– Балакав, отже, за столом, – правив далі Харлампій, – що не раз і Радзивіллам траплялося зі шляхтянками одружуватися і що він сам волів би взяти шляхтянку, ніж принцесу, котрих йому королівська величність французька сватали, хоча я прізвищ не запам’ятав, бо такі були чудернацькі, наче хто гончаків у хащі кликав.
– Менше з тим! – втрутився пан Заглоба.
– Видно, він це казав, щоб ту панночку зацікавити, бо ми, збагнувши все, стали між собою переглядатися та підморгувати, правильно вважаючи, що це він пастку невинній ставить.
– А вона? А вона?! – гарячкував пан Кміциц.
– Вона, як діва достойної крові та гарних манер, жодного зацікавлення не проявляла, навіть на нього не дивилася, аж коли князь Богуслав про вас згадав, тоді лише на нього очі таки підняла. Страшна річ сталася, коли він сказав, що ви йому його величність пропонували за скількись там дукатів короля захопити і живого чи мертвого шведам доправити. Ми думали, що душа з панночки вийде, але злість на вас була в ній така велика, що слабкість дівочу перемогла. Коли він став хизуватися, з якою огидою вашу пропозицію відкинув, то вона проявила певну прихильність і вдячно на нього споглядала, а потім навіть руку його не відхилила, коли її з-за столу хотів відвести.
Пан Кміциц руками обличчя затулив.
– Бий же, бий! Хто в Бога вірує! – повторював він.
Раптом чоловік схопився з місця.
– Будьте здорові, панове!
– Як же? Куди? – спитав пан Заглоба, заступивши йому дорогу.
– Король мені дозвіл дасть, я поїду і знайду його! – пояснив пан Анджей.
– Рани Божі! Та зачекайте! Ще всього не дізнався, а вже шукати його вирушає. З ким поїдете? Де його знайдете?
Пан Кміциц, можливо, і не став би слухати, але сили його покинули, бо ранами був вимучений, тому сповз на лавку, спиною вперся в стіну і склепив повіки. Пан Заглоба подав йому келих вина, молодик вхопив його тремтячими руками і, розливаючи трунок на підборіддя та груди, висушив до дна.
– Ще нічого не втрачено, – міркував Ян Скшетуський, – лише розсудливості потрібно тим більшої, що з таким знаменитим паном справа буде. Необдуманим вчинком і раптовими діями можете згубити і панну Білевичівну, і себе.
– Вислухайте ж Харлампія до кінця, – порадив пан Заглоба.
Пан Анджей зціпив зуби.
– Слухаю терпляче.
– Чи охоче панна від’їжджала, – правив далі Харлампій, – цього я не знаю, бо присутній при цьому не був. Знаю лишень, що пан мечник расейняйський протестував, його спочатку вмовляли, потім у цейхгаузі зачинили, але врешті-решт дозволили вільно в Білевичі поїхати. Панночка в лихих руках, нема що приховувати, бо згідно з тим, що про молодого князя розповідають, навіть бусурманин на жіночу стать не такий ласий, як він. Коли йому білоголова якась в око впаде, то хоч би й була заміжня, готовий на це наплювати.
– Горе! Гoрe! – повторив пан Кміциц.
– От шельма! – вигукнув пан Заглоба.
– Дивно мені лише те, що її князь воєвода відразу ж Богуславові віддав! – здивувався пан Скшетуський.
– Я не політик, – сказав на це Харлампій, – тому повторю вам лише те, що офіцери подейкували, точніше Ґанхов, котрий всі княжі таємниці знав. Я чув на власні вуха, як хтось вигукнув при ньому: «Не поласує пан Кміциц після нашого молодого князя»! А Ґанхов зауважив: «Більше там політики в цьому вивезенні, ніж почуттів. Нічого, – казав він, – князь Богуслав не подарує, але якщо йому панна опір вчинить, то в Таурогах не зможе з нею вчинити, як з іншими, бо галас здійметься, бо там княгиня воєводи з донькою живе, на котрих Богуслав мусить оглядатися, бо на руку молодої княжни претендує. Важко йому буде доброчесного вдавати, але в Таурогах буде змушений».
– Камінь має вам звалитися з серця! – втішився пан Заглоба. – Бо з цього видно, що ніщо цій панночці не загрожує.
– То навіщо її вивіз? – вигукнув пан Кміциц.
