— Гадаю, треба скасувати виставу, — сказав я. — Вона тільки погіршить ситуацію.

— Ваша думка ні до чого, капітане, — дуже шорстким тоном сказав Браун. — Не знаю чому, але ви маєте зуб на цього добряка Гарві.

— Добряка Гарві? — іронічно перепитав я. — Ви кажете так на чоловіка, в якого двадцять років тому відбили подругу?

— Капітане Розенберґу, — люто вигукнув Браун, — ваш тон і ваше зухвальство неприйнятні!

— Джессе, — насварився на мене майор МакКенна, — тримай при собі особисті думки. Як ти гадаєш, Кірк Гарві знає щось про вбивство чотирьох людей?

— Ми вважаємо, що може існувати зв’язок поміж п’єсою й цією справою.

— Ти так гадаєш? Може? — зітхнувши, запитав майор. — Джессе, в тебе є конкретні, незаперечні докази?

— Ні, нема, це тільки припущення, та вони відносно доведені.

— Капітане Розенберґу, — встряв мер Браун, — усі кажуть, що ви неабиякий слідчий, то я дуже поважав вас. Але мені здається, відколи ви опинилися в нашому місті, ви сієте тільки хаос, а розслідування нітрохи не рухається.

— Це відбувається внаслідок того, що петля довкола вбивці затягується, він починає непокоїтися.

— Ох, я в захваті від того, як ви пояснюєте той гармидер, що панує в Орфеї! — іронічно сказав міський голова. — Так чи так, я підтримую цю виставу.

— Пане голово, — устряв Дерек, — гадаю, Гарві кепкує з вас і не оголосить імені вбивці.

— Він, звісно, ні, але вистава його так!

— Не грайтеся словами, пане голово. Я певен, що Кірк Гарві й гадки не має, хто вбивця. Не можна ризикувати, допускаючи постановку цієї п’єси. Хтозна, як реагуватиме вбивця, подумавши, що під час вистави прозвучить його ім’я.

— Атож, — відказав мер Браун. — Такого ще не бувало. Погляньте, що коїться на телеканалах і які натовпи роззяв надворі: Орфея опинилася в центрі уваги. Вся країна забула про комп’ютерні ігри й дурнуваті телепрограми і, затамувавши подих, стежить за тим, що буде з цією виставою в театрі! Це щось надзвичайне! Те, що зараз тут відбувається, просто унікальне!

Майор МакКенна обернувся до шефа Ґуллівера.

— Яка ваша думка щодо майбутнього цієї п’єси, пане Ґуллівере?

— Я подаю у відставку, — відказав Ґуллівер.

— Як це — подаєте у відставку? — мало не вдавився мер Браун.

— Знімаю з себе обов’язки, причому негайно, Алане. Я хочу грати в цій п’єсі. Це надзвичайна річ! Крім того, тепер я перебуваю в центрі уваги. Я ще ніколи не зазнавав такого відчуття самореалізації. Нарешті я почав існувати!

— Заступнику шефа Монтаню, — виголосив Браун, — призначаю вас виконувачем обов’язків начальника поліції.

Монтань вишкірився переможною посмішкою. Анна намагалася зберігати незворушність: зараз не пора була сваритися. Мер обернувся до майора МакКенна і запитав:

— А ви, пане майоре, що про це думаєте?

— Це ваше місто, пане голово. Вам і вирішувати. Принаймні, гадаю, навіть якщо ви скасуєте виставу, це не вирішить проблему безпеки. Місто так і залишиться в центрі уваги медіа і буде заповнене людьми. Та якщо ви дозволите ставити цю виставу, слід буде вдатися до суворих заходів.

Міський голова подумав і врешті упевнено виголосив:

— Ми беремо місто під суворий контроль і ставимо п’єсу.

МакКенна перелічив заходи з безпеки, до яких слід було вдатися. Доступ до міста контролюватиметься. Рух на центральній вулиці буде заборонено. Театральна трупа мешкатиме в готелі «Озерний», що віднині перебуватиме під неослабним наглядом поліції. Спеціальна варта супроводжуватиме акторів до Великого театру і назад.

Коли збори добігли кінця, Анна наздогнала Брауна в коридорі.

— Що за дідько, Алане, — сказала вона, — чому ви призначили Монтаня замість Ґуллівера? Ви ж запросили мене до Орфеї очолити поліцію, чи як?

— Це тимчасово, Анно. Треба, щоб ти зосередилася на розслідуванні.

— Ви гніваєтеся на мене за те, що ми допитали вас у зв’язку з розслідуванням?

