Роззирнувся він здивовано навколо, бо здалося молодикові в перший момент, що все, що цієї ночі пережив, був лише сон. Врешті він спитав:
– Це ви, Кемличі? Ми з-під Ченстохови їдемо?
– Аякже, ваша милосте!
– А де ми зараз?
– Ого! Та вже в Сілезії. Вже нас тут шведи не дістануть!
– Це добре! – схвалив пан Кміциц, уже повністю очунявши. – А де наш милостивий король має резиденцію?
– В Ґлоґовій.
– Туди ми й поїдемо, панові до ніг вклонитися, службу свою запропонувати. Але послухайте, діду!
– Слухаю, ваша милосте!
Але пан Анджей замислився і не відразу продовжив. Либонь, щось у голові міркував, вагався, зважував, але врешті сказав:
– Не може бути інакше!
– Слухаю, ваша милосте! – повторив Кемлич.
– Ні королеві, ні комусь із придворних навіть не писнути, хто я!.. Я Бабинич, їдемо з Ченстохови. Про мортиру і про пана Кукліновського можете розповідати. Але прізвища мого не згадувати, щоб там мої вчинки навиворіт не обернули і зрадником мене не визнали, бо я засліплений князеві віленському воєводі служив і ще йому допомагав, про що при дворі могли чути.
– Пане полковнику! І це після того, що ваша милість під Ченстоховою зробила…
– А хто засвідчить, що це правда, поки монастир обложений?
– Як накажете.
– Прийде час, коли правда на яв вийде, – зронив немов сам собі пан Кміциц, – але спершу мусить пан наш милостивий сам переконатися. Він також дасть мені пізніше свідоцтво!
На цьому розмова припинилася. Тим часом вже цілком розвиднилося. Старий Кемлич затягнув псалом, а Кoсмa та Дам’ян вторили йому басом. Дорога була важка, бо мороз тримався тріскучий, а дорогою спиняли їх подорожні, випитували в них новини, особливо про те, чи Ченстохова ще тримається. Пан Кміциц відповідав, що захищається і захиститься, але запитанням не було кінця. Дороги роїлися від мандрівників, заїзди всюди по дорозі були зайняті. Одні втікали всередину країни з прикордонних земель Речі Посполитої від шведської навали, інші добиралися до кордонів по звістки з батьківщини. Раз по раз надибували на шляхту, якій уже було досить шведів, тож їхала, як і пан Анджей, свою службу королеві запропонувати. Часом траплялися і панські почти, більші або менші загони жовнірів із цього війська, які чи то добровільно, чи на підставі домовленостей зі шведами перейшли кордон, як, наприклад, війська пана каштеляна київського. Повідомлення з країни вже оживили надії цих вигнанців і багато вже налаштовувалося на повернення зі зброєю в руках. У всій Сілезії, особливо в князівствах Раціборзькому й Опольському, кипіло, як у горщику. Посланці мчали з листами до короля і від короля, до пана київського каштеляна, до примасa, до пана канцлера Корицинськогo, до пана Варшицькогo, каштеляна краківського, першого сенатора Речі Посполитої, котрий ні на хвильку не зрадив справу Янa-Казимирa.
Панове ті, підтримані великою королевою, незворушною в біді, порозумілись і між собою, і з країною, і з порядними людьми, про котрих було відомо, що раді у вірності до законного правителя повернутися. Своєю чергою, розсилали своїх гінців і пан коронний маршалок, і гетьмани, і військо, і шляхта, що готувалася до збройної боротьби.
Було передвістя тотальної війни, яка в деяких місцях вже вибухнула. Шведи гасили ці місцеві спроби чи зброєю, чи сокирою ката, але вогонь, погашений в одному місці, миттєво спалахував в іншому. Жахлива збиралася буря над головами скандинавських загарбників. Сама земля, рясно вкрита снігами, обпікала їхні стопи. Погрози та пoмстa оточували їх з усіх боків, лякали їх навіть власні тіні.
Ходили, як сновиди. Нещодавні пісні тріумфу завмерли на їхніх вустах, і питали один одного зі щирим здивуванням: «Чи це той самий народ, який ще вчора покинув власного короля і здався без бою?» Як так? Пани, шляхта, військо небувалим в історії прикладом перейшли на бік переможців. Міста і замки відчиняли брами, країна була взята. Ніколи підкорення не вартувало менше зусиль і крові. Самі ж шведи, дивуючись легкості, з якою змогли зайняти могутню Річ Посполиту, не могли затаїти презирства до переможених, котрі за першим помахом шведського меча зреклися короля, вітчизни, тільки б життя і статки зберегти або нових у метушні набути. Те, що свого часу казав імператорському посланцеві Лісолі пан Вжещович, повторював і король, і всі шведські генерали: «Немає в цього народу мужності, немає сталості, немає порядку, немає ні віри, ні патріотизму! Тому мусять загинути!»
