Далі було ще цікавіше: «Князь, не тямлячи, що відбувається, став голову втрачати і роз’їзд за роз’їздом посилати, які ми успішно розбивали, що ніхто з них живим уже не повертався. Йдучи попереду, я провіант перехоплював, загати розкопував і мости руйнував, так що неспокій їм докучав, не спали, не їли, ні дня, ні ночі безпечної не маючи. З табору не могли й носа висунути, бо необачних ординці хапали, і тільки табір засинав, як давали їм перцю. Тому вони вирішили, що значні сили на них наступають, і цілі ночі напоготові стояти були змушені. Князь, мабуть, у відчай впав, бо не знає, до чого вдатися, куди йти й як обернутися. Тому негайно на нього наступати треба, поки він ще не очуняв. Війська має шість тисяч, але близько тисячі вже небоєздатні. Коні йому падають. Добрі рейтари, правильна піхота, Бог, однак, дав, що з дня на день сили його тануть, а як тільки наші війська їх дістануть, то вони розбіжаться. Княжі карети, частину обозу та порядні речі з Білостока я забрав, у тому числі дві гармати, але більші був змушений втопити. Князь-зрадник на важку форму лихоманки занедужав і ледве на коні всидіти може, febris не покидає його ні вдень, ні вночі. Панну Борзобагату схопили, але позаяк він хворий дуже, то на честь її посягати не спроможний. Цю інформацію разом із їхнім відчаєм від військовополонених я отримав, котрих мої татари вогнем припікали і якщо їх іще раз припекти, то правду повторити готові. Отож, службу свою покірно вашій вельможності та гетьманoвi моєму доручаю, пробачення прошу, якщо чимось не вгодив. Oрдинці добрі слуги, а як бачать добру здобич, то служать старанно».

– Ясновельможний пане! – зауважив пан Оскеркo. – Вже тепер ваша вельможність не буде бідкатись, що пана Володийовськогo тут немає, бо той нечистому не рівня.

– Це вражаючі речі! – підтвердив, хапаючись за голову, пан Сапєгa. – А він не бреше?

– Це амбіційне мистецтво! Він і князеві віленському воєводі правду в очі казав, не турбуючись, чи йому мило слухати, чи неприємно. Та й усе те ж саме, що й із Хованським, однак у Хованського було уп’ятнадцятеро більше війська.

– Якщо це правда, то потрібно наступати якнайшвидше, – закивав Сапєгa.

– Поки князь не очуняв.

– Що ж, вирушаймо, як нам Бог милий! Той йому греблі розкопує, а ми наздоженемо!

Тим часом військовополонені, котрих татари гуртом перед гетьманом тримали, побачивши перед собою воєводу, взялися стогнати, ридати, рани свої демонструвати та різними мовами жалості просити. Були між ними шведи, німці й особисті шотландці Богуслава. Пан Сапєгa забрав їх у татар, їсти дати наказав і допити, але без припікання, вчинити.

Їхні зізнання підтвердили правду слів пана Кміцица. Тому все військо Сапєги поквапилося негайно виступити вперед.

Наступний рапорт пана Кміцицa прийшов із Сокілки, він був короткий: «Князь, аби військо наше одурити, симулював похід на Щучин, куди роз’їзд послав. Сам же з головним силами пішов на Янів і там підмогу піхотою отримав, яку капітан Киріц привів: вісімсот навчених людей. Від нас княжі вогні видно. В Янoвi планують тиждень відпочивати. Язики повідомили, що навіть битву прийняти готовий. Лихоманка трясе його безперервно».

Після отримання цього повідомлення пан Сапєгa, залишивши частину обозу та гармат, рушив із кіннотою на Сокілку і нарешті два війська встали одне проти одного. Передбачалося, що битва вже неминуча, бо одні більше не могли втікати, а інші – наздоганяти. Тим часом, як борці, котрі після довгої гонитви мали схопитися за барки, стояли навзаєм, хапали повітря засапавшись і відпочивали.

Пан гетьман, коли побачив пана Анджея, обійняв його за плечі та промовив:

– Я вже почав було гніватися на вас, що ви так довго не давали про себе знати, але бачу тепер, що ви більшого досягли, ніж я сподіватися міг. І якщо дасть Бог нам вікторію, то це ваша, а не моя, буде заслуга. Ви йшли, як янгол-хоронитель, за Богуславом!

Пан Кміциц зловісно блиснув очима.

