– Знаю, – підтвердив, бліднучи від зворушення та нестями, пан Анджей. – Я послав його ще зі Львова в Тауроги… Князь Богуслав завіз у Тауроги панну Білевичівну… Я кохаю цю панночку!.. Ми мали побратися… Я вислав цього чоловіка, щоб мені про неї надсилав повідомлення… В таких руках вона…
– Облиште, – зронив гетьман, – ви дали йому якісь листи?
– Ні… Вона б і читати не стала.
– Чому?
– Бо їй Богуслав сказав, що я йому короля захопити обіцяв…
– Вагома причина для вашої до нього ненависті, визнаю…
– Атож, ваша гідносте, авжеж!
– Тобто князь знає цього чоловіка?
– Знає. Це вахмістр Сорока… Він допомагав мені викрасти Богуслава…
– Розумію, – задумався гетьман. – Чекає його княжа помста…
Запанувала хвилина мовчання.
– Князь у безвиході, – зауважив, поміркувавши, гетьман, – може погодитися його видати.
– Ваша гідносте! – попросив пан Кміциц. – Нехай ваша гідність затримає пана Саковичa, а мене до князя пошле. Може, я його й витягну.
– Так вам на ньому залежить?
– Старий він жовнір і старий слуга… На руках мене бавив. Багато разів життя мені рятував… Бог мене покарає, якщо його в таких тарапатах залишу.
І пан Анджей затремтів від печалі та неспокою, а гетьман зітхнув:
– Не дивно мені, що вас жовніри люблять, бо і ви їх любите. Зроблю все, що зможу. Напишу князеві, що йому, кого хоче, за цього жовніра віддам, котрий врешті-решт з наказу вашого, як невинне знаряддя, діяв.
Пан Кміциц схопився за голову.
– Що йому до якихось бранців, не відпустить його навіть за тридцятьох.
– То і вам його не віддасть, хіба на горло скарає.
– Ваша гідносте… За одного б віддав: за пана Саковичa.
– Пана Саковичa тримати в ув’язненні не можу, він посол!
– Хай його ваша гідність лише затримає, а я з листом до князя поїду. Може, й доб’юся чого… Бог із ним! Помсту я занехаю, лише б мені цього жовніра відпустив!..
– Чекайте, – вимовив гетьман. – Пана Саковичa тимчасово затримати можу. Крім цього, напишу князеві, щоб прислав охоронну безіменну грамоту.
Сказавши це, гетьман зараз же взявся писати. За чверть години козак поскакав із листом до Янoвa, а надвечір повернувся з відповіддю Богуслава.
«Охоронну грамоту на вимогу посилаю, – писав Богуслав, – із якою кожен посланець безпечно повернеться, лише дивно мені те, що ваша гідність такий документ вимагає, маючи в себе як заручника слугу та приятеля мого, пана старосту ошмянськогo, до котрого я такий прихильний, що за нього всіх офіцерів вашої гідності відпустив би. Але відомо, що посли недоторканні і навіть дикі татари, з якими ваша гідність проти мого християнського війська воює, поважати їх привчені. Тому за безпеку вашого посланця моїм особистим княжим словом присягаю, в чому й підписуюсь».
Того ж вечора пан Кміциц узяв охоронну грамоту, двох Кемличів і поїхав. А пан Сакович залишився як заручник у Сокілці.
Розділ XXXIX
Була майже північ, коли пан Анджей назвався першій княжій варті, але в усьому таборі Богуслава ніхто не спав. Битва могла початися будь-якої миті, тому готувалися до неї ретельно. Княжі війська займали сам Янів, контролювали дорогу на Сокілку, наглядала за нею артилерія, яку обслуговували електорські знавці. Гармат там було лише три, але пороху та ядер удосталь. З обох боків Янoвa, між березняками, наказав Богуслав насипати шанці, на них розмістити мушкетерів і піхоту. Кавалерія займала власне Янів, дорогу за гарматами, а також відтинки між окопами. Позиція була зручна для оборони і зі свіжим людом можна було б довго і кровопролитно на ній захищатися, але новоприбулих жовнірів було лише вісімсот піхотинців під командуванням Киріца, решта ж була така потомлена, що ледве на ногах стояла. І до всього татарське завивання чули зі Суховолі на півночі, тобто позаду Богуславoвих позицій, унаслідок чого поширювався певний страх між жовнірством. Богуслав був змушений послати в той бік всю легку кавалерію, яка, пройшовши півмилі, не наважувалася ні повертатися назад, ні йти далі, справедливо остерігаючись засідки в лісі.
