— І став на посаду міського голови, коли вбили Ґордона, так? — запитав я.

— Ну, щоб став на цю посаду, то це не зовсім так, капітане. Після вбивства Ґордона Алан Браун тимчасово виконував обов’язки міського голови, причому лише місяць: у вересні 1994 року так чи так мали відбуватися муніципальні вибори, і Браун уже давно заявив, що висуватиме свою кандидатуру. І його одностайно обрали на цю посаду.

— Повернімося до голови Ґордона, — запропонував Дерек. — У нього були вороги?

— Він не мав чіткої політичної позиції, тож з усіма не ладнав із тих чи тих питань.

— Наприклад, з Тедом Тенненбаумом?

— Та ні. У них була невелика сварка через перебудування того будинку під ресторан, але за це не вбивають людину і її сім’ю.

— Справді? — запитав я.

— Авжеж, я ніколи не вірив, що він міг зробити це з такого незначного приводу!

— То чому ви нічого не сказали?

— Кому? Поліції? Уявляєте собі, як я приходжу до комісаріату, щоб поставити під сумнів результати слідства? Все ж таки, як мені здавалося, там зібрані непохитні докази. Хочу сказати, люди ж усе одно мертві. Та й, як по правді, мені було байдуже. Так чи так в Орфеї я більш не жив. Я стежив за перебігом справи здалеку. Одне слово, повернімося до розповіді. Я вже казав, що намагання молодого Брауна перебудувати місто були просто-таки благом для дрібних підприємців, адже тривала перебудова споруди міськвиконкому, ресторанів, будівництво міської бібліотеки і різних інших об’єктів. Але так було офіційно. Хоч мер Ґордон і казав, що хоче надавати роботу мешканцям міста, але в особистих розмовах просив їх виставляти завищені рахунки на їхні послуги в обмін на надання контрактів.

— То він брав хабарі? — вигукнув приголомшений Дерек.

— Аякже!

— А чому ніхто не казав про це, коли тривало слідство? — запитала Анна.

— А що ви хочете? — запитав у неї Берґдорф. — Щоб підприємці самі на себе заявляли? Вони ж були так само винні, як і мер. Це все одно, що ви заявили б, наче вбили президента Кеннеді.

— А як ви про це дізналися?

— Контракти були публічні. Під час виконання робіт можна було переглянути суми, що їх виплачувала міська влада різним підприємствам. І бувало так, що підприємства, які брали участь у муніципальних будівельних роботах, теж повинні були надавати звіти міськвиконкому, який хотів упевнитися, що вони не зазнавали збитків під час робіт. На початку року я переглянув рахунки уповноважених підприємств і порівняв їх із сумами, які офіційно виплатила їм міська влада. Виявилося, що в більшості випадків міськвиконком виплачував менші суми, ніж передбачалися підписаними угодами.

— І як ніхто цього не помітив? — запитав Дерек.

— Гадаю, існував рахунок для міськвиконкому і рахунок для бухгалтерії, й вони не відповідали один одному, та цього ніхто не побачив, крім мене.

— І ви нічого нікому не сказали?

— Та ні, я підготував статтю для «Орфея кронікл», але спершу подався до голови Ґордона, щоб попросити в нього пояснень. І знаєте, що він мені сказав?

15 лютого 1994 року

Орфейський міськвиконком, кабінет голови Ґордона

Мер Ґордон уважно прочитав статтю, яку щойно приніс йому Берґдорф. У кімнаті панувало цілковите мовчання. Ґордон здавався спокійним, натомість Берґдорф нервувався. Урешті міський голова поклав статтю на стіл, глянув на журналіста і сказав йому своїм майже кумедним голосом:

— Дуже добре, що ви попередили мене, любий Стівене. Отже, в найвищих ешелонах влади в Орфеї існує корупція?

— Так, пане голово.

— Може здійнятися неабиякий галас. А у вас є копії угод і рахунків, щоб довести це?

— Авжеж, пане голово, — підтвердив Берґдорф.

— Ви сумлінно попрацювали! — похвалив його Ґордон. — Знаєте, любий мій Стівене, це просто-таки щасливий збіг, що ви оце прийшли до мене: я хотів якраз побалакати з вами про один проект. Знаєте, що за кілька місяців ми святкуватимемо відкриття нашого першого театрального фестивалю?

