— Мені це подобається! — сказав Джеррі.

Креативний директор передав слово відповідальному за проект.

— Задум такий, що родина товстунів потрапляє до спортивного тренера, здоровезного чолов’яги з випуклими м’язами, суворого і нещадного наставника, аж згодом виявляється, що він теж був товстуном, але зумів позбутися свого сала. Отакий собі багатогранний персонаж, публіка таких любить.

— Буде також конфліктний елемент, він потрібен, щоб внести ритм в епізоди, — уточнив креативний директор. — Ми вже запланували дві чи три сцени, що змусять заговорити про себе. Наприклад, пригнічений товстун плаче і поглинає шоколадне морозиво, а тренер, слухаючи, як він скиглить, відтискається від землі й качає прес, щоб стати ще дужчим і гарнішим.

— Так, ваша ідея здається мені справді непоганою, — сказав Джеррі, — але майте на увазі: як на мене, тут забагато пафосу й мало конфлікту. А глядач полюбляє конфлікти. Як буде забагато скиглення, то він нудьгуватиме.

— Ми про це теж подумали, — радісно сказав креативний директор, що знову перебрав слово. — Щоб загострити конфлікт, ось такий варіант: дві родини опиняються в тому самому будинку для відпочинку. Одна захоплюється спортом: батьки й дітлахи атлетичної будови, здорові, їдять лише варені овочі й не вживають жирних страв. Друга родина — товстуни, які сидять весь час перед телевізором і жеруть піцу. Оцей антагоністичний спосіб життя створює велику напругу. Спортсмени кажуть товстунам: «Хлопці, гайда з нами робити гімнастику, а потім будемо їсти тапіоку!». А товстуни кажуть їм на те: «Ні, дякуємо, ми воліємо вилежуватися на дивані, поїдаючи начос із сиром і запиваючи содовою!».

Присутнім, здавалося, припала до смаку та ідея. Аж ось виступив директор правового департаменту.

— Єдина проблема в тому, що як змушувати товстунів жерти мов не в себе, вони можуть занедужати на діабет, і нам доведеться оплачувати їхнє лікування.

Джеррі відмахнувся від тієї проблеми.

— Підготуйте залізну угоду, яка унеможливить будь-які дії в цьому напрямку.

Співробітники юридичного відділу відразу ж занотували це собі. Маркетинговий директор теж устряв до розмови.

— Чіпси «Ґрассітос» дуже зацікавилися проектом і хочуть долучитися до нього. Готові частково фінансувати його, за умови, що під час реаліті-шоу пропихатиметься ідея, наче поїдання чіпсів сприяє втраті ваги. Хочуть поправити своє реноме після фіаско з отруєними яблуками.

— З отруєними яблуками? — перепитав Джеррі. — Що це таке?

— Кілька років тому «Ґрассітос», яких обвинуватили в тому, що їхня продукція призводить до збільшення ваги у дітей, фінансували закупівлю яблук для шкільних їдалень у Нью-Йоркському окрузі. Та виявилося, що в тих фруктах повно пестицидів, і дітлахи захворіли на рак. Чотири сотні хворих дітей — і ваш імідж собаці під хвіст.

— Оце халепа! — сказав Джеррі.

— На щастя, — уточнив директор, — лиха не буває без добра: то були дітлахи з неблагополучних кварталів, і батьки не мали коштів, щоб подати у суд. Декотрі з тих дітлахів навіть у лікаря не побували.

— «Ґрассітос» просять, щоб під час передачі оті мускулясті здоровані наминали чіпси. Тобто треба, щоб був зв’язок поміж м’язами і чіпсами. Також хочуть, щоб той тренер або ж родина спортсменів були латиносами. Це важливий ринок для них, і вони хочуть його розвивати. Вони вже й гасло вигадали: «Латиноси полюбляють „Ґрассітоси“».

— Дуже непогано, — сказав Джеррі. — Але треба спершу з’ясувати, скільки вони можуть інвестувати в бюджет програми, щоб наша співпраця мала сенс.

— А мускулясті латиноси вам підходять? — запитав маркетинговий директор.

— Атож, це дуже добре, — підтвердив Джеррі.

— Нам потрібні латиноси! — гукнув креативний директор. — Записали?