Богуслав, хоча лихоманка у поєднанні зі сильною гарячкою дошкуляла йому більш ніж будь-коли, сам усім завідував, а що на коні з труднощами міг всидіти, то наказав чотирьом драбантам носити себе у відкритому паланкіні. Так він відвідав гостинець, березняки та повертався саме до Янoвa, коли йому повідомили, що княжий посланець прибув.
Було це вже на міській вулиці. Богуслав не міг упізнати пана Кміцицa, бо ніч була, хоч в око стрель, а також тому, що панові Анджею, через обережність із боку офіцерів передньої варти, на голову накинули мішок, в якому лише отвір для рота залишили.
Помітивши мішок, адже пан Кміциц, злізши з коня, стояв зовсім поряд, наказав князь зняти його негайно.
– Тут уже Янів, – зауважив він, – вже немає з чого робити таємниці…
Після чого магнат звернувся в темряві до пана Анджея:
– Від пана Сапєги?
– Аякже.
– А що там пан Сакович поробляє?
– Пан Оскеркo його гостить.
– Чому ж охоронну грамоту зажадали, коли пана Саковичa маєте? Занадто обережний пан Сапєгa, і хай глядить, аби не перемудрував.
– Це не моя компетенція! – відрізав пан Кміциц.
– Але бачу, що пан делегат не дуже балакучий.
– Я листа привіз, а свою приватну справу всередині викладу.
– То є й особисте?
– Буде прохання до вашої світлості.
– Радий буду не відмовити. Тепер прошу за собою. Сідайте на коня. Я запросив би до паланкіна, але там тісно.
Рушили. Князь у паланкіні, а пан Анджей поруч верхи. І в темряві глипали один на одного, не маючи змоги обличчя навзаєм розгледіти. За хвилину князь, незважаючи на хутра, труситися почав так, що аж зубами клацав. Врешті він сказав:
– Лихоманка мене б’є… Якби не це… Б-р-р!.. Інші умови я б висунув…
Пан Кміциц нічого не сказав, лише поглядом хотів пробити темряву, в якій голова і княже обличчя вирисовувалися в невиразних, сірих і білявих обрисах. Почувши голос Богуслава й узрівши його силует, відродилися всі давні обрáзи, стара ненависть і пекуче жадання помсти піднялися так сильно в його серці, що мало не ошалів… Рука мимоволі шукала меча, який у нього відібрали, але ще мав булаву, залізом окуту, знак полковницького чину, тож диявол став йому зараз же свердлити мозок і нашіптувати:
– Гукни йому у вухо, хто ти такий, і розбий йому голову в друзки.. Темна зараз ніч, ти виберешся… Кемличі з тобою. Зрадника уб’єш… за кривду заплатиш… Врятуєш Олюньку, Сороку… Бий! бий!..
Пан Анджей наблизився до паланкіна і тремтячою рукою вже став витягати з-за поясу буздиган.
– Бий!.. – шепотів нечистий. – Вітчизні послужиш…
Пан Кміциц вже витягнув булаву і стиснув руків’я, немовби хотів її розчавити в долоні.
– Раз, два, три!… – шепотів біс.
Але в цю мить його кінь чи то вдарився ніздрями об шолом драбанта, чи перелякався трохи, що зарився враз копитами в землю, потім спіткнувся, а пан Анджей потягнув повіддя. В цей час паланкін уже віддалився на кільканадцять кроків.
А юнакові волосся стало дибки на голові.
– Матір Бога Нашого, тримай мене за руку! – шепотів парубок крізь заціплені зуби. – Пресвята Богородице, рятуй мене! Я ж тут делегат, я гетьманa представляю, а хочу, як нічний розбійник, мордувати… Я ж шляхтич, я слуга Сина Твого… І не введи нас у спокусу!
– А що це ви там марудите? – озвався уривчастий через лихоманку голос Богуслава.
– Я вже тут!
– Чуєте, пане? Півні по закутках уже кукурікають… Треба поквапитись, бо я хворий і відпочинку потребую.
Пан Кміциц застромив буздиган за пояс й їхав далі, тримаючись поблизу від паланкіна. Проте не міг повернути собі спокою. Розумів, що лише холодним серцем і самовладанням зможе звільнити Сороку. Тому й планував завчасу, якими словами має виголосити промову до князя, щоб його зламати та переконати. Присягав собі, що лише Сороку буде мати на увазі, про щось інше навіть не згадає, а особливо про Олюньку.
