— Мені дуже шкода, пане, — ніяково промимрив офіціант.

— Ану погукайте мені директора! — заревів Гарві. — Тільки директор цього готелю має право звертатися до мене.

Усі відвідувачі ресторану затихли, приголомшено спостерігаючи ту сцену. Тут прибіг і директор, якого терміново покликали.

— Великий Кірк Гарві хоче яєць по-королівському і кав’яру, — пояснив Гарві.

— Великий Кірк Гарві хоче яєць по-королівському і кав’яру, — повторив директор офіціантові.

Той записав замовлення, й у залі запанував спокій.

Задзеленчав мій телефон.

То була Анна. Вона чекала нас у комісаріаті. Коли я сказав, де ми перебуваємо, вона порадила нам хутчій ушиватися відтіля.

— Ви не повинні там бути, — сказала вона. — Якщо дізнається міський голова, у всіх нас будуть проблеми.

— Цей Гарві справжнісінький блазень, — сказав я роздратовано, — а всі його сприймають поважно.

— Тим паче нам треба зосередитися на слідстві, — відповіла Анна.

Вона мала рацію. Ми покинули той ресторан і подалися до неї в комісаріат. Навели довідки про Джеремі Фолта і дізналися, що він загинув 16 липня 1994 року в дорожній пригоді, тобто за два тижні до голови Ґордона.

На превеликий наш подив, за тим Джеремі не числилося якихось особливих правопорушень. Федеральна комісія з контролю за обігом алкоголю, тютюну і вогнепальної зброї відкрила було проти нього провадження, та вочевидь воно скінчилося нічим. Ми зв’язалися з поліцією Ріджспорта, щоб дізнатися більше, але поліціянт, з яким розмовляли, нічим не зміг нам допомогти. «У нас на того Фолта нічого нема», — сказав він. Це означало, що смерть Джеремі Фолта ні в кого не викликала підозр.

— Якщо він загинув до тих чотирьох убивств у домі Ґордонів, — сказав Дерек, — то це означає, що він до них непричетний.

— З мого боку, — докинув я, — після консультацій із комп’ютерним банком ФБР я з’ясував, що ніякої злочинної організації під назвою «Темна ніч» нема. Тобто все це не пов’язане з організованою злочинністю чи здирством. Принаймні Джеремі Фолта ми можемо відкинути. Залишається отой невідомий замовник, що загадав Стефані написати книжку.

Дерек приніс теку з газетами.

— Оголошення, що дозволило Стефані зустрітися з тим замовником, з’явилося в одній газеті, — пояснив він. — Адже під час розмови з нею він прохопився, що публікує його вже двадцять років.

Він зачитав із тексту, написаного Стефані:

— Отже, йдеться про постійну публікацію цього оголошення, — провадив Дерек. — Здається, Стефані передплачувала одну газету: огляд філологічного відділу університету Нотр-Дам, де вона навчалася. Ми зібрали всі випуски за минулий рік.

— Вона могла випадково натрапити на це оголошення в якійсь іншій газеті, — заперечила Анна. — У кав’ярні, в метро, в приймальні лікаря.

— Може, й так, — сказав Дерек, — може, й ні. Якщо ми знайдемо це оголошення, то зможемо вийти на замовника і нарешті з’ясувати, хто був за кермом автомобіля Теда Тенненбаума у вечір убивства.

На проби в театр прийшло чимало людей. Прослуховування точилося дуже непоквапно. Кірк Гарві сидів за столом на сцені. Він викликав по два кандидати на акторів і давав їм зачитувати уривок із першої дії своєї п’єси з аркушика, який вони мусили передавати одне одному.

Кандидати юрмилися перед сценою, мов отара овець, очікуючи, коли Кірк Гарві погукає їх на пробу. Той вигукував суперечливі команди: то треба було підійматися східцями праворуч, а не ліворуч, то вклонятися, перш ніж підніматися на сцену, а на сцені вже не вклонятися, а як робили щось не так, то все треба було розпочинати наново, від початку. Присуд був той самий:

— Нуль! — кричав Гарві, а це означало, що кандидат повинен негайно щезнути з очей Маестро.

