«Дав же Бог людині спритність, – розумував далі. – Вчора я мав лише двох Кемличів, а сьогодні чотириста коней за мною чалапає. Хай лише танець розпочну, то матиму тисячу, а то і дві таких розбишак, щоб їх навіть мої давні компанійці не посоромилися б. Готуйся, княже Богуславе!»
Але за мить, для заспокоєння совісті, молодик додав:
«Але при цьому вітчизні та монархії прислужуся».
І зробився в нього чудовий настрій. Забавляло його також безмірно те, що шляхта, євреї, селяни, навіть більші загони посполитого рушення не могли першої миті стримати жах від вигляду його війська. А була мряка, бо відлига наситила вогким туманом повітря. Тому щоразу траплялося, що хтось під’їжджав занадто близько і раптом спостерігши, хто опинився перед ним, викрикував:
– Слово стало плоттю!
– Ісусе, Маріє, Йосифе!
– Татари! Орда!
Але татари минали спокійно брички, завантажені підводи, табуни коней і подорожніх. Інакше було б, якби вождь дозволив, але самовільно ніхто не смів когось чіпати, бо на власні очі бачили, як Акбах-Улан цьому вождеві особисто стремено тримав.
Тим часом Львів уже зник у далині за туманами. Татари припинили співати і загін рухався повільно поміж клубами пари, що здіймалася з коней. Враз кінський тупіт почувся за загоном татар.
За мить з’явилися двоє вершників. Один із них був пан Володийовський, а другий – орендар із Вонсоші. Обоє, минаючи загін, мчали просто до пана Кміцицa.
– Стій! Стій! – кричав субтильний лицар.
Пан Анджей притримав коня.
– Це ваша милість?
Пан Володийовський і собі осадив свою шкапину.
– Чолом! – промовив він. – Листи від короля! Один до вашої милості, а другий до воєводи вітебського.
– Але я до пана Чарнецькогo їду, а не до пана Сапєги.
– Прочитайте спочатку листа!
Пан Кміциц зламав печатку і прочитав:
«Дізналися ми через кур’єра, який свіжо від пана воєводи вітебського прибув, що пан воєвода не може в малопольський край вступити і з дороги знову на Підляшшя завертає, і це з причини князя Богуслава, котрий із великими силами при шведському королеві не залишається, а на Тикоцин і на пана Сапєгу вдарити замишляє. Що аж pars magna114 сил пана Сапєги на заставах залишитися була змушена, тому ми наказуємо вам, щоб ішли з татарським комуніком панові воєводі на допомогу. А що і ваше жадання таким чином буде задоволене, то немає потреби вам дуже й наказувати. Другий лист віддайте панові воєводі, в якому пана Бабиничa, вірного слугу нашого, під захист воєводський, а насамперед Божій опіці доручаємо.
Ян-Казимир, король».
– Як Бог милий! На милість Божу! Оце щаслива для мене новина! – вигукнув пан Анджей. – Не знаю вже, як королеві і вашій милості маю за неї дякувати!
– Я особисто доправити послання викликався, – відказав низькорослий лицар, – аби підтримати вашу милість, бо бачив ваш біль, а також хотів переконатися, що листи точно дійдуть.
– А коли той кур’єр прибув?
– Ми саме обідали в короля, я, два пани Скшетуські, Харлампій і пан Заглоба. Навіть уявити собі не зможете, що там пан Заглоба нагородив, як про неквапливість Сапєги і про свої заслуги патякав. Досить того, що король аж рота роззявив, а обоє гетьманів за боки без упину трималися. Аж тут увійшов прислужник із листом, на котрого король відразу ж накинувся: «Йди до ката, – сказав він, – може, це погана новина, не зіпсуй мені радощів»! Але коли дізнався, що це від пана Сапєги, то взявся до читання. І справді лиху новину вичитав, бо підтвердилося те, про що вже давно торочили, що електор присяги всі зламав і безповоротно проти законного володаря зі шведським королем об’єднався.
– Ще один ворог, наче їх мало дотепер було! – вигукнув пан Кміциц і склав, як до молитви, руки. – Бoжe великий! Хай мені хоча б на тиждень пан Сапєгa в Княжу Пруссію дозволить з’їздити, то дасть милосердний Бог, що десяте покоління мене і моїх татар згадували будуть!..
