І відчував, як у темряві жар заливає йому обличчя від думки, що може князь сам згадати про неї, а може згадати і щось таке, що не зможе пан Анджей ні витримати, ні вислухати.

– Нехай він її не торкає, – казав собі подумки, – нехай не торкає, бо в цьому його смерть і моя… Хай над собою самим має милосердя, якщо йому сорому забракне.

І терпів муки пан Анджей, у грудях не вистачало йому повітря, а горло мав таке стиснуте, аж боявся, що коли доведеться говорити, і слова не зможе з себе вичавити. У цих утисках став у душі літанію відмовляти.

За хвилину настало для нього полегшення, заспокоївся остаточно, і той наче залізний обруч, що огортав його горлянку, розтиснувся.

Тим часом приїхали до княжої квартири. Драбанти поставили паланкін, двоє придворних взяли князя під лікті, але той звернувся до пана Кміцицa, безперервно клацаючи зубами:

– Прошу за мною.. Приступ зараз минеться… Зможемо побалакати.

Вже за хвилину опинилися обоє в окремій кімнаті, де в каміні жевріла купа вугілля і гаряче було нестерпно. Там посадили князя Богуслава на довгу польову лаву, вкрили хутром і принесли світла. Після цього слуги віддалилися, а князь закинув потилицю назад, склепив повіки і так залишався який час, зовсім нерухомий.

Нарешті він сказав:

– Зараз… Нехай трохи відпочину…

Пан Анджей дивився на нього. Князь не надто змінився, лише лихоманка стягнула йому обличчя. Напудрений був, як зазвичай, і на щоках мав рум’яна, але саме тому, що лежав так зі заплющеними очима і зі закинутою головою, схожим був трохи на мерця або на воскову фігуру.

Парубок стояв перед ним у світлі свічок. Княжі повіки стали лiниво підійматися, аж раптом розплющилися цілком і наче вогонь пролетів йому по обличчю. Тривало це лише мить, після чого він знову склепив повіки.

– Злий дух, я не боюся тебе, – видихнув він, – але згинь!

– Я приїхав із листом від гетьманa, – нагадав пан Кміциц.

Богуслав сіпнувся ледь помітно, наче хотів зі себе ману струсити. Потім глянув на пана Анджея й озвався:

– Я схибив?

– Не дуже, – пан Анджей вказав на рубець.

– Це вже вдруге!.. – пробурмотів собі князь і голосно додав: – Де той лист?

– Тут, – рапортував пан Кміциц, подаючи згорток.

Богуслав став читати, а коли закінчив, дивне світло блиснуло в його очах.

– Гаразд! – промовив він. – Досить теревенів!.. Завтра битва… І радий я, бо завтра лихоманки не буде.

– Й у нас від цього радіють, – додав пан Анджей.

Зависла мовчанка, під час якої двоє цих невблаганних ворогів міряли один одного очима з певною страхітливою цікавістю. Першим почав розмову князь:

– Здається, що це ви мені так дошкуляли з татарами?..

– Я…

– І не побоялися сюди приїхати?..

Пан Кміциц пропустив це повз вуха.

– Хіба би на спорідненість через Кишок розраховували… Бо між нами є особисті порахунки… Я можу панові кавалерові наказати шкіру облупити.

– Можете, ваша світлосте.

– Ви приїхали з охоронною грамотою, це правда… Розумію тепер, чому пан Сапєгa її вимагав… Але ви на життя моє важили… Там затриманий пан Сакович. Проте… пан воєвода не має права на пана Саковичa, а я на вас маю… кузене…

– Я приїхав із проханням до вашої світлості…

– Прошу! Можете розраховувати, що для вас усе зроблю… Яке прохання?

– Ви впіймали жовніра, одного з тих, хто мені допомагав вашу світлість полонити. Я віддавав накази, він діяв як сліпе знаряддя. Цього жовніра ваша світлість нехай на волю випустить.

Богуслав задумався.

– Пане кавалере, – сказав він, – я так собі думаю, чи то кращий ви жовнір, чи то нахабніший прохач…

– Я цього чоловіка задарма від вашої світлості не хочу.

– А що мені за нього можете запропонувати?

– Себе.

– Будь ласка, такий ви вже то miles praeciosus123. Щедра оплата, але вважайте, щоб вам вистачило, бо, здається, ви ще когось хотіли б у мене викупити…

Пан Кміциц ступив крок ближче і зблід, як смерть, що князь мимоволі глянув на двері і, незважаючи на всю свою відвагу, змінив тему.