– Добре, що вас моя думка цікавить, – відповів пан Заглоба, – бо я багато що тямлю, над чим хтось інший рік би даремно голову ламав. Чому її вивіз? Не заперечую, що мусила йому впасти в око, але вивіз її тому, щоб через неї всіх Білевичів, дуже численних і впливових, від ворожих вчинків проти Радзивіллів застерегти.
– Це можливо! – погодився Харлампій. – Ясно, що в Таурогах буде свої природні бажання стримувати й ad extrema108 просунутися не зможе.
– Де ж він тепер?
– Князь воєвода припускав у Тикоцинi, що мусить бути у шведського короля в Ельблонґу, до котрого по підмогу мав їхати. Мабуть, зараз його у Таурогах немає, бо його там посильні не знайшли.
Тут Харлампій звернувся до пана Кміцицa:
– Якщо б ваша милість захотіла послухати простого жовніра, то я сказав би, що думаю: якщо там панну Білевичівну якась пригода в Таурогах уже спіткала, або якщо князь в неї якісь почуття розбудити зміг, то вашій милості немає вже причини туди їхати. Але якщо ні, якщо вона при її світлості княгині і з нею разом до Курляндії поїде, то там безпечніше ніж будь-де, і кращого місця не знайти вашій милості для неї в усій Речі Посполитій, залитій полум’ям війни.
– Якщо ви такий відчайдух, як кажуть і я вважаю, – вставив пан Скшетуський, – то спочатку треба Богуслава дістати, а маючи його в руках, і все інше отримаєте.
– Де ж він тепер? – повторив пан Анджей, звертаючись до Харлампія.
– Я вже вашій милості казав, – роздратувався носаль, – але ваша милість від смутку нічого не тямить. Припускаю, що він в Ельблонґу, імовірно, разом із Карлом-Ґуставом у поле проти пана Чарнецького виступить.
– Тому найкраще, що можна зробити, це з нами до пана Чарнецького йти, бо таким чином найшвидше з Богуславом здибатися зможете, – додав пан Володийовський.
– Дякую вам за хороші поради! – вклонився пан Кміциц.
І поквапився попрощатися з усіма, а ті й не затримували гостя, знаючи, що засмучений чоловік ні до балачок, ні до келиха не придатний, але пан Володийовський запропонував:
– Відведу я вас краще до архієпископського палацу, бо ви такий слабкий, що ще десь на вулиці впадете.
– І я! – долучився Ян Скшетуський.
– То ходімо всі! – підвів риску пан Заглоба.
Почіпляли друзі шаблі, одягли теплі бурки та вийшли. На вулицях ще більше було людей, ніж раніше. Щохвилини зустрічалися загони озброєної шляхти, жовнірів, панських і дворянських слуг, вірменів, євреїв, волохів, українських селян із передмість, погорілих під час двох нападів Хмельницького.
Крамарі стояли перед своїми магазинами, вікна будинків заповнили купи цікавих голів. Всі повторювали, що чамбул109 уже прибув і що незабаром пройде через місто, щоб стати перед очі короля. Хто живий, хотів бачити той чамбул, бо велика була дивина – подивитися на татар, котрі мирно проїжджають вулицями міста. І раніше Львів бачив цих гостей, але лише за мурами, в образі неозорих хмар, на тлі палаючих передмість і навколишніх сіл. Тепер мали в’їхати як союзники поляків проти шведів. Тому наші лицарі заледве могли торувати собі шлях крізь юрбу. Щомиті чулися вигуки: «Їдуть! Їдуть!» і перебігали з однієї вулиці на іншу, а тоді натовпи збивалися в такі густі маси, що не можна було навіть кроку ступити.
– Га! – перевів подих пан Заглоба. – Зачекаємо трохи. Пане Міхале, пригадайте нам ті нещодавні часи, коли ми не збоку, а безпосередньо у вічі заглядали цим негідникам. А я ще й у полоні в них сидів. Подейкують, що майбутній хан один в один на мене схожий. Але що там минулі розкоші згадувати!
– Їдуть! Їдуть! – пролунали знову крики.
– Бог серця песиголовцям змінив, – правив далі пан Заглоба, – що замість Україну пустошити, на допомогу нам ідуть. Диво це очевидне! Бо скажу я вам, якби за кожного язичника, котрого ця стара рука до пекла послала, один гріх мені відпускали, то я б уже був канонізований і ви мусили б мене про заступництво просити, або мене на вогняній колісниці живцем аж на небо забрали б.
– А пам’ятаєте, пане, як це було колись, коли через Валадинку з Рашковa до Збаражa ми їхали?..
