За хвилину увійшов високий, цибатий шляхтич, котрий споглядав, як цап, спідлоба. Схилився спочатку панові до ніг, потім доволі пихато – сановникам, і промовив:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава на віки! – відповів король. – Що там чувати?

– Дуже мороз допікає, ваша величносте, аж повіки до очей примерзають!

– Заради Бога! Про шведів розказуйте, а не про мороз! – замахав руками Ян-Казимир.

– А що про них балакати, милостивий пане, коли їх уже під Ченстоховою немає! – без церемоній пояснив пан Криштопорський.

– Дійшли вже нас ці звістки, дійшли, – підтвердив утішений король, – але лише через чутки, а ви зі самого монастиря безпосередньо їдете. Реальний свідок і захисник?

– Атож, милостивий пане, учасник опору та реальний свідок дивовиж самої Матері Божої.

– Немає межі Її милостям! – додав король, здіймаючи очі до неба. – Заслужимо і більші.

– Багато я в житті бачив, – відказав на те пан Криштопорський, – але таких очевидних див ще не доводилося, про що докладніше звітує вашій королівській величності пріор Кордецький у цьому посланні.

Ян-Казимир квапливо схопив листа, який йому посланець подав, і став читати. Часом він покидав читання і починав молитися, після чого знову повертався до листа. Обличчя його мінилося радісними почуттями. Нарешті він знову підняв очі на пана Криштопорськогo.

– Пише мені отець Кордецький, – зауважив він, – що ви великого кавалера втратили, такого собі Бабиничa, котрий шведську мортиру порохом висадив?

– Він за всіх своїм життям пожертвував, милостивий пане! Але є також і такі, хто переконує, що він живий, і Бог зна що ще кажуть. Не маючи, однак, певності, ми не припиняли його оплакувати, бо коли б не його геройський вчинок, важко б нам було дати собі раду.

– Якщо так, то припиніть його оплакувати: пан Бабинич живий, він у нас. Він першим нам повідомив, що шведи, не спромігшись нічого проти Божої сили вдіяти, про відступ задумалися. А потім такі значні надав нам послуги, що й самі не знаємо, як його винагородити.

– О, це отця Кордецького заспокоїть! – зрадів шляхтич. – Але якщо пан Бабинич живий, то винятково через Матері Божої милість. От пріор Кордецький втішиться! Батько сина не може так любити, як він його полюбив! Чи дозволить мені ваша королівська величність пана Бабиничa привітати, бо такого другого героя немає в Речі Посполитій!

Але король повернувся до читання і за хвилину вигукнув:

– Що я чую! То вони ще раз після відступу пробували монастир здобути?

– Міллер як пішов, так більше і не з’являвся, а от пан Вжещович приперся знову несподівано під мури, сподіваючись, що ворота застане відчиненими. І застав, але селянство так відчайдушно на них накинулося, що він моментально з ганьбою відступив. Як світ світом, не було ще такого, щоб простий чоловік так мужньо в чистому полі кінноті протистояв. Потім уже підійшов пан Пйотр Чарнецький із Кулешею, і вщент ворога розбили.

Король звернувся до сенаторів:

– Дивіться, ваші гідності, як убогі орачі на захист цієї вітчизни та святої віри стають!

– Що стають, милостивий пане, то стають! – підтвердив пан Криштопорський. – Цілі села біля Ченстохови спорожніли, бо селянство з косами в полі. Війна запекла всюди. Шведи мусять укупі триматися, бо як селяни котрогось спіймають, то так уже над ним знущаються, що краще б відразу до пекла піти. Хто тільки зараз у Речі Посполитій за зброю не береться! Не треба було песиголовцям Ченстохову облягати. Відтепер не втриматися їм на цій землі!

– Відтепер на цій землі утисків не зазнають ті, що кров за неї проливають, – зауважив серйозно король. – Допоможи мені в цьому Боже і хрест святий!

– Амінь! – закінчив примас.

Тим часом прибулець ляснув себе рукою в чоло.

– Мороз мені думки затуманив, милостивий пане, – сказав він, – бо я забув одну звістку переказати, що сучий син, воєвода познанський, помер наглою смертю.

