– Пане полковнику, – звернувся він до пана Володийовськогo, – будемо петарду закладати.

– А пан Оскеркo вже готовий?

– Ще сьогодні опівдні був готовий і не хоче чекати, бо ніч обіцяє бути темною.

– Гаразд, – погодився пан Володийовський, – ходімо побачити, я людям також із мушкетами накажу бути готовими, щоб шведи з-за брами не висунулися. А пан Оскеркo особисто буде петарду закладати?

– Атож. Власною персоною. Багато добровольців із ним викликалося.

– Піду й я! – запропонував пан Володийовський.

– І ми! – озвалися двоє Скшетуських.

– Ех! Шкода, що старі очі в темряві нічого не бачать, – бідкався пан Заглоба, – бо тоді б я вас самих точно не відпустив. Але що вдієш! Як тільки стемніє, навіть шаблю не можу помітити. За дня, коли сонце світить, то старий ще може вирушити в поле. Давайте мені скільки завгодно шведів, але опівдні!

– Я також піду, – заявив після певних вагань орендар із Вонсоші. – Коли ворота висадять, військо гурбою на приступ навалиться, а там у замку купа начиння та коштовностей може виявитися.

І вийшли всі, бо вже смеркалося надворі. В квартирі залишився лише пан Заглоба, котрий добру хвилину прислухався, як сніг скрипів під ногами тих, що віддалялися. Потім узявся підіймати по черзі сулії та придивлятися на світло, що палахкотіло в пічці, чи там ще не залишилося чогось.

А друзі йшли до замку в сутінках і проти вітру, який здійнявся з північного боку і дув щораз дужче, вив, гудів, ніс із собою вихори розвіяного в порох снігу.

– Добра ніч для закладання петарди! – озвався пан Володийовський.

– Але і для вилазки також, – додав пан Скшетуський. – Мусимо мати пильне око і готових мушкетерів.

– Дав би Бог, – зауважив пан Токажевич, – аби під Ченстоховою була ще більша хурделиця. Нашим за стінами там тепліше. А скільки б там шведів на чатах позамерзало, то позамерзало б. Трясця їхній матері!

– Страшна ніч! – зітхнув пан Станіслав. – Чуєте, панове, як завиває, наче татари в атаку повітрям пішли?

– Або немовби демони реквієм Радзивіллу співають, – докинув пан Володийовський.

У замку натомість великий зрадник кількома днями пізніше дивився, як сутінки западають на сніжні савани, і слухав завивання вихору. Догоряв повільно каганець його життя. Цього дня опівдні ще ходив, ще дивився з бійниць на намети та дерев’яні курені військ Сапєги. Але вже через дві години занеміг так, що мусили його віднести в покої.

З тих часів кейданських, коли він про корону мріяв, змінився князь до невпізнання. Волосся на голові побіліло, довкола очей зробилися червоні обідки, обличчя йому обвисло та набрякло, тому здавалося просто велетенським, але це вже було обличчя мерця, вкрите синіми плямами та страшне через віддзеркалення пекельних страждань.

І хоча його життя майже лічені години залишилися, то жив занадто довго, адже пережив не лише віру в себе, у свою щасливу зірку, не лише великі починання свої та наміри, а й такий глибокий свій занепад, що коли дивився на дно цієї прірви, в яку скотився, сам собі вірити не хотів. Все його підвело: випадковості, розрахунки, союзники. Він, котрому недостатньо було залишатися найвпливовішим польським паном, князем Священної Римської імперії, великим гетьманом і віленським воєводою, він, для котрого Литва була вже задрібна для прагнень і жадібності, зачинений тепер був в одному тісному невеличкому замку, в якому чекала його смерть або неволя. І споглядав щодня на двері, в які з двох страшних богинь спершу увійде та, що забере його душу і тіло, що вже наполовину розклалося.

З його земель, з його волостей і староств можна було донедавна удільне королівство викроїти, а сьогодні він не був навіть паном мурів тикоцинських. Лише кілька місяців тому зі сусідніми королями домовлявся, а сьогодні один шведський капітан нетерпляче та легковажно слухав його накази і волю його смів схиляти на своє.

Коли його покинули війська, коли з магната та володаря, котрий потрясав країною, перетворився на безсилого злидаря, котрий сам потребував порятунку та допомоги, Карл-Ґустав знехтував ним. Він би до небес підносив могутнього поплічника, але відвернувся з погордою від прохача.