— Ти могла б мене попередити, Анно, а не хапати, немов якогось злочинця.

— Якби ви сказали про все, що знаєте, то не стали б підозрюваним у цій справі.

— Анно, — розізлився Браун, який не мав охоти до балачок, — якщо ця справа коштуватиме мені посади, то й тобі доведеться пакувати валізи. Доведи, що ти здатна працювати, і впіймай того, хто тероризує все місто.

Готель «Озерний» перетворився на укріплений табір. Акторів запровадили до вітальні, й доступ туди контролювала поліція.

Представники засобів масової інформації й просто допитливі люди юрмилися коло дверей готелю, мліючи від полуденного сонця й намагаючись бодай упівока побачити Гарві й акторів. Збудження зростало, коли до готелю під’їжджав мікроавтобус і поліційний супровід: акторів мали везти до театру на репетицію. Нарешті з’являлися актори в супроводі поліційної варти. До них гукали з-за бар’єрів, називали їх на імена. Роззяви намагалися їх сфотографувати, просили автографів, журналісти хотіли від них заяв.

Островскі перший почав давати коментарі. За його прикладом пішла й решта. Навіть ті, що непокоїлися через ризик, який їм загрожував від участі в «Темній ночі», тепер перейнялися ентузіазмом, випромінюваним цією юрбою. Ще б пак, адже вони були зірками театру. Вся Америка бачила на телевізійних екранах у прямому ефірі ці обличчя, що спричинили таку сенсацію.

— Я ж казав, що ви уславитеся на весь світ, — сяючи від щастя, торочив їм Гарві.

Джеральд Скаліні з дружиною, що перебували за кілька миль відтіля у своєму домі на березі океану, були приголомшені, уздрівши на телевізійному екрані обличчя Дакоти Іден.

Трейсі Берґдорф, Стівенова дружина, якій сповістили про це в Нью-Йорку її колеги, з подивом угледіла свого чоловіка, що корчив із себе зірку Голлівуду.

Колишні актори Кірка Гарві, які сиділи в барі «Білуга», аж остовпіли, побачивши на всіх телеканалах свого постановника, що раптом зазнав неймовірної слави. Уся країна говорила про «Темну ніч». А вони втратили свій шанс.

Єдиний слід, який ми з Анною і Дереком могли взяти в роботу на цій стадії розслідування, був пов’язаний із Джеремі Фолтом і його шахрайськими оборудками. Тому вирішили знову податися до Ріджс-клубу й допитати Костіко. Та коли ми показали йому фото книгаря, він рішуче заявив, що ніколи його і в очі не бачив.

— Що це ще за чоловік? — запитав він.

— Його вбили цієї ночі, — відказав я.

— О боже, — застогнав Костіко, — не смикатимете ж ви мене щоразу, як у вас з’явиться мрець?

— То ви ніколи не бачили цього чоловіка у клубі? Або в оточенні Джеремі?

— Ніколи, кажу вам. Чому ви гадаєте, що він тут бував?

— Усе дає підстави припустити, що мер Ґордон, якого ви не знаєте, роздобув текст п’єси «Темна ніч» у такого собі Коді, якого ви теж не знаєте, і в тій п’єсі були закодовані слова «Джеремі Фолт».

— Я схожий на того, хто ходить у театр? — запитав нас Костіко.

Костіко був надто дурний, щоб брехати: можна було повірити, коли він казав, що й не чув ні про Ґордона, ні про Коді.

Може, Ґордон був причетний до торгівлі наркотиками? А книгарня служила прикриттям? А що як уся ця історія з місцевими авторами була тільки приводом для кримінальних оборудок? Ми довго сушили собі мізки над цими припущеннями. Проте знову ж таки нам бракувало конкретних доказів.

Робити було нічого, тож ми вирішили податися до мотелю, де Костіко ловив тих прислужників. Приїхавши, побачили, що той заклад нітрохи не змінився за двадцять років. Коли ми вийшли з автомобіля, — Анна в поліційному однострої, а ми зі значками на ременях, — на паркувальному майданчику здійнялася справжнісінька паніка.

Ми затримали всіх повій, яким було років по п’ятдесят і більше. Була поміж ними одна жінка, що скидалася на господиню публічного будинку, яка звеліла називати себе Реґіна, — вона заявила, що порядкує тут від середини 1980-х років.

Реґіна запросила нас до кімнати, що служила їй кабінетом, щоб можна було спокійно побалакати, не лякаючи клієнтів, які заметушилися, вгледівши нас.