Тут засоромився трохи пан Криштопорський, спохопившись, що великого сенатора назвав перед королем і сановниками «сучим сином», тому додав збентежено:

– Не про чийогось сина, а про зрадника хотів повідомити. Але ніхто цього не зауважив, бо всі дивилися на короля, аж той промовив:

– Давно ми пана Янa Лещинськогo на познанське воєводство призначили, ще за життя пана Опалинськогo. Нехай гідно цю посаду займе. Божий суд, бачу, вже розпочався над тими, що батьківщину до занепаду привели, а в цю мить, можливо, вже і князь віленський воєвода перед Найвищим Суддею за свої вчинки відповідає.

Тут він звернувся до єпископів і сенаторів:

– Але нам час про тотальну війну подумати і з цього приводу прагну вислухати ваші думки.

Коли король згадував, що віленський воєвода, можливо, вже стоїть перед Божим судом, то наче пророчий дух його наповнив, бо в той час тикоцинська справа вже була розв’язана.

Дня 25 грудня пан воєвода вітебський Сапєгa настільки був уже впевнений у здобутті Тикоцинa, що сам до Тишовця поїхав, довіривши панові Oскерку подальшою облогою керувати. З останнім штурмом, який уже швидко мав настати, звелів зачекати. Зібравши всіх найвизначніших офіцерів, звернувся до них:

– Дійшли до мене чутки, що між товариством є намір зараз же після здобуття замку князя віленського воєводу на шаблі взяти. Тому, якщо замок добровільно здасться, а таке можливе, то авторитетно заявляю, що найсуворіше забороняю на здоров’я князя зазіхати. Я отримую, щоправда, листи від таких осіб, які вам і не снилися, щоб його схопити і життя позбавити. Але я не хочу слухати таких наказів, і не зроблю такого у жодному разі, бо хоча він і зрадник негідний, але на його життя посягати не маю права і волію його до сейму на суд доставити, щоб для нащадків був звідси приклад, що ні старовинність роду, ні жодні посади зради такої та провини ні відкупити, ні від публічного покарання врятувати його не зможуть.

У такому ключі промовляв пан воєвода, лише ще довше, ніж зазвичай, бо наскільки був чесний, настільки ж мав таку слабкість, що, вважаючи себе оратором, любив за кожної нагоди обширно висловлюватися та дослухався з приємністю до своїх слів, заплющуючи при найвдаліших сентенціях очі.

– Я мушу собі хіба добре праву руку у воді вимочити, – зауважив із цього приводу пан Заглоба, – бо дуже вже мені свербить. Лише те тільки скажу, що якби Радзивілл мене у свою владу одержав, то вже точно би до заходу сонця не чекав, щоб мою голову зрубати. Знає він добре, хто значною мірою до цього спричинився, що його військо покинуло. Знає добре, хто його навіть зі шведами посварив. Але ніяк не второпаю, чому я маю бути поблажливішим до нього, ніж він був би до мене?

– Бо не ви тут командир і слухатись мусите, – сказав серйозно воєвода.

– Що слухатись мушу, це правда, але добре часом і Заглобy послухати. Насмілюсь також сказати, що якби Радзивілл мене послухав, коли я його до захисту батьківщини намовляв, то був би сьогодні не в Тикоцині, а в полі, на чолі всього литовського війська.

– То, може, вам здається, що булава опинилась у поганих руках?

– Такого я не скажу, бо її сам у ці руки вклав. Милостивий пан наш, Ян-Казимир, має лише мій вибір підтвердити, нічого більше.

Усміхнувся на це воєвода, бо любив пана Заглобу і його гумор.

– Пане брате, – зронив він, – ви пригнобили Радзивілла, ви мене зробили гетьманом, це все ваша заслуга. Дозвольте ж мені тепер їхати спокійно в Тишовець, аби й Сапєгa міг у чомусь вітчизні прислужитися.

Пан Заглоба взявся в боки та замислився на якусь хвилину, немовби зважував, чи має дозволити, чи ні. Врешті-решт він оком блиснув, головою кивнув і промовив авторитетно:

– Їдьте, ваше милосте, спокійно.

– Бог заплатить вам за дозвіл! – усміхнувся воєвода.

Підтримали вождя сміхом й інші офіцери, але він зосередився на зборах, бо екіпаж стояв уже під вікнами готовий. Воєвода відкланявся всім, даючи кожному настанови, що має за його відсутності робити. Відтак він наблизився до пана Володийовського і звелів: