Охоче переодягалися татарами, саме ім’я яких наповнювало тривогою серця шведів, дивні кружляли між ними звістки та казки про дикість, жахливу і жорстоку мужність цих синів кримських степів, із якими скандинави раніше ніколи не зустрічалися. Було всім відомо, що хан із майже стотисячною ордою йде на допомогу Янoвi-Казимиру, то шляхта осміліла, нападаючи на команди та спричиняючи неймовірну метушню.

Полковники і шведські коменданти в багатьох містах були беззастережно переконані, що татари вже тут, і хаотично відступали до більших фортець чи таборів, поширюючи повсюдно фальшиві звістки та тривогу. Тим часом околиці, які вже позбулися ворога, могли озброюватися і неслухняні маси у регулярне військо обертати.

Але грізніші для шведів за санні шляхетські потяги і за самих татар були селянські рухи. Вже давно, ще від першого дня облоги Ченстохови, закипіло між людом. І спокійні, терплячі досі орачі взялися тут і там опиратися, хапатися за коси та ціпи, і шляхті допомагати. Меткіші шведські генерали з великим страхом споглядали на ці хмари, які будь-якої миті могли перекинутися в справжній потоп і без надії на порятунок поглинути загарбників.

Страх здавався їм найкращим засобом, аби придушити в зaрoдку страшну небезпеку. Карл-Ґустав ще намагався ласкою та добрими словами втримати ті польські хоругви, які з ним у Пруссію пішли. Не жалів також лестощів для пана коронного хорунжого Конецпольського, відомого реґіментаря з-під Збaрaжа. Той залишався на його боці з шістьма тисячами добірної кавалерії, яка при першій же сутичці з електором такого страху і руйнації наробила між пруссаками, що електор утік із поля бою і миттю на перемови погодився.

Посилав шведський цісар листи і до гетьманів, і до магнатів, і до шляхти, сповнені милості, обіцянок і заохочень, лише б йому вірність зберегли. Але водночас наказав своїм генералам і комендантам винищувати вогнем і мечем будь-який опір усередині країни, а особливо вирізувати до ноги селянські ватаги. Так розпочався період залізної жовнірської диктатури. Шведи облишили видимість дружби. Меч, вогонь, грабунок, утиски замінили давню вдавану доброзичливість. Зі замків відряджали численні загони вершників і піхотинців у погоні за санними потягами. Рівняли зі землею цілі села, палили садиби, костели й обійстя священиків. Полонених шляхтичів віддавали в руки катам. Селянам, узятим у неволю, рубали праву руку та відпускали додому.

Особливо лютували ці загони у Великій Польщі, яка першою здалася і першою піднялася проти чужого панування. Комендант Штейн наказав там одного разу пообрізати руки більш ніж трьомстам селянам, захопленим зі зброєю у руках. По містечках споруджували постійні шибениці і щодня завішували їх новими жертвами. Tе саме робив Маґнус Делаґарді в Литві та Жемайтії, де спочатку провінції, а за ними і селянство за зброю взялися. А що в такій метушні важко було шведам відрізнити своїх прихильників від ворогів, то не щадили нікого.

Але вогонь, що підкріпляється кров’ю, замість згаснути, розгорявся все більше і розпочалася війна, в якій обом сторонам уже не йшлося лише про перемоги, замки, міста чи провінції, а про смерть і життя. Жорстокість посилювала ненависть, і вже не воювали, а винищували один одного без будь-якого милосердя.

Ця визвольна війна перебувала лише в зародку, коли пан Кміциц разом із трьома Кемличaми дістався після важкої, з огляду на його понівечене тіло, подорожі до Ґлоґової. Приїхали вночі. Місто було переповнене військами, панами, шляхтою, королівськими та магнатськими слугами, а заїзди такі заповнені, що старий Кемлич заледве зміг виклопотати для пана Анджея квартиру у мотузника, котрий мешкав уже за містом.

Весь день пролежав парубок, страждаючи від болю та в гарячці від опіку. Часом думав, що йому доведеться важко і довго нездужати. Але залізне здоров’я перемогло. Наступної ночі стало йому легше, а на світанку молодик одягнувся та пішов до фарної церкви Богові за дивовижне своє зцілення подякувати.

