Аж тут стали з’їжджатися й карети, але вони оминали головні двері, тому що король, єпископи та сановники мали окремий вхід, ближче до великого вівтаря. Щомиті військові салютували зброєю, потім жовніри опускали мушкети до ноги та хукали на змерзлі долоні, викидаючи з рота клуби пари.

Заїхав король із нунцієм Відонем, потім ґнєзненський архієпископ із князем єпископом Чарторийським, потім єпископ краківський, архієпископ львівський, великий канцлер коронний, багато воєвод і каштелянів. Вони всі зникали в бічних дверях, а їхні карети, слуги, кучері й усілякі придворні утворили наче нові війська, що стояли збоку катедри.

З месою вийшов апостольський нунцій Відон, одягнений у білий орнат по пурпуровій ризі, обшитий перлами та золотом.

Для короля поставили клячник між великим вівтарем і сталлою, перед клячником застелили турецький килим, крісла каноніків зайняли єпископи та світські сенатори.

Різнобарвне світло, що лилося крізь вікна, у поєднанні з відблиском свічок, від яких вівтар, здавалося, палав, й усе відбивалося на сенаторських обличчях, на схованих у тіні крісел каноніків, на білих бородах, на прекрасних поставах, на золотих ланцюгах, оксамитах і пурпурових одежах. Хтось сказав би – римський сенат, така в цих людях похилого віку була велич і солідність. Подекуди поміж старезних голів виднілося обличчя сенатора-воїна, де-не-де блисне світла голівка молодого панича. Всі погляди були звернені до вівтаря, всі молилися. Виблискувало та хиталося полум’я свічок. Дим від кадил вигравав і клубочився у цих відблисках. З іншого боку сталли костел був запруджений тілами, а над головами їхніми веселка корогв, як букет квітів, мінилася.

Його величність Ян-Казимир упав згідно зі звичаєм хрестом і скорився Божій величі. Нарешті витягнув папський нунцій із дарохранительниці чашу і підійшов із нею до клячникa. Тоді король підвівся з просвітленим обличчям, пролунав голос нунція «Ecce Agnus Dei»105, і король прийняв причастя.

Якийсь час він стояв навколішки схилений. Але таки підвівся, погляд звернув до неба і простягнув догори обидві руки.

Тихо в костелі стало, що навіть людського подиху не було чутно. Всі збагнули, що настала ця мить і що король якусь обітницю складатиме. Всі слухали зосереджено, а монарх усе ще стояв із піднятими руками. Аж тут він промовив зворушеним голосом, як дзвін, гучним:

– Велика подяка Матері Божій і Діві! Я, Ян-Казимир, Твого Сина, Короля королів і Господа мого, і Твоєю милістю король, до Твоїх найсвятіших стіп припадаю, щоб цю конфедерацію заснувати: Тебе, Заступницю мою і держави моєї, Королевою сьогодні обираю. Себе, королівство моє Польське, Велике князівство Литовське, Руське, Прусське, Мазовецьке, Жемайтійське, Інфлянтське та Чернігівське, війська обох народів і простолюд, всіх Твоїй особливій опіці та захисту доручаю. Твоєї допомоги та милосердя в теперішній смуті королівства мого проти ворогів покірно вимолюю.

Тут упав король на коліна і помовчав хвилину, в костелі тиша панувала смертельна. Підвівшись, володар продовжив:

– А що великою Твоєю прихильністю я покликаний із польським народом до нового та гарячого Тобі служіння, то обіцяю Тобі від імені своїх міністрів, сенаторів, шляхти і простолюду, Синові Твоєму Ісусові Христу, Спасителеві нашому, пошану та хвалу всіма землями Польського королівства поширювати, бажаю старатися, що коли за допомогою Сина Твого отримаю вікторію над шведом, то прагнутиму, щоб кожна її річниця в державі моїй відправлялася врочисто до закінчення світу цього згадкою про Божу милість і Твою, Пречиста Діво Маріє!

