— Майкле Бірд? — сказала вона. — Це Сильвія Тенненбаум. Маю інформацію про міського голову, гадаю, вона вас зацікавить. Можете заглянути до кафе «Афіна»?
*
Коли я запитав Стівена Берґдорфа, де він був увечері, коли зникла Стефані Мейлер, він приголомшено глянув на мене і відказав:
— Я був на вернісажі, можете перевірити, пане капітане.
Ми це і зробили, повернувшись до кабінету Анни в Орфеї.
Галерея, що організувала ту подію, підтвердила, що Берґдорф був присутній на вернісажі, уточнивши, що той закінчився о дев’ятнадцятій годині.
— Покинувши Мангеттен о дев’ятнадцятій, він міг дістатися до Орфеї о двадцять другій годині, — зауважила Анна.
— Гадаєш, він міг убити Стефані? — запитав я.
— Берґдорф пречудово знав розташування приміщень редакції «Орфея кронікл». Знав, як промкнутися туди, щоб украсти комп’ютер. Знав також, що Майкл Бірд — головний редактор, і надіслав йому повідомлення з телефону Стефані. І ще можна припустити, він боявся, що його знову впізнають в Орфеї, тим-то і відмовився зустрічатися зі Стефані в «Кодяк-гриль», а призначив їй зустріч на пляжі. Чому ви його відразу не затримали?
— Тому що це припущення, Анно, — устряв Дерек. — Нічого конкретного. Будь-який адвокат доведе це тобі за п’ять хвилин. У нас нема проти нього нічого конкретного: навіть якби він сидів сам удома, це неможливо було б спростувати. Та й оте його ненадійне алібі свідчить про те, що він не знає, коли вбили Стефані.
Дерек таки правду казав. Проте я попри все приліпив фото Берґдорфа на магнітному панно.
— Знаєш, Дереку, — сказала Анна, — я розглядала б цього Берґдорфа радше як замовника тієї книжки Стефані.
Вона взяла витяги з тексту, що його ми знайшли в комп’ютері, — вони теж були на панно, — і сказала:
— Коли Стефані запитала в замовника, чому він сам не напише книжку, той відказав: «Я? Неможливо! Що подумають люди?». Отож це була особа, яка просто нездатна щось написати, до того ж нездатна аж так, що довірила це завдання комусь іншому.
Тоді я прочитав наступний витяг:
— «Була за кілька хвилин дев’ятнадцята. Я вийшов надвір і побачив, як проїхало вантажне авто. Потім, прочитавши газети, зрозумів, що то було авто Теда Тенненбаума. Але проблема була в тому, що за кермом сидів не він». Берґдорф уже змусив нас сумніватися у вині Тенненбаума. Того вечора він був у Великому театрі.
— Багато я би віддала, щоб дізнатися, хто був за кермом, — сказала Анна.
— А я, — сказав Дерек, — гадаю собі, чому мер Браун ніколи не казав про корумпованість Ґордона? Якби ми знали про це тоді, слідство пішло б іншим шляхом. І, зокрема, якщо гроші, що йшли до Монтани, були хабарами від підприємців, то звідки взялася готівка Теда Тенненбаума, адже він так і не пояснив цього?
Запала довга мовчанка. Ми з Дереком збентежилися, й, побачивши те, Анна запитала:
— Як помер Тед Тенненбаум?
— Під час арешту, — коротко відказав я.
Дерек перевів розмову на інше, давши Анні зрозуміти, що ми не хочемо про це говорити.
— Треба щось і на зуб кинути, — сказав він, — ми ж і не снідали. Запрошую.
*
Мер Браун повернувся додому незвично рано. Мав спокійно подумати, що вдіяти, якщо доведеться скасувати театральний фестиваль. Він ходив туди й сюди вітальнею, обличчя було замислене. Його дружина, Шарлотта, що спостерігала за ним віддалік, бачила, який він знервований. Урешті вона підійшла, щоб спробувати бодай якось його заспокоїти.
— Алане, любий, — мовила вона, ніжно провівши долонькою по його чуприні, — а може, це ознака того, що пора вже відмовитися від того фестивалю? Це так згубно на тебе впливає...
— Як ти можеш казати таке! Ти ж актриса! Ти знаєш, що це таке! Мені потрібна твоя підтримка.
— Та я думаю собі, що, може, це доля. Цей фестиваль давно вже не дає зиску.
— Цей фестиваль повинен відбутися, Шарлотто! Він дуже важливий для всього нашого міста.
— Але чим ти заміниш основну п’єсу?