Дехто протестував.

— Як ви можете судити про людей за єдиним рядком?

— Не гризіть мені голову, геть відціля! Тут я постановник.

— А можна спробувати ще раз? — запитав хтось із невдах.

— Ні! — відтяв Гарві.

— Але ж я стільки годин чекав, а прочитав одненький рядочок.

— Слава не для вас, вам судилося скніти на задвірках життя! Катайте відціля, щоб мої очі вас не бачили!

Дакота лежала на дивані в готельних апартаментах, а її батько вмикав на столі ноутбук і розмовляв з нею.

— Треба піти на те прослуховування в театр, — умовляв він її. — Разом відбудемо його.

— Пхе! — сказала Дакота. — Театр — це ніщо!

— Як ти можеш таке казати! Ти ж написала колись чудову п’єсу, її ще мали поставити у тебе в школі!

— Але так і не поставили, — згадала Дакота. — Відтоді мені начхати на театр.

— А якою ж ти колись була допитливою дівчинкою! — сумовито сказав Джеррі. — Ото вже лихо з вашим поколінням, оті телефони та соціальні мережі! Ви більше не читаєте, нічим не цікавитеся, тільки знімаєте себе на телефон за сніданком! Хороша пора!

— Ага, не треба читати мені мораль, — відказала Дакота. — Це твої гівняні передачі роблять людей дурниками!

— Не кажи таких вульгарних слів, прошу тебе.

— А за п’єсу красненько дякую: якщо я пройду пробу, то застряну тут до самісінького серпня.

— То що ти хочеш робити?

— Нічого, — скривилася Дакота.

— Може, підеш на пляж?

— Ні. Ми вертаємося до Нью-Йорка?

— Не знаю, Дакото, — роздратовано відказав Джеррі. — Я оце намагаюся бути терплячим, але ти можеш бодай трохи взяти себе в руки? Уяви собі, в мене є чимало причин не бути тут. «14 канал» іще не розробив проект передачі до початку сезону, і...

— То їдьмо звідси, — урвала його Дакота. — Роби свою роботу.

— Ні. Я все влаштував так, що керуватиму звідси. Ось зараз у мене вже розпочинається відеоконференція.

— Авжеж, відеоконференція, робота... Тільки це тебе і цікавить.

— Дакото, це триватиме хвилин з десять! Я завжди поруч із тобою, ти могла б усе ж таки визнати це. Дай мені десять хвилин, а потім будемо робити те, що ти захочеш.

— Нічого я не хочу робити, — буркнула Дакота і подалася до своєї кімнати.

Джеррі зітхнув і ввімкнув камеру ноутбука, щоб розпочати відеоконференцію зі своєю командою.

За двісті п’ятдесят кілометрів звідтіля, в центрі Мангеттена, у залі для зібрань студії «14 канал» на п’ятдесят третьому поверсі хмарочоса, нудьгували учасники тієї конференції.

— Де начальник? — запитав хтось.

— У Гемптонсі.

— Еге, він там не нудьгує, а ми тут гаруємо за десятьох! Ми працюємо, а він відпочиває.

— Здається, в нього проблеми з донькою, — сказала якась жінка, що була знайома з асистенткою Джеррі. — Вона вживає наркотики чи щось таке.

— Діти багатіїв усі однакові. Нароблять їх легковажно, а потім мають проблеми.

Раптом увімкнулася мережа, і всі позамовкали. На стінному екрані з’явився начальник, і всі обернулися, щоб привітати його.

Першим узяв слово креативний директор.

— Джеррі, — сказав він, — здається, ми таки дещо розробили. Проект, що всім сподобався: реаліті-шоу, яке простежуватиме життя родини товстунів, які відчайдушно намагаються скинути вагу. Ця ідея сподобається всім категоріям глядачів, тому що кожне знайде тут щось своє: можна ототожнитися з ними, долучитися до них і навіть покепкувати з них. Ми вже збираємося тестувати його на групі людей, здається, це буде виграшний задум.