Втупившись у екран свого ноутбука в апартаментах готелю «Озерний», Джері не помітив, як Дакота вийшла зі своєї кімнати і зупинилася в нього за плечима. Глянула на нього, та він геть поринув у конференцію, тож вона подалася з апартаментів. Пройшла коридором, не знаючи, куди себе подіти. Пройшла повз номер, де Островскі готувався до прослуховування, переглядаючи театральних класиків. Поминула триста дванадцятий номер, де мешкали Берґдорф з Алісою, й захихотіла, почувши, як гучно вони кохаються. Урешті вирішила покинути готель. Звеліла працівникові паркувального майданчика подати батьків «порше» і покотила Орфеєю. Ось і Овшен-роуд. Вона попрямувала до пляжу. Дедалі дужче нервуючись, незабаром дісталася до того будинку, де колись вони відпочивали на вакаціях, де були такі щасливі разом. Зупинилася коло брами і задивилася на викарбуваний там напис: «САД ІДЕНІВ».

Урешті її залили сльози. Вчепившись у кермо, вона заридала.

— Джессе, — всміхнувся Майкл Бірд, угледівши мене у дверях свого кабінету, — чим я завдячую задоволенню бачити вас?

Поки Анна з Дереком порпалися в комісаріаті в газеті університету Нотр-Дам, я подався до редакції «Орфея кронікл» узяти статті, що вийшли у рік убивства чотирьох людей.

— Мені треба заглянути в архіви вашої газети, — пояснив я Майклові. — Чи можете допомогти мені в цьому, але так, щоб ця інформація не з’явилася завтра в пресі?

— Авжеж, Джессе, — пообіцяв він. — Шкодую, що так ото зрадив тоді вашу довіру. Це було непрофесійно. Знаєте, весь час собі думаю, чи міг я захистити Стефані?

Погляд у нього був сумний. Я бачив, що він дивиться на кабінет Стефані, який був коло його кабінету й залишився недоторканний.

— Ви нічого не могли вдіяти, Майкле, — спробував я підбадьорити його.

Він звів плечима і спровадив мене в архів, розташований у напівпідвальному приміщенні. Його допомога була неоціненна: він вибрав потрібні випуски газети, допоміг знайти потрібні статті й поробити з них копії. Він чимало знав усього про місцеві справи, тож я запитав, чи чув він про Джеремі Фолта.

— Джеремі Фолт? — перепитав він. — Ніколи не чув про нього. Хто це?

— Дрібний розбишака з Ріджспорта, — відказав я. — Він збивав із Теда Тенненбаума гроші, погрожуючи, що завадить відкриттю кафе «Афіна».

Майкл аж рота роззявив.

— Із Тенненбаума рекет здирав гроші?

— Так. Поліція штату проґавила це 1994 року.

Завдяки Майклові я зміг здійснити масштабні пошуки, що стосувалися «Темної ночі»: він зв’язався з іншими місцевими газетами, зокрема, зі щоденним виданням із «Рідж-спорт івнінґ стар», і запитав, чи існує в їхніх архівах ключова фраза «Темна ніч». Проте ніхто такого не знайшов. Усе, що було пов’язане з цією назвою, сталося в Орфеї у проміжку від осені 1993 до літа 1994 року.

— Який зв’язок поміж п’єсою Гарві й цими подіями?— запитав Майкл, який і досі не провів цієї паралелі.

— Я й сам хотів би про це знати. Надто ж тепер, коли відомо, що та Темна ніч стосується тільки Орфеї.

Я заніс усі копії з архіву «Орфея кронікл» до комісаріату і почав їх переглядати. Робив вирізки, підкреслював потрібне, відкидав непотрібне, класифікував, а Дерек із Анною тим часом ретельно перечитували примірники газети університету Нотр-Дам. Незабаром Аннин кабінет почав нагадувати поштове відділення, де сортують пресу. Аж ось Дерек вигукнув: «Бінґо!». Він знайшов оголошення. Двадцять перша сторінка осіннього випуску 2013 року, там поміж рекламою шевця й китайського ресторану, що обіцяв щедрий буфет за ціною від двадцяти доларів, було те загадкове повідомлення:

Залишалося тільки зв’язатися з особою, що відповідала за розміщення реклами в газеті.

Дакота знай сиділа в автомобілі перед брамою «Саду Іденів». Батько навіть не зателефонував їй. Вона подумала, що він, звісно ж, ненавидить її, зрештою, як і всі. За те, що вчинила вона з Тарою Скаліні. Ніколи не простить собі цього.