– Пан Сапєгa на таку угоду не пристане, – скривився магнат. – Радий би вас отримати, але княжим словом за безпеку вашу поручився.

– Через цього жовніра відпишу панові гетьманoвi, що добровільно залишився.

– А він зажадає, щоб вас усупереч вашій волі відіслав. Занадто добре ви йому послужили… І пана Саковичa мені не відпустить, а пана Саковичa я більше ціную, ніж вас…

– То звільніть, ваша світлосте, просто так цього жовніра, а я слово дам, що буду там, де накажете.

– Завтра може мені полягти доведеться. То навіщо мені умовлятися на післязавтра?

– Я благаю вашу світлість! За цього чоловіка я…

– Що ви?

– Відмовлюся мстити.

– Бачите, пане Кміциц, я багато разів ходив на ведмедя з рогатиною, не тому, що мусив, але мав таку примху. Люблю, коли мені якась небезпека загрожує, бо мені тоді життя менше обридає. Тому вашу помсту як радість для себе залишаю, однак визнаю, що є такі ведмеді, які самі стрільця шукають.

– Ваша світлосте, – промовив пан Анджей, – за мале милосердя часто Бог великі гріхи відпускає. Ніхто з нас не знає, коли йому перед Христовим судом встати доведеться.

– Годі! – гримнув князь. – Я також собі псалми через лихоманку відмовляю, щоб якусь заслугу мати перед Господом, а якщо потребуватиму допомоги, то когось свого закличу… Ви не вмієте просити покірно і на рожен лізете…

Я підкажу вам, що можна зробити: вдарте завтра в битві на пана Сапєгу, а я післязавтра цього гемайнa відпущу і вам усі провини пробачу… Ви зрадили Радзивіллів, то можете зрадити і Сапєгу…

– Це остаточне слово вашої світлості?.. Іменем усіх святих заклинаю вашу світлість…

– Ні! Хай вас чорти вхоплять, гаразд!.. Аж на обличчі мінитесь… Не підходьте занадто близько, бо мені людей соромно кликати… Погляньте сюди! Занадто ви вперті!

Після цих слів Богуслав показав з-під хутра, яким був вкритий, люфу пістоля і став іскри сипати очима, споглядаючи на пана Кміцицa.

– Ваша світлосте! – вигукнув пан Анджей, складаючи, щоправда, руки, як у молитві, але з обличчям, гнівом спотвореним.

– То ви просите чи погрожуєте?.. – не второпав Богуслав. – Спину гнете, а нечистий з-за вашої пазухи зуби до мене шкірить?.. Гонор вам із очей виблискує, а в роті гримить, як у хмарі? Чолом до ніг Радзивілла, коли просиш, паночку!.. Головою об підлогу! Тоді, може, й відповім!..

Обличчя молодика було бліде, як хустка, рукою він витер спітніле чоло, очі, обличчя та відповів таким тремтячим голосом, немов лихоманка, від якої терпів князь, раптом перекинулася на нього.

– Якщо ваша світлість цього старого жовніра відпустить, я… вашій світлості… упасти до.. ніг… готовий…

Задоволення промайнуло в очах Богуслава. Ворога принизив, горду потилицю нагнув. Кращої поживи не міг дати помсті та ненависті.

А пан Кміциц стояв перед ним із розкуйовдженою чуприною, тремтячи всім тілом. Обличчя його навіть за спокійних обставин яструба нагадувало, тепер же парубок усе більше був схожим на хижого й розлюченого птаха. Важко було передбачити, чи за хвилину впаде до ніг, чи кинеться до княжих грудей.

Богуслав, не спускаючи з нього ока, далі знущався:

– При свідках! При людях!

Й обернувся до дверей:

– Заходьте!

У відчинені двері увійшло кільканадцятеро придворних – поляків і чужоземців. За ними зайшли й офіцери.

– Шановне панство! – промовив князь. – Це пан Кміциц, хорунжий oршанський і посланець від пана Сапєги, має намір мене про милість просити і хоче всіх вас мати за свідків!..

Пан Анджей заточився, як п’яний, застогнав і упав до ніг Богуславові.

Князь підступив навмисно так, аби кінчик його рейтарського чобота торкався чола лицаря.

Всі дивилися мовчки, здивовані як відомим прізвищем, так і тим, що той, хто його носив, тепер був делегатом від пана Сапєги. Всі тямили також, що діється щось надзвичайне.