Забули, однак, що цей народ має ще одне почуття, земним символом якого була Ясна Ґура. І в цьому почутті було його відродження. Гуркіт гармат, який озвався під святою оселею, відізвався одночасно в усіх магнатських, шляхетських, міщанських і селянських серцях. Волання жаху пролунало від Карпат до Балтики і велетень прокинувся зі заціпеніння.
– Це інший народ! – дивувалися шведські генерали.
Починаючи від Арвідa Віттемберґa, і закінчуючи окремими комендантами замків, всі надсилали до Карла-Ґуставa, котрий засів у Пруссії, сповнені жаху звістки.
Земля втікала їм з-під ніг. Замість давніх приятелів, усюди зустрічали ворогів. Замість капітуляції – опір, замість страху – дику та готову на все відвагу, замість м’якості – жорстокість, замість терпіння – помсту.
А тим часом із рук у руки переходив у тисячах примірників по всій Речі Посполитій маніфест Янa-Казимирa, який раніше був виданий у Сілезії і не відразу отримав розголос. Тепер же бачили його по замках, ще не зайнятих. Де тільки не тяжіла шведська рука, там шляхта збиралася в купи та зграї, била себе в груди, слухаючи величні слова короля-вигнанця, в яких той визнавав свої помилки та гріхи, наказував не втрачати надії і на порятунок сплюндрованої Речі Посполитої підійматися.
«Не пізно ще, – писав Ян-Казимир, – хоч уже й далеко просунувся ворог, любі сенатори, вірна наша шляхто і все-чесніші отці, щоб ми втрачені провінції та міста повернути могли, і Богові належну хвалу повернути, опоганені костели вражою кров’ю напоїти, а свободи та давні вольності, як і раніше, в наш побут повернути. Заради наших стародавніх звичаїв і задля слави наших славетних пращурів, до вірності нашому Господу, observantia64 та любові, в якій із різними народами наш дід Сиґізмунд І жив, повернутися. Маємо вже перші приклади повернення до чесноти. Кому Бог і віра Його свята, перша над усім добром, проти цього ворога шведського у вірності своїй повставайте. Не чекайте вождів і воєвод, або такого порядку, який у посполитому праві описаний. Вже зараз спокусами і звабами ворог усі чесноти знівелював. Але один до другого, третій до двох, четвертий до трьох, п’ятий до чотирьох і так per consequens65 кожен зі своїми підданцями зберіться, і де є нагода, де тільки можливо, опір чиніть. Там собі й вождя зможете обрати. Один до одного гуртуйтеся і могутнє військо з цього вийде, командира над ним відомого оберіть, особу нашу зачекайте, не втрачаючи оказії, яка може виникнути, до нищення ворога. Ми прибудемо з нагодою та готовністю, прихильність до нас вашу і вірність відчули, тому негайно вирушаємо і здоров’я наше там покладемо, де потреба цілості нашої вітчизни виникне».
Цей універсал читали навіть у таборі Карла-Ґуставa, навіть по тих замках, де стояли шведські гарнізони, і всюди, де тільки польські хоругви знаходили. Шляхта сльозами обливала кожне королівське слово, свого правителя жаліючи, і присягала на розп’яттях, на образочках Матері Божої якнайшвидше проявити свою вірність. Аби рішучість свою продемонструвати, поки запал у серцях і сльози не висохли, сідали, не зволікаючи, тут і там на коней і кидалися ще «теплими» на шведів.
Таким чином менші шведські загони танути і гинути стали. Діялося це в Литві, Жемайтії, на Мазовші, у Великій і Малій Польщі. Не раз шляхта, зібравшись до сусіди на хрестини, іменини, на весілля чи санний потяг, без жодних войовничих намірів, закінчувала на цьому забаву, напідпитку била, як грім, і вирізала найближчу шведську команду. Після чого санний потяг із піснями та радісними вигуками, приймаючи в дорозі тих, що «полювати» хотіли, їхав далі, розростався в натовп, що прагнув крові, з юрби в «партію», яка вже конкретну розпочинала війну. Залежні селяни та челядь гурбою бралися до забави. Дехто повідомляв про окремих шведів або менші загони, по селах навколишніх розміщені. І число санних «потягів» і «машкар» збільшувалося з кожним днем. Веселощі й уява, властива народові, змішалися з цими кривавими забавами.
