— Ти не йдеш на пляж, Дакото? Чи в місто? — питали вони мене.

— Я пишу, — казала я, — мені нема коли.

Уперше написала я п’єсу під назвою «Пан Константін», там був такий сюжет: пан Константін — старий чоловік, який мешкає самотою у величезному домі в Гемптонсі, і його зовсім не відвідують діти. Утомившись від самотності, він заявляє їм, що вмирає, і вони, сподіваючись урвати шмат спадщини, з’їжджаються до нього й починають задовольняти всі його примхи.

То була комедія. Я аж нетямилася від захвату: тій п’єсі присвятила цілий рік. Батьки бачили, що я весь час сиджу за комп’ютером.

— Ти забагато працюєш! — казали вони.

— Я не працюю, а розважаюся, — відповідала я.

— Ну, то забагато розважаєшся!

Улітку 2011-го я скінчила п’єсу і на початку навчального року показала її вчительці літератури, яку дуже поважала. Прочитавши, вона запросила до школи моїх батьків.

— Ви читали п’єсу, яку написала ваша донька? — запитала вона.

— Ні, — сказали вони. — Вона хотіла, щоб спершу прочитали ви. Може, щось не так?

— Не так? Та ви що, смієтеся? Це просто чудово! Надзвичайний текст! У вашої доньки справжній талант! Тому й хотіла вас бачити: може, ви знаєте, я керую шкільним театром. Щороку, в червні, ми ставимо п’єсу, і добре було б, аби цього року на сцені була вистава за Дакотиною п’єсою.

Я повірити не могла: мою п’єсу поставлять на сцені. Незабаром у школі тільки про це й говорили. Загалом я була тихенька учениця, а тепер моя популярність неймовірно зросла.

Репетиції мали розпочатися в січні. Мала кілька місяців, щоб відшліфувати текст. Я тільки над цим і працювала, причому навіть на зимових канікулах. Мені страшенно хотілося, щоб той твір був бездоганний. Тара щодня приходила до мене, і ми зачинялися в кімнаті. Я сиділа за столом, прикипівши до екрана, і читала вголос діалоги. Тара лежала на ліжку, уважно слухала і давала поради.

Усе завалилося останньої неділі канікул. Наступного дня я мала віддати текст. Як і щодня перед тим, Тара була в моїй кімнаті. Хилилося до вечора. Вона сказала, що хоче пити, і я пішла до кухні набрати води. Коли повернулася до кімнати, вона вже зібралася йти.

— Ти вже йдеш? — запитала я.

— Ох, я й не помітила, що вже пізно. Треба вертатися додому.

Мені раптом видалося, наче з нею щось не так.

— Таро, все гаразд? — запитала я.

— Авжеж, усе добре, — відказала вона. — Побачимося завтра у школі.

Я провела її до дверей. Повернувшись до комп’ютера, побачила, що тексту на екрані нема. Подумала, що стався збій, та коли спробувала відкрити документ, виявилося, що він зник. Певне, не в ту теку зайшла, подумалося мені. Та незабаром стало зрозуміло, що текст знайти неможливо. А коли зазирнула до кошика, виявилося, що він порожній, і тоді я зрозуміла: Тара знищила мою п’єсу, і вже ніяким способом її не відновити.

Я вибухнула плачем, а потім мене охопила істерика. Прибігли мої батьки.

— Ану кажи, ти зберігала десь копію? — запитав тато.

— Ні, — залементувала я, — все було тут! Я все втратила.

— Дакото, — докірливо сказав батько, — я ж казав тобі...

— Джеррі, — урвала його мама, яка втямила, наскільки це все серйозно, — гадаю, зараз не до цього.

Я пояснила батькам, що сталося: Тара попросила води, я пішла в кухню, потім вона хутко вшилася, й виявилося, що п’єси вже нема. Не могла ж моя п’єса кудись вивітритися. Це тільки Тара вчинила, більше ніхто.

— Навіщо ж вона таке вчинила? — запитала мама, яка намагалася це збагнути.

Вона зателефонувала Скаліні й пояснила їм, що сталося. Вони почали захищати доньку, присягалися, що вона такого нізащо не вкоїла б, і сварилися на маму, що вона, мовляв, таке бездоказово закидає Тарі.

— Джеральде, — сказала мама по телефону, — не сама ж вона стерлася, та п’єса. Можна мені поговорити з Тарою?

Але Тара ні з ким не захотіла розмовляти.

Останньою надією була друкована копія, що її я дала у вересні учительці літератури. Та вона її не знайшла. Батько носив ноутбук одному програмістові з «14-го каналу», але той виявився безсилим. «Якщо кошик спорожнили, то це кінець, — сказав він батькові. — А ви не робили копію документа?»