Тут він знову замовк і опустився на коліна. У костелі щось зашурхотіло, але королівський голос хутко його заглушив і хоч тремтів тепер розкаянням, зворушливістю, так далі промовляв ще гучніше:

– А що з великим сумом серця мого визнаю, бачачи стогін у труднощах убогого простолюду орачів, жовнірами обтяжених, що від Бога мого справедливу кару впродовж семи років у королівстві моєму, різними лихами битому, над усіма я терпів, тож зобов’язуюся, що після встановлення миру буду працювати зі станами Речі Посполитої наполегливо, щоб відтепер нестерпне життя простолюду було від усілякої жорстокості захищене, в чому, Милосердна Матір Божа, Королева та Пані моя, яка мене надихнула на таку обітницю, милістю милосердя Сина Твого випроси мені допомогу в тому, що обіцяю.

Слухали ці королівські слова духівництво, сенатори, шляхта, простолюд. Голосне ридання залунало в костелі, яке спочатку зі селянських грудей вирвалося, а потім і з усіх інших, відтак стало спільним. Всі простягнули руки до неба, заплакані голоси повторювали: «Амінь! Амінь! Амінь» на підтвердження того, що свої почуття та своє схвалення з королівськими обітницями єднають. Піднесення охопило серця і браталися в цей момент у любові до Речі Посполитої й її Заступниці. Після чого радість невимовна, як чисте полум’я, запашіла на обличчях, бо в усьому костелі не було нікого, хто б іще сумнівався, що Бог шведів повалить.

Король після закінчення Служби Божої, у супроводі грому пострілів із мушкетів і гармат, а також гучних вигуків «Вікторія! Вікторія! Хай живе!» в’їхав у місто і там цю небесну конфедерацію разом із Тишовецькою об’єднав.

Після цих урочистостей різні звістки стали долітати, як крилате птaствo, до Львова. Були давніші та свіжіші, менш чи більш сприятливі, але всі додавали сили духу. Отже, Тишовецькa конфедерація поширювалася, як пожежа. Хто живий, долучався до неї, як шляхтичі, так і простолюд. Міста доправляли фіри, рушниці, піхоту, а євреї – гроші. Ніхто не смів противитись її універсалам, навіть найхирлявіші на коня сідали. Прийшов також і грізний маніфест Віттемберґa, який засуджував цей союз. Вогонь і меч мав би покарати тих, що до нього приєднувалися. Але спричинило це такі наслідки, немов хтось хотів порохом полум’я загасити. Маніфест цей, очевидно з відома короля, задля ще більшого озлоблення проти шведів, розповсюджений був у величезній кількості примірників по Львову, і не випадає говорити, як простолюд ці папери використовував, достатньо, що вітер їх розносив, вельми спаплюжені, львівськими вулицями, в той час як бурсаки показували на радість юрби у вертепах «Конфузію Віттемберґa», співаючи при цьому пісню, яка починалася словами:

А той, немовби підтверджуючи слова пісні, передав команду в Кракові відважному Вірцoвi, і подався похапцем до Ельблонґa, де шведський король отаборився разом із королевою, гаючи час на бенкетах і тішачись у серці, що такого пресвятого королівства став господарем.

Дійшли також до Львова чутки про падіння Тикоцинa і звеселили думки. Дивно було, що про це балакали ще до того, як перший-ліпший кур’єр прибув. Не узгоджувалося лише те, чи князь віленський воєвода помер, чи він у полоні, але переконували, що пан Сапєгa на чолі великого війська увійшов уже з Підляшшя в Люблінське воєводство, щоб із гетьманами з’єднатися, і що дорогою б’є шведів і з кожним днем сила його наростає.

Врешті-решт від нього самого прибули делегати, в значному представництві, бо ні менше ні більше, аж цілу хоругву прислав воєвода в королівське розпорядження, прагнучи таким чином виявити пошану сюзерену, забезпечити від якихось можливих пригод його особу, а може, й власний авторитет підняти таким учинком.

Привів цей загін молодий полковник Володийовський, добре королеві знаний, тому Ян-Казимир наказав йому негайно стати перед собою й, обійнявши за голову, промовив:

– Вітаю славетного воїна! Багацько спливло води, відколи ми вас із очей втратили. Мабуть, під Берестечком ми бачили вас востаннє, всього в крові вимазаного.