Як колись опришка Костку Наперськогo облягали в Чорштинi, так тепер його, Радзивіллa, облягають у тикоцинському замку. І хто облягає? Сапєгa, його найбільший особистий ворог! Коли його візьме, то потягне на суд, гірше за опришка, бо як зрадника.

Покинули його рідні, друзі, сподвижники. Військо розграбувало його майно, розвіялися, як туман, скарби, багатства, і той пан, той князь, котрий французький двір дивував і сліпив розкішшю, котрий на бенкетах тисячі шляхтичів приймав, котрий по десять тисяч власного війська утримував, одягав, годував, не мав тепер чим власних мліючих сил живити. І, страшно сказати, він, Радзивілл, в останні миті свого життя, практично в годину смерті, був голодний!

У замку давно вже бракувало продовольства, з незначних залишків запасів шведський комендант виділяв скупу дещицю, а князь не хотів його просити.

Якби ж хоч гарячка, яка з’їдала його сили, забрала йому притомність! Але ж ні! Груди його здіймалися щораз важче, дихання переходило в хрипіння, розпухлі ноги і руки мерзли, але розум, за винятком короткочасних запаморочень, страшних примар і видінь, що проносилися перед його очима, залишався переважно незатьмарений. І бачив тоді князь весь свій занепад, усі злидні та приниження, бачив давній воїн-переможець всю свою поразку, і страждання його були такі бездонні, що хіба з його гріхами могли рівнятися.

Бо до цього, як Еринії Ореста, так його мучили докори сумління, і не було ніде на світі вже такої святині, в яку міг би від них заховатися. Гризли його вдень, гризли вночі, на відкритому повітрі і під дахом. І думками неможливо було їх ні здолати, ні відігнати. Чим глибшим був його занепад, тим заповзятіше допікали його. І траплялися такі миті, що князь дряпав собі груди. Коли вороги навалилися на вітчизну зусібіч, коли над її долею нещасною, над її болями та пролитою кров’ю зжалилися чужі народи, він, великий литовський гетьман, замість податися в поле, замість пожертвувати своєю останньою краплею крові, замість світ здивувати, як Леонід, як Фемістокл, замість заставити останній кунтуш, як Сапєгa, злигався з одним із ворогів і проти матері, проти власного сюзерена підняв святотатну руку та вмочив у братню кров коштовну. Він це все зробив, а тепер опинився не лише на межі ганьби, а й життя, до порахунків близький там, на тому боці. Що його там чекає?

Волосся їжачилося йому на голові, коли про це думав. Бо коли підіймав руку на батьківщину, сам собі здавався поряд із нею великим, а тепер змінилося все. Тепер він змалів, натомість та Річ Посполита, що встає з попелу та крові, здавалася йому якоюсь великою і щораз більшою, таємничим жахом вкритою, святої величі повна і страшна. І далі зростала безперервно в його очах, і ставала ще титанічнішою. Почувався перед нею пилом і як князь, і як гетьман, і як Радзивілл. Не міг збагнути, що це таке. Якісь невідомі хвилі здіймалися біля нього, пливли з тріскотом, гуркотом, набігали щораз ближче, громадилися щораз страшніше, а він тямив, що потонути мусить, що потонуло б у такій громадині навіть сто таких, як він. Але чому ж він той жах і таємничу силу не бачив раніше? Чому, шаленець, заповзявся проти неї? Коли такі думки гуділи йому в голові, страх його брав перед цією матір’ю, перед Річчю Посполитою, бо не впізнавав її рис, таких колись добросердих і лагідних.

Дух у нього зламався і в грудях оселився жах. Інколи думав, що оточує його зовсім інша країна, інші люди. З-за обложених мурів доходило про все, що в оточеній Речі Посполитій діялося, а відбувалися там дивні та неймовірні речі. Розпочиналася війна не на життя, а на смерть проти шведів і зрадників. Тим страшніша, що ніхто її не зміг передбачити. Річ Посполита взялася карати. Було в цьому щось від Божого гніву за ображену велич.

Коли з-за стін дійшла звістка про облогу Ченстохови, Радзивілл, кальвініст, злякався і переляк уже не покидав більше його душу, бо саме тоді вперше спостеріг ці таємничі хвилі, які, здійнявшись, мали поглинути шведів і його. Тоді шведська навала здалася йому не вторгненням, а святотатством, а кара – невідворотною. Тоді вперше впала полуда з його очей і побачив князь змінене обличчя батьківщини, вже не матері, а караючої королеви.