Сірий і сніжний зимовий ранок заледве розсіяв темряву. Місто ще спало, але крізь двері костелу вже було видно світло перед вівтарем і долинав зсередини голос органу.

Пан Кміциц увійшов усередину. Священик перед вівтарем відправляв утреню, в костелі мало ще було молільників. Біля лавок стояли навколішки кільканадцятеро постатей із обличчями, схованими в долонях. Крім них, побачив пан Анджей, коли очі його звикли до темряви, якусь постать, що лежала хрестом перед самою сталлою66, на розкладеному на підлозі килимку. За ним стояли навколішки двійко підлітків із рум’яними і майже янгольськими дитячими обличчями. Той чоловік лежав нерухомо, і лише по грудях, які здіймалися з важкими зітханнями, можна було визначити, що він не спить, а молиться ретельно й усією душею. Пан Кміциц також поринув у подячну молитву. Але як тільки скінчив молитися, його погляд мимоволі повернувся до лежачого хрестом чоловіка, і не міг уже очей від нього відвести. Щось парубка приковувало до нього. Зітхання, схожі на стогони, голосні у тиші костельній, щомиті стрясали цю постать. Жовті відблиски свічок, що стояли перед вівтарем, разом із денним світлом, що біліло у віконних шибах, вихоплювали її зі сутінків і робили щораз виразнішою.

Молодик зараз же здогадався по одежі, що це мусить бути хтось визначний, бо всі присутні, в тому числі священик, котрий відправляв утреню, споглядали на нього з пошаною та повагою. Незнайомець був одягнений у чорний оксамит, підбитий соболями, лише на плечах мав білий відкочений мереживний комір, з-під якого проглядали золоті ланки ланцюга. Чорний із таким самим пір’ям капелюх лежав збоку, а один із пажів, котрі стояли на колінах за килимком, тримав рукавиці та вороновану до голубого кольору шпагу. Обличчя незнайомця пан Кміциц не міг бачити, бо воно ховалося у складках килимка, при цьому його повністю затуляли розкидані навколо голови кучері надзвичайно густої перуки.

Пан Анджей підійшов до самої сталли так, щоб коли незнайомець підійметься, міг побачити його обличчя. Тим часом утреня наближалася до кінця. Священик співав уже Pater noster67. Люди, котрі мали намір бути присутніми на наступній месі, стікалися крізь головні вхідні двері. Костел наповнювався повільно постатями з підголеними головами, одягненими в делії68, жовнірські бурки, шуби й атласні кафтани. Ставало доволі тісно. Тоді пан Кміциц підштовхнув ліктем шляхтича, котрий стояв поруч, і прошепотів:

– Даруйте, ваша милосте, що вас на Службі Божій турбую, але маю велику цікавість. Хто там лежить?

І він вказав очима на чоловіка, котрий лежав хрестом.

– Мабуть, ви здалеку приїхали, якщо не знаєте, хто це? – відповів шляхтич.

– Певна річ, я здалеку приїхав, тому й питаю, в надії, що коли на когось вельможного натраплю, то мені не відмовить у відповіді.

– Це король.

– Рани Божі! – зойкнув пан Анджей.

Тут священик почав читати Євангеліє, і монарх підвівся з колін.

Полковник побачив стомлене обличчя, жовте і прозоре, як церковний віск. Королівські очі були вологі, а повіки почервоніли. Можна було сказати, що вся доля країни відбилася на цьому шляхетному обличчі, стільки в ньому було болю, страждання та туги. Безсонні ночі, проведені між молитвами та турботами, жорстокими розчаруваннями, поневіряннями, втечами, приниженням величі цього сина, онука та правнука могутніх королів, гіркота, яку так рясно плекали його власні піддані, невдячність країни, для якої готовий був кров і життя пожертвувати, – все це можна було, як у книжці, на цьому обличчі прочитати. Та все ж променіла з нього не лише сила, здобута вірою та молитвою, не лише велич короля та помазаника Божого, а й така велика та невичерпна доброта, що було зрозуміло: достатньо буде найбільшим відступникам, найбільш винним простягнути тільки руки до цього батька і він прийме, пробачить і свої кривди забуде.