– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собі пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерігає? Хіба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Білевичaх дарував. Мабуть, із поваги! Бa, але ж князеві гетьманові на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловік. Радзивіллoвi служить, а нашим людям допомагає. І до шведів їде. Цього я не розумію.

Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.

Так само важко й так само безрезультатно, як і пан Рендзян, ламав собі голову і старий Кемлич, прагнучи знайти відповідь на запитання: кому ж пан Кміциц служить? «До короля їде, і конфедератів б’є, котрі саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довіряє, бо криється. Що ж із нами буде?»

Так і не спромігшись дійти якогось висновку, звернувся зі злістю до синів:

– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?

– Ми боялися! – відповіли Кoсмa та Дам’ян.

Тільки Сорока був задоволений і весело слідував за своїм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав він, – якщо ми тих побили. Цікаво, кого тепер будемо бити?»

Але було йому все одно, як і те, куди їхати.

До пана Анджея ніхто не смів приступити, ні спитати його про щось, бо молодий полковник їхав чорний, як ніч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лаві якнайшвидше стояти. Але якби навіть здався і дозволив відвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Міхал, якби дізнався, що спіймали його переодягненого, котрий пробирався до шведів і з охоронними грамотами до шведських комендантів.

«Старі гріхи мене наздоганяють і переслідують, – казав сам собі пан Кміциц. – Утечу подалі, а Ти, Господи, мене провадь».

І став молитися палко та проганяти сумління, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, і не шведські».

«Боже, будь милостивий до мене грішного! – благав пан Кміциц. – Я їду до пана мого, там моя служба розпочнеться».

Пан Рендзян не мав наміру залишатися на ніч у «Поклику», бо з Вонсоші до Щучинa було вже недалеко. Він прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантажені підводи тягнули. Коли ж пан Кміциц дозволив йому їхати далі, не гаяв пан Рендзян надаремно часу і годиною пізніше вже в’їжджав у Щучин, і доповівши про себе варті, розмістився на ринку, бо будинки були жовнірами зайняті, але й там не всі змогли поміститися. Щучин вважався містом, але не був ним насправді, бо не мав ще ні валів, ні ратуші, ні судів, ні колегії піярів9, яка лише в часи короля Янa III постала, а було більше хитких хатинок і халуп, ніж будинків, які тому тільки містом звалися, що в квадрат були забудовані, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким містечко лежало.

Проспавши під теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радісно та миттю провів до квартири панів Скшетуських і пана Заглоби.

Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому він стільки років вірно служив, стільки пригод разом із ним пережив і врешті-решт статків нажив. Не соромлячись своєї давньої служби, став у руки пана Янa цілувати та повторювати розчулено:

– Мій пане… Мій пане… У які часи довелося знову зустрітися!

Взялися присутні на важкі часи нарікати, аж урешті пан Заглоба не витримав:

– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли. Пам’ятаєте, як я вам пророкував, що якщо вас не повісять, то будуть із вас люди! Як тепер ваші справи?

– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вішати, якщо я ні проти Бога, ні проти права нічого не вчинив. Служив вірно, а якщо когось і зрадив, то хіба ворогів, що собі ще й за заслугу визнаю. А що тут і там котрогось волоцюгу фортелем стер, так це бунтівника чи відьму, пам’ятаєте? Це також не гріх, а хоч би й був гріх, то ваш, а не мій, бо я саме від вас фортелів навчився.

– Не може бути!.. Тільки погляньте на нього! – зареготав пан Заглоба. – Якщо хочете, щоб я за ваші гріхи після смерті вив, то мені за життя мою частку віддайте. Бо ви лиш самі користаєте з усіх тих багатств, які між козаками назбирали, і за що в пеклі вас на шкварки перетоплять!

– Бог ласкавий, ваша шляхетносте, хоч це й неправда, що сам-один користав, бо я спочатку лихих сусідів позбувся і родину забезпечив, яка тепер спокійно в Рендзянaх сидить, жодної нестачі вже не маючи, бо Яворські з торбами пішли, а я збоку наживаюся, як можу.

