– Милостивий пане, – сказав на це пан Кміциц, – голова шляхтича це реєстр, на якому щораз інша рука шаблею пише. Але є тут і ваша замітка, впізнавайте ж мене…

Сказавши це, він схилив підголену голову і вказав пальцем на довгий, білявий шрам, що тягнувся тут же біля чуба.

– Моя рука! – вигукнув пан Володийовський. – Це пан Кміциц!

– Я ж вам сказав, що ви пана Кміцицa не знаєте! – втрутився король.

– Нічого не розумію?..

– Бо ви знали великого жовніра, але свавільника і Радзивілла в зраді спільника. А тут стоїть Гектор ченстоховський, котрому Ясна Ґура з пріором Кордецьким найбільше завдячує, тут стоїть захисник вітчизни і слуга мій вірний, котрий мене власними грудьми затулив і життя мені врятував, коли в ярах, як в оточення стада вовків, я потрапив поміж шведів. Такий ось є новий пан Кміциц. Познайомтесь і полюбіть його, бо він цього вартий!

Пан Володийовський поворушив пшеничними вусами, не знаючи, що й сказати, а король додав:

– І знайте про те, що не лише він нічого князеві Богуславoвi не обіцяв, але той таким чином хотів йому помститися, бо пан Анджей князя полонив і хотів його у ваші руки віддати.

– І нас застеріг від князя віленського воєводи! – нагадав низькорослий лицар. – Який же янгол так вашу милість навернув?

– Та обійміться вже! – нетерплячився король.

– Відразу ж я вас полюбив! – озвався пан Кміциц.

Лицарі впали один одному в обійми, і король дивився на це радісно, і, за своїм звичаєм, губи задоволено надимав. Але пан Кміциц так сердечно стискав в обіймах невисокого лицаря, що аж його вгору підняв, як кошеня, і не відразу знову на ноги поставив.

Після цього король вийшов на щоденну раду, особливо що й обоє коронних гетьманів прибули до Львова, котрі мали там військо формувати, щоб пізніше повести його на допомогу панові Чарнецькому і загонам конфедератів, що розрізнено тиняються по країні.

Лицарі залишилися самі.

– Ходімо, пане, до моєї квартири, – запропонував пан Володийовський. – Там знайдете панів Скшетуських і пана Заглобу, котрі будуть раді почути те, що мені король розповів. Є також там і Харлампій.

Але пан Кміциц підійшов до субтильного лицаря з великим неспокоєм на обличчі.

– Багато людей ви знайшли при князеві Радзивіллу? – спитав він.

– Зі старшини один Харлампій був там.

– Не про військових питаю, заради Бога!.. А з жінок?..

– Можу здогадатися, про кого мова, – відказав, зашарівшись, низькорослий лицар. – Панну Білевичівну князь Богуслав вивіз у Тауроги.

На очах змінилося обличчя пана Кміцицa. Спочатку став блідим, як пергамент, потім червоним, потім ще білішим, ніж до цього. Навіть слова відповідного не знайшов, лише ніздрі роздувалися, хапаючи повітря, якого, либонь, бракувало йому в грудях. Потім вхопився обома руками за скроні, став кидатися, як шалений, по кімнаті, і повторювати:

– Горе мені, горе, горе!

– Ходімо зі мною, краще Харлампій вам усе розповість, бо був при цьому присутній, – запропонував пан Володийовський.

Вийшовши від короля, обидва лицарі йшли мовчки. Пан Володийовський розмовляти не хотів, а пан Кміциц і не міг, бо його біль і лють гризли. Вони протискалися крізь юрбу, яка запрудила вулиці зграями, почувши звістку, що перший загін татар, обіцяних ханом королеві, підійшов і має зайти до міста, щоб репрезентуватися королеві. Субтильний лицар вів, а пан Кміциц тягнувся за ним, як сновида, зі шапкою, насунутою на очі, сторонячись людей по дорозі. Лише коли вийшли на просторіше місце, пан Міхал ухопив пана Анджея за лікоть і зронив:

– Поміркуйте, пане!.. Відчаєм нічого не добитися!..

– Я й не впадаю у відчай, – заперечив пан Кміциц, – але мені його кров потрібна!

– Можете бути впевнені, що його між ворогами вітчизни знайдете!

– Тим краще! – гарячкував пан Анджей. – Бо я його навіть у костелі знайду.

– Перед Богом не блюзнірствуйте! – поквапився зупинити його низькорослий полковник.

– Цей зрадник мене до гріха доведе!

Вони замовкли на хвилину, після чого пан Кміциц першим спитав:

– Де він тепер?

– Може, в Таурогах, а може, і ні. Харлампій буде краще знати.

– Тоді ходімо!

– Вже недалеко. Хоругва за містом стоїть, а ми тут. І Харлампій із нами.

Аж тут пан Анджей став сапати так важко, як людина, котра під круту гору підіймається.

– Я ще дуже слабкий, – пояснив він.

– Тим кращі висновки зробити потрібно, знаючи, що з таким воїном будете мати справу.

– Вже один раз він був у моїх руках! Дивіться, що мені після нього залишилося.

Сказавши це, пан Кміциц вказав на рубець на обличчі.

– Розкажіть краще, як це сталося, бо король лише побіжно про це згадав.

Пан Анджей узявся розповідати і хоча при цьому зубами скреготів і аж шапкою ударив об землю, однак це його відволікло від нещастя та заспокоївся трохи.

– Я знав, який ви запальний, – зауважив невисокий лицар, – але щоб аж Радзивіллa на очах його хоругви захопити, такого я навіть від вас не сподівався.

Тим часом друзі дійшли до квартири. Обидва Скшетуські, пан Заглоба, орендар із Вонсоші та Харлампій зайняті були мацанням кримських кожушків, які крамар-татарин приніс їм на вибір. Харлампій, котрий найкраще знав пана Кміцицa, впізнав його з першого погляду і, впустивши кожушок, вигукнув:

– Ісусе, Маріє!

– На віки віків! – додав орендар із Вонсоші.

Але перш ніж всі оговталися від здивування, пан Володийовський повідомив:

– Представляю вашій увазі ченстоховськогo Гeктoрa і вірного королівського слугу, котрий за віру, вітчизну та монархію кров проливав.

Коли ж здивування стало ще більшим, узявся чесний пан Міхал розповідати з великим запалом усе, що від короля про пана Кміцица заслуги, і від самого пана Анджея про викрадення князя Богуслава почув, і так закінчив:

– Не лише неправда те, що князь Богуслав про цього кавалера розповідав, а навпаки: не має він більшого ворога за пана Анджея, і тому панну Білевичівну з Кейдан вивіз, аби хоча б так йому відімстити.

– А нам цей кавалер життя врятував, і хоругви конфедератів від князя воєводи застеріг, – нагадав пан Заглоба. – Перед такими заслугами давні гріхи – ніщо! Заради Бога! Добре, що з вами, пане Міхале, а не сам до нас прийшов, добре також, що хоругва наша за містом, бо дуже великий зуб ляуданці на нього мають, і навіть слова не встиг би сказати, бо його вмент шаблями порубали б.

– Вітаємо вас від усього серця, як брата і майбутнього товариша по зброї! – промовив Ян Скшетуський.

Харлампій аж за голову схопився.

– Такий ніколи не пропаде! – торочив він. – Звідки завгодно випливе і ще славу на берег витягне!

– А чи не казав я вам, – заторохтів пан Заглоба, – що як тільки його в Кейданaх побачив, то відразу ж собі подумав: але ж упертий цей жовнір! Згадайте, як ми кинулися цілуватися. Правда, що це через мене Радзивілл зазнав поразки, хоча і через нього також. Бог мене надихнув у Білевичaх, що його не дозволив розстріляти. Шановне панство, не годиться такого кавалера насухо приймати, щоб нас у нещирості не запідозрив!

Почувши це, пан Рендзян відразу ж випровадив татарина з кожушками, а сам став клопотатися з пахолком біля напоїв. Але пан Кміциц думав лише про те, щоб у Харлампія про визволення Олюньки якнайшвидше вивідати.

– Ви були при цьому? – спитав він.

– Майже, бо з Кейдан я не виїжджав, – підтвердив носаль. – Приїхав князь Богуслав до нашого князя воєводи. На вечерю вирядився так, що й очі боліли дивитися, і видно було, що йому панна Білевичівнa дуже в око впала, бо хіба що не мурчав від захоплення, як кіт, якого по хребту гладять. Але і про кота кажуть, що молитви відмовляє, а князь Богуслав, якщо й відмовляв, то хіба нечистому на хвалу. А запобігав, а ластився, а залицявся…

– Годі! – зупинив його пан Володийовський. – Занадто велику муку цьому лицареві завдаєте!

– Навпаки! Кажіть далі, кажіть! – заохотив пан Анджей.