого тобі казати, щоб не використовували мене двічі, мов дурника. А потім подумав собі, що, може, це останній шанс повернутися до Орфеї й зіграти виставу на відкритті фестивалю.

— Без справжньої п’єси?

— Мені теж кортіло урвати бодай крихту слави. Це все, на що я розраховував. І я таки урвав її. Два тижні про мене говорили. Я був у центрі уваги, в газетах, керував акторами, з якими робив, що мені хотілося. Я випровадив на сцену великого критика Островскі в трусах і змусив його читати вірші латиною, його, котрий так недобре відгукнувся про мою моновиставу 1994 року. Те саме укоїв я з цим гівном Ґуллівером, який так принизив мене того ж таки року. Варто було тільки поглянути на нього, майже голого, з тим дурнуватим борсуком у руках. Я помстився й зазнав пошани. Я жив.

— Але все ж таки поясніть, Кірку: чому замість кінця — чисті аркуші?

— Про це я не турбувався. Гадав, ви знайдете вбивцю ще до прем’єри. Розраховував на вас. А я просто оголосив би вже відомого винуватця й поскаржився б на те, що ви все зіпсували.

— А ми його не знайшли.

— То Дакота і не назвала б його, а я знову випустив би на сцену «Танок смерті». Цілими годинами принижував би Островскі й Ґуллівера. Та п’єса могла б тривати до нескінченності, до самісінької півночі. Я ладен був піти на все.

— Але ж ви тоді виставили б себе дурником, — зауважила Анна.

— Не більше, ніж мер Браун. Його фестиваль зазнав би краху, люди вимагали б, щоб їм повернули гроші за квитки. Він утратив би авторитет, і його переобрання опинилося б під загрозою.

— То все це було задля того, щоб нашкодити йому?

— Усе це було задля того, щоб не бути самому. Адже, по суті, «Темна ніч» — це моя самотність на дні суспільства. Але мені пощастило тільки в одному: я завдав шкоди. І тепер через мене та прекрасна молода дівчина Дакота перебуває поміж життям і смертю.

Запало мовчання. Урешті я сказав Кіркові:

— Що ж, ви у всьому маєте рацію. Ми знайшли вашу п’єсу. Мер Ґордон зберігав її в сейфі у банку. У тексті кодом записане ім’я Джеремі Фолта, того чоловіка, що розбився на мотоциклі. Отже, є зв’язок поміж Джеремі, головою Ґордоном і Меґан Падалін. Ви все зрозуміли, Кірку. У вас у руках усі фрагменти цієї головоломки. Тепер просто треба правильно їх скласти.

— Дозвольте мені допомогти вам, — благально сказав Кірк. — Так я поправлю шкоду, якої завдав. Обіцяю.

— Якщо будете коректно поводитися.

— Обіцяю, Джессе.

Спершу ми вирішили зрозуміти, що ж сталося напередодні увечері у Великому театрі.

— Я був на сцені, дивився на Дакоту, — сказав нам Кірк. — Коло мене були Аліса Філмор і Джеррі Еден. Раптом пролунали постріли. Дакота повалилася додолу. Ми з Джеррі кинулися до неї, потім підбігла і Шарлотта.

— Ви помітили, звідки стріляли? — запитав Дерек. — З першого ряду? З краю сцени?

— Хтозна. У залі була темрява, а на нас були спрямовані прожектори. Так чи так стрілець був поміж глядачами, тому що Дакота стояла лицем до зали, і кулі поцілили їй у груди. Одного не можу зрозуміти, як зброя опинилася в залі. Адже заходи безпеки були дуже суворі.

Щоб відповісти за це запитання й перш ніж опитувати інших акторів трупи, ми зібралися разом із майором МакКенна, Монтанем і мером Брауном у залі для нарад, щоб підсумувати ситуацію.

На цьому етапі розслідування ми не мали ніяких відомостей про стрільця. Ніяких даних. У Великому театрі не було камер, а глядачі, яких ми опитали, нічогісінько не бачили. Всі торочили те саме: коли пролунали постріли, в залі була цілковита темрява. «То була достеменна темна ніч, — казали вони. — Вдарили два постріли, дівчина впала, потім почалася загальна паніка. Як почувається та сердешна акторка?»

Новин у нас не було.

МакКенна сповістив, що зброї не знайшли ні в залі, ні на довколишніх вулицях.

100
{"b":"825759","o":1}