— Не знаю, — зітхнув він. — Я виставлю себе на посміховисько.
— Усе владнається, Алане, ось побачиш.
— Як? — запитав він.
У неї не було жодної думки з цього приводу. Вона сказала це просто задля того, щоб підбадьорити його. Тоді спробувала знайти вихід.
— Я спробую скористатися моїми зв’язками в театральному середовищі!
— Зв’язками? Люба, це просто чудово, але ж ти не виходила на сцену вже двадцять років. У тебе жодного контакту не лишилося.
Він обняв дружину, і вона поклала голову йому на плече.
— Це катастрофа, — сказав він. — Ніхто не хоче приїздити на цей фестиваль. Ні актори, ні преса, ні критики. Ми розіслали з десяток запрошень, та на них не відповіли. Я навіть написав Мета Островскі.
— Мета Островскі, критикові з «Нью-Йорк таймс»?
— Колишньому критикові з «Нью-Йорк таймс». Зараз він працює в «Нью-Йоркському літературному огляді». Це ліпше, як нічого. Але й він не відповів. До прем’єри двадцять днів, а фестиваль на грані краху. Залишається хіба що підпалити театр.
— Алане, — урвала його дружина, — не мели дурниць!
Тієї ж миті у двері подзвонили.
— О, це, мабуть, він, — пожартувала дружина.
— Ти когось чекаєш? — запитав Алан, якому було не до жартів.
— Ні.
Він підвівся й, пройшовши вітальнею, відчинив двері. То був Майкл Бірд.
— Добридень, Майкле, — сказав він.
— Добридень, пане голово. Даруйте, що вдерся непрошеним гостем у ваш дім, я весь час намагався додзвонитися, та ваш мобільний вимкнений.
— Я теж потребую спокою. Що сталося?
— Хочу, щоб ви прокоментували чутки, пане голово.
— Які чутки?
— А такі, що на фестивалі вже не буде основної вистави.
— Хто вам таке сказав?
— Я ж усе-таки журналіст.
— То ви повинні знати, Майкле, що чутки нічого не варті,— роздратовано мовив Браун.
— Цілком згоден з вами, пане голово. Тому й зателефонував менеджерові трупи, про яку ходять ці чутки, і він підтвердив, що виставу скасовано. Сказав, що в Орфеї актори не почуваються у безпеці.
— Маячня це все, — незворушно сказав Алан. — І, на вашому місці, я б цього не публікував.
— Справді? А чому?
— Бо виставите себе на посміховисько!
— Я виставлю себе на посміховисько?
— Ще й як. Невже ви гадаєте, Майкле, що я від початку не подбав про запасний варіант на той випадок, якщо театральна трупа, яка є в програмі, відмовиться від вистави?
— Справді? То чому ви не сповістили про це?
— Чому?.. Бо це буде виняткова вистава, — відтяв міський голова, не замислюючись. — Щось унікальне! Вона здобуде такий розголос, що всі глядачі їхатимуть сюди, щоб її подивитися! Я зроблю заяву, причому справжню, а не в комюніке, що його ніхто не помічає.
— І коли ви зробите цю велику заяву? — запитав Майкл.
— У п’ятницю, — відказав у тон йому Браун. — Авжеж, цієї п’ятниці, одинадцятого липня, зберу прес-конференцію в міськвиконкомі, й, повірте мені, те, що я скажу, буде величезним сюрпризом для всіх!
— Що ж, дякую за інформацію, пане голово. Я надрукую її в завтрашньому випуску, — сказав Майкл, який хотів перевірити, чи мер не блефує.
— Авжеж, прошу, — відказав Браун тоном, що намагався зберегти довіру.
Майкл рушив було до дверей. Та Алан не зміг утриматися й таки докинув:
— На забувайте, Майкле, що міська влада, надаючи вам приміщення, фінансує вашу газету.
— Що ви хочете цим сказати, пане голово?
— Що пес не повинен кусати руку, яка його годує.
— Ви погрожуєте мені, пане голово?
— Що ви, я не дозволив би собі. Просто даю вам дружню пораду, та й годі.
Майкл уклонився й пішов собі. Алан зачинив за ним двері і з люті аж кулаки зціпив. Відчув, як Шарлотта поклала йому долоню на плече. Вона все чула і тепер занепокоєно дивилася на чоловіка.
— Велика заява? — запитала вона. — А що ж ти заявиш, любий?
— Не знаю. У мене є два дні, щоб сталося диво. Інакше я заявлю про свою відставку.