Моєї п’єси більше не існувало. Пропав цілий рік праці. Сплив із димом. Що я відчувала, того неможливо змалювати. У мені наче щось згасло. Батьки і вчителька літератури давали дурнуваті поради. «Намагайся відтворити п’єсу з пам’яті. Ти ж добре її пам’ятаєш». Видно було, що вони ніколи нічого не писали. Неможливо було за кілька днів відтворити те, що створювала цілий рік. Пропонували мені наступного року написати нову п’єсу. Але я вже не хотіла писати. Я була пригнічена. Пригадую, єдине почуття, що було в мене наступними місяцями, це гіркота. Тільки біль від глибокої несправедливості почувала я тоді. Тара мала заплатити за це. Я навіть знати не хотіла, чому вона таке утнула, мені хотілося відплати. Хотілося, щоб вона страждала так, як страждала я.

Батьки пішли до директора школи, але він зняв із себе будь-яку відповідальність.

— Наскільки я зрозумів, — пояснив він, — це сталося поза школою, тож я не можу втручатися. Треба врегулювати цю невеличку проблему безпосередньо з батьками Тари Скаліні.

— Невеличку? — вигукнула моя мама. — Тара звела нанівець цілий рік праці моєї доньки. Обидві вони навчаються в цій школі, то ви повинні вжити заходів.

— Послухайте, пані Іден, може, їм треба було триматися подалі одна від одної, а то вони тільки сварки зчиняють. Спершу Дакота, яка вкрала Тарин ноутбук...

— Не крала вона його! — вибухнула мама. — Тара його їй підклала.

Директор зітхнув.

— Пані Іден! Вирішуйте це питання з батьками Тари. Так буде найліпше.

Тарині батьки нічого і слухати не хотіли. Вони запекло боронили доньку, а мене називали брехухою.

Минав час.

Усі забули про той випадок, крім мене. Глибока рана ятрилася в моєму серці і ніяк не хотіла гоїтися. Я постійно говорила про те, аж нарешті батьки сказали, що годі, мовляв, обсмоктувати цю історію, треба рухатися вперед.

У червні театральний клуб поставив адаптацію з Джека Лондона. Я не пішла на прем’єру. Замкнулася того вечора у себе в кімнаті й плакала. А мама, замість того, щоб мене підбадьорити, сказала: «Дакото, вже півроку минуло, треба йти далі».

Але я не могла. Сиділа перед комп’ютером і не знала, що писати. Я була спустошена. Позбавлена будь-якого бажання й натхнення.

Мені було кепсько. Я потребувала батьківської уваги, але тато був заклопотаний на роботі, а мамі було ніколи. Я й не підозрювала раніше, що в них стільки клопотів.

Того літа в «Саду Іденів» я весь час сиділа в інтернеті. Мандрувала, зокрема, сторінками Фейсбуку. З нудьги робити більше не було чого. Мені стало зрозуміло, що, крім Тари, я небагато друзів набула останнім часом. Надто вже поглинула мене та писанина. А тепер я вирішила повернути утрачений час віртуальним способом.

Кілька разів за день я мандрувала Тариною сторінкою у Фейсбуці. Мені кортіло знати, що вона робить, що дивиться. Від тієї неділі в січні, коли вона була в мене останній раз, ми й словом не обмінялися. Проте я шпигувала за нею у Фейсбуці й ненавиділа все, що вона поширювала. Може, в такий спосіб нейтралізувала шкоду, якої вона завдала мені. А може, чимраз дужче розпалювала в собі ненависть?

У листопаді 2012 року було вже десять місяців, як ми не розмовляли. Якось увечері, коли я в своїй кімнаті спілкувалася з друзями у Фейсбуці, мені раптом надійшло повідомлення від Тари. І не просто повідомлення, а дуже довгий лист. Незабаром я зрозуміла, що це зізнання в коханні. Тара розповіла про те, як потерпала весь цей час. Як не могла собі простити того, що мені вчинила. Як із весни ходила до психолога, який допоміг їй упоратися з усім тим. Писала про те, як урешті зуміла прийняти себе такою, яка вона є. Потім зізнавалася в своїй гомосексуальності й заявляла, що кохає мене. Буцім казала мені вже про це не раз, та я не зрозуміла. Пояснила, що ревнувала мене до п’єси, яку я писала, бо лежала на ліжку і ладна була віддатися мені, а я тільки в текст дивилася. Зізнавалася, що їй непросто змалювати свою мінливу ідентичність, перепрошувала за свою поведінку. Писала, що хоче виправити все і сподівається, що зізнання в любові дасть мені змогу збагнути, чому вона пішла на той учинок, за який тепер себе ненавидить. Шкодувала, що це кохання до мене, надто вже палке, занадто обтяжливе, в якому вона не зважувалася мені зізнатися, призвело до того, що вона з’їхала з глузду.