– Якщо я його янгол-хоронитель, то і при його кончині маю бути присутнім.

– Це Господь Бог вирішить, – серйозно зауважив гетьман, – та якщо хочете, щоб вас благословив, то переслідуйте ворога вітчизни, а не особистого.

Пан Анджей мовчки вклонився, але важко було второпати, чи прекрасні гетьманські слова справили на нього якесь враження. Обличчя його виражало невблаганну ненависть і тим було грізніше, що труднощі погоні за Богуславом осунули його ще більше. Колись на цьому обличчі малювалася лише відвага і зухвалий запал, тепер воно стало суворим і водночас затятим. Легко можна було вгадати, що кому цей чоловік записав у душі помсту, то той має стерегтися, навіть якщо це й сам Радзивілл.

Бо мстив дуже люто. Послуги цій війні він уже надав дуже суттєві. Випередивши Богуслава, збив його з пантелику, сплутав його розрахунки, прищепив йому переконання, що оточений, і до відступу змусив. Далі йшов перед ним і вдень, і вночі. Роз’їзди винищував, до полонених не мав милосердя. У Сем’ятичaх, у Боцках, в Орлій і біля Бєльська напав глупої ночі на весь табір.

У Войшках, неподалік від Заблудoвa, у володіннях Радзивілла, звалився, як сліпий ураган, на саму княжу ставку, так що Богуслав, котрий саме до обіду сідав, мало живцем не потрапив у його руки і лише завдяки панові Саковичу, підкоморію ошмянському, врятувався. Під Білостоком пан Кміциц захопив карети й обоз князя. Військо його виснажив, роздягнув і залишив голодним. Чудова німецька піхота та шведські рейтари, котрих Богуслав зі собою привів, поверталися, на скелети схожі, в божевіллі, жаху та безсонні. Скажене завивання татар і добровольців пана Анджея чулося попереду, з боків, позаду. Заледве стомлений жовнір повіки склепив, а вже мусив хапатися за зброю. Чим далі, тим було гірше.

Дрібна шляхта, що проживала в цих околицях, приєднувалася до татар, частково від ненависті до біржанських Радзивіллів, а частково від страху перед паном Кміцицем, бо упертих він карав безжально. Тому сили його зростали, а Богуслава, навпаки, – танули.

До того ж і сам князь важко занедужав, і хоч у серці цього чоловіка ніколи турбота не оселялася надовго, і хоч астрологи, котрим вірив сліпо, прогнозували йому в Пруссії, що особі його нічого лихого в цій експедиції не станеться, амбіції його як вождя дуже страждали. Він, чиє ім’я повторювали зі захопленням у Нідерландах, над Рейном і у Франції, був змушений у цих густих хащах від невидимого ворога щодня і без битви поразки зазнавати.

Була також у цій гонитві якась незвичайна злість і заповзятість, яка звичайну воєнну необхідність перевищувала, що Богуслав, маючи від народження гострий розум, вже через кілька днів допетрав, що його переслідує якийсь невблаганний особистий ворог. Легко дізнався і його прізвище – Бабинич, бо повторювала його вся околиця, але прізвище це було йому незнайоме. Проте радий був би познайомитися особисто, тому дорогою під час переслідування влаштовував десятки та сотні засідок. Але завжди даремно! Пан Бабинич умів оминути будь-яку пастку та завдавав удару там, де його найменше сподівалися.

Нарешті обидва війська здибалися в околицях Сокілки. Богуслав знайшов там підтримку від фон Киріцa, котрий, не знаючи точно, де князь перебуває, вступив до Янoвa. Саме там і мала вирішитися доля експедиції Богуслава.

Пан Кміциц заблокував щільно всі дороги, що ведуть із Янoвa в Сокілку, Коричин, Кужницю та Суховолю. Навколишні ліси, лози та хащі зайняли татари. Лист не міг проникнути, жодна підвода з продовольством пройти, тому вже самому Богуславoвi кортіло до битви, поки його військо останнього янівськогo сухаря не з’їсть.

Але як меткий чоловік і до всіляких інтриг удатний, вирішив спробувати спершу домовитися. Не знав іще, що пан Сапєгa в таких справах набагато його розумом і досвідом переважав. Отже, приїхав до Сокілки від імені князя Богуслава пан Сакович, підкоморій і староста ошмянський, його придворний та особистий приятель. Привіз він зі собою листи і пропозиції з укладення миру.