— А певно, пане голово, — відказав Берґдорф, не розуміючи, куди той хилить.

— Так ось, я хотів, щоб ви написали книжку про цей фестиваль. Невеличку брошуру, де розповіли б про створення його і помістили там декілька світлин. Вона має вийти перед відкриттям. Для глядачів то буде хороша пам’ятка, вони обов’язково її куплять. І, до речі, Стівене, в яку суму оцінюєте ви здійснення цього замовлення?

— Не знаю, пане голово. Я ще ніколи такого не писав.

— Як на мене, це коштує сто тисяч доларів, — вирішив мер.

— Ви заплатите мені сто тисяч доларів за те, що я напишу цю брошуру? — пробелькотів Стівен.

— Авжеж, для такого пера, як у вас, це нормально. Звісно, це буде неможливо, якщо в «Орфея кронікл» з’явиться стаття про маніпуляції з муніципальними рахунками. Адже ці рахунки будуть ретельно переглядати і ніхто не зрозуміє, за що я вам заплатив таку суму. Ви розумієте, про що я?

— І ви написали цю книжку! — вигукнув я, відразу ж згадавши про книжку, що про неї нам із Анною розповідав Коді. — Невже ви теж здалися на корупцію?

— О ні, капітане Розенберґу! — наїжачився Берґдорф. — Не треба цих гучних слів, прошу вас! От подумайте, невже я міг відмовитися від цього подарунка! То була нагода заробити трохи грошенят, та й це дало б мені змогу виплатити за дім. На жаль, той дурень Ґордон так і не заплатив мені ні цента, бо його вбили, перш ніж я здобув ті грошенята. Щоб я не опублікував тієї статті, отримавши від нього ті сто тисяч доларів, він сказав, що видасть їх мені після виходу книжки. Наступного дня після вбивства я негайно зустрівся з Аланом Брауном, який почав виконувати обов’язки міського голови. Ми з Ґордоном не уклали ніякої угоди, і я не хотів, щоб наша домовленість пішла в небуття. Я гадав, Браун теж причетний до тієї справи, та дізнався, що він нічого про те не знає. Він був такий приголомшений, що попросив мене піти з посади редактора, а то заявить у поліцію. Сказав, що терпіти не може корумпованих журналістів у «Орфея кронікл». І я мусив піти з тієї посади, а моє місце посів той бевзень Майкл Бірд, який і писати до ладу не вмів!

В Орфеї дружина міського голови Шарлотта Браун зуміла забрати свого чоловіка з його кабінету і піти з ним поснідати на терасу кафе «Афіна». Вона вважала, що він відчуває страшенну напругу й дуже знервований. Він мало спав, майже нічого не їв, обличчя його змарніло і було надто вже заклопотане. Їй здавалося, що сніданок на сонечку піде йому на користь, та ще й немалу.

Та її ініціатива мала надзвичайний успіх: хоч Алан і запевняв, що не має часу, все ж таки урешті дав себе переконати, і, здається, та віддушина припала йому до вподоби. Але то був короткий перепочинок: завібрував його мобільник на столі, й, побачивши на дисплеї прізвище того, хто йому телефонував, міський голова занепокоївся. Він підвівся й відійшов від столу, щоб відповісти.

Шарлотта Браун не чула, про що він там розмовляв, та до неї долинуло кілька вигуків, а з чоловікової жестикуляції вона втямила, що він роздратований. Аж ось він майже благально мовив: «Не робіть цього, я знайду вихід», — потім закінчив розмову і повернувся до столу якраз тоді, коли офіціант ставив на стіл десерт, який вони замовляли.

— Мені треба їхати у виконком, — втомлено сповістив Алан.

— Уже? — з жалем запитала Анна. — То з’їж принаймні десерт, Алане. Невже справи не зачекають чверть години?

— У мене великі неприємності, Шарлотто. Телефонував імпресаріо трупи, що мала грати головну п’єсу на фестивалі. Він сказав, що дізнався про страйк волонтерів і що актори стривожилися за свою безпеку. Вони відмовляються грати. П’єси не буде. Це катастрофа.

Браун відразу ж пішов, не помітивши людини, що сиділа за сусіднім столом спиною до нього ще від початку сніданку, не пропустивши жодного слова з того, що там мовилося. Вона зачекала, поки Шарлотта Браун теж піде, і взяла свій телефон.