– Можливо, що саме туди ви й підете, – припустив пан Міхал, – але спершу треба Богуслава здолати, бо саме через зраду електора не бракує йому людей і на Підляшшя йому йти дозволено.
– Ми зустрінемося, як сьогодні день, як Бог на небі, так ми зустрінемося! – блискав очима пан Анджей. – Навіть якби мені, пане, призначення на віленське воєводство привезли, то не заспокоїли б мене краще!
– Король також одразу ж вигукнув: «Готова для Єндрейкa експедиція, від якої душа його втішиться». Хотів за вами слугу посилати, але я заперечив: «Сам поїду, заодно й попрощаюся».
Пан Кміциц нахилився на коні та вхопив низькорослого лицаря в обійми.
– Брат стільки для мене не зробив би, скільки ваша милість зробила! Дай мені, Господи, колись віддячити!
– Тa… Та я ж колись розстріляти вас хотів!
– Бо тоді на щось краще я й не заслуговував. Дурниці це! Хай мене в першій битві зарубають, якщо між усім лицарством когось більше за вас шаную!..
Воїни потиснули один одному руки на прощання, а пан Міхал сказав:
– Будьте обережні з Богуславом! Бережіться, бо з ним нелегко!
– Одному з нас уже смерть записана!
– Гаразд!
– Ех, якби ж то ви, які до шаблі геній, свої таємниці мені відкрили! Що ж! Немає на це часу!.. Але і так янголи мені допоможуть, і кров його побачу, хіба що раніше очі мої заплющаться назавжди для денного світла.
– Боже, помагай!.. Щасливої дороги!.. І дайте там перцю зрадникам-пруссакам! – попросив пан Володийовський.
– Будьте певні. Остогидіє їм лютеранство!
Тут пан Міхал кивнув панові Рендзяну, котрий у той час із Aкбах-Уланом балакав, давні заслуги пана Кміцицa у війні з Хованським розбовкував, після чого обоє повернулися до Львова.
Пан Анджей, своєю чергою, розвернув на місці загін татар, як візник фірою править, і подався просто на північ.
Розділ XXXIV
Хоча татари, а особливо з Добруджі, навчені були озброєним воїнам у полі опір чинити, але найулюбленішою для них війною було вбивство беззахисних, забирати жінок і чоловіків у ясир, а насамперед грабунок. Багато хто нудився дорогою в цьому чамбулі, який вів пан Кміциц, бо під залізною його рукою дикі воїни мусили на баранців обернутися, тримати ножі в піхвах, а погашені трути і скручені аркани – в бесагах, хоча спочатку й обурювалися.
Біля Терноґрода кільканадцятеро навмисно відстали, щоб «червоного півня» в Хмелевську пустити та порозважатися з молодицями. Але пан Анджей, котрий уже до Томашева просунувся, повернувся на перший же відблиск пожежі і наказав винних повісити. А Акбах-Уланa так опанував, що той не лише опір не чинив, але квапив, аби засуджених швидше вішали, бо інакше bagadyr гніватиметься. З того часу «баранці» йшли спокійно, збиваючись у тісні купи по селах і містечках, аби на когось підозра не впала. А екзекуція, хоч її й дуже суворо провів пан Кміциц, не збудила навіть проти нього невдоволення чи ненависті, бо таке вже було щастя розбишаки, що завжди підлеглі стільки мають до командира любові, скільки страху.
Правда, пан Анджей і їх кривдити не дозволяв. Край був помітно поруйнований недавнім нападом Хмельницького та спустошений Шереметєвим, тому з провіантом і фуражем до збору нового врожаю було важко, але татарам нічого не бракувало, а в Криниці, коли місцеві жителі опір вчинили і не хотіли жодного їдла дати, наказав кількох пан Анджей висікти батогами, а підстаросту ударом oбушкa приклав.
Сподобалося це ординцям без міри, з приємністю слухали верески битих криничан, балакали між собою:
– Ех, сокіл наш Кмітах, не дасть своїм баранцям кривду вчинити!
Достатньо сказати, що вони не лише не схудли, а й розпаслися – люди і коні. Старий Улан, помітно погладшавши, дивився зі щораз більшим подивом на молодика і язиком цмокав.
– Якби мені сина Aллах дав, я хотів би мати такого. Тоді не помер би на схилі років від голоду в улусі! – повторював він.