– То ви більше не живете у Рендзянaх? – спитав Ян Скшетуський.

– У Рендзянaх батьки здавна засіли, а я мешкаю у Вонсоші і не маю на що скаржитися, бо Бог мене благословляв. Але коли почув, що ваші милості у Щучинi, то не зміг всидіти, бо собі подумав: мабуть, час знову в дорогу! Має бути війна, ну, то хай і буде!

– Підозрюю, – зауважив пан Заглоба, – що вас шведи у Вонсоші налякали.

– Шведів ще в землі Візненській немає, хіба малі загони нишпорять, та й то обережно, бо селянство на них дуже люте.

– Добру мені новину приносите, – додав пан Володийовський, – бо я вчора навмисно роз’їзд послав, аби язика в шведів прихопити, бо не знав, чи можна безпечно в Щучинi залишатися. Упевнений, що вас цей роз’їзд сюди привів.

– Цей роз’їзд? Мене? Та то я його привів, точніше привіз, бо там навіть одного чоловіка немає, хто б міг самотужки на коні всидіти!

– Нічого не розумію?.. Що ви таке торочите?.. Що сталося? – заметушився пан Володийовський.

– Бо їх сильно побили, – пояснив пан Рендзян.

– Хто ж їх побив?

– Пан Кміциц.

Пани Скшетуські та пан Заглоба аж схопилися з лав, питаючи наперебій:

– Пан Кміциц? А що ж він там робив?.. Може, вже сам князь гетьман сюди приперся? Нумо! Кажіть негайно, що сталося?

Але пан Володийовський вийшов тихцем із кімнати, бажаючи, либонь, наочно оцінити розміри поразки та людей оглянути. Тим часом пан Рендзян правив далі:

– А що тут розповідати, краще зачекати, аж пан Володийовський повернеться, бо це найбільше його справа, і шкода мені рота двічі одне й те ж повторювати.

– Ви бачили пана Кміцицa особисто? – спитав пан Заглоба.

– Як вас бачу.

– І балакали з ним?

– Як же було не балакати, якщо ми в «Поклику», недалеко звідси, здибалися, я – щоб коням дати перепочинок, а він на нічліг став. Більше години бесідували, бо не було чого іншого робити. Я нарікав на шведів, і він нарікав.

– На шведів? Він також нарікав? – перепитав пан Скшетуський.

– Як на бісів, хоч і до них їхав.

– Багато було війська з ним?

– Жодного з ним війська не було, лише кілька челядників, правда, озброєних і з такими пиками, що навіть ті, що святих немовлят за наказом Ірода вирізали, гидкіших і відразливіших не мали. Назвався мені дрібним шляхтичем і брехав, що з кіньми на ярмарок їде. Але хоч коней мали кільканадцятьох у табуні, я відразу ж збагнув, що це хтось інший, бо не так конюхи балакають, і дорогий перстень на його руці помітив. Ось цей.

Тут блиснув пан Рендзян в очі слухачам коштовним каменем, а пан Заглоба ударив себе об поли і зарепетував:

– То ви його в нього вициганили! Лише цього досить, щоб я впізнав вас, пане Рендзян, навіть на краю світу!

– Даруйте, ваша шляхетносте, але я не вициганював, бо й я шляхтич, рівний іншим, а не циган, хоч орендою промишляю, поки Всевишній не дасть осісти на своєму. А цей перстень дав мені пан Кміциц на знак того, що все сказане ним правда, а я зараз вам його слова точнісінько перекажу, бо бачиться мені, що тут про шкури наші йдеться.

– Тобто? – не повірив пан Заглоба.

Але тут увійшов пан Володийовський, дуже схвильований і від гніву блідий, шапку на стіл швиргонув і вигукнув:

– Це переходить усі межі! Троє убитих, Юзва Бутрим поранений, ледве дихає!

– Юзва Бутрим?.. Tа ж у нього ведмежа сила! – здивувався пан Заглоба.