– Гірше буде, коли зима прийде. Вже зараз ночі бувають нестерпними, – додав князь Гессенський.

– Туман рідіє! – раптом зауважив Міллер.

І справді, здійнявся вітер і почав розвіювати туман. Відтак щось стало проявлятися, нарешті зійшло сонце і повітря очистилося.

Фортечні мури окреслювалися розмито, потім випірнув костел, монастир. Все стояло там, де й раніше. Твердиня була спокійна і тиха, немовби в ній нікого не було.

– Генерале, – енергійно промовив князь Гессенський, – пробуйте, ваша гідносте, ще домовитися. Треба вже з цим закінчувати!

– А якщо перемови ні до чого не приведуть, то ви порадите облогу зняти? – спитав понуро Міллер.

Офіцери мовчали. За мить пан Садовський наважився взяти слово:

– Ваша гідність сама знає, що найкраще робити.

– Знаю, – відрубав гордо Міллер, – і вам скажу: я проклинаю день і годину, в які сюди прибув, а також радників, – тут він пронизав поглядом пана Вжещовичa, – котрі мене до цієї облоги схилили. Знайте ж, однак, що після всього того, що сталося, я не відступлю, поки від клятої фортеці купу руїн не залишу або сам не поляжу!

Нехіть з’явилася на обличчі князя Гессенського. Він ніколи не поважав занадто Міллера, а всі його слова вважав пустопорожньою вояцькою бравадою. Не на часі це після розвалених шанців, трупів і виведених із ладу гармат. Тому він звернувся до командувача з помітним сарказмом:

– Генерале, ваша гідність не може такого обіцяти, бо ви відступите від першого наказу короля, або пана маршала Віттемберґa. А часом обставини вміють наказувати не гірше за королів і маршалів.

Міллер насупив свої густі брови; побачивши це, пан Вжещович залопотів:

– Тоді спробуймо домовитись. Вони здадуться. Не може бути інакше!

Подальші його слова заглушив веселий подзвін, що кликав на вранішню месу в ясноґурському костелі. Генерал разом із штабом від’їхали неквапливо до Ченстохови, але ще не доїхали до головної квартири, як прибув офіцер на спіненому коні.

– Це від маршала Віттемберґa! – оголосив Міллер.

Офіцер віддав йому листа. Генерал зламав швидко печатки і, пробігши послання очима, вимовив розгублено:

– Ні! Це з Познані. Лихі вісті. У Великій Польщі шляхта підіймається, простолюд єднається з нею. На чолі руху стоїть Кшиштоф Жеґоцький, котрий хоче йти на допомогу Ченстохові.

– А я казав, що ці постріли прозвучать від Карпат аж до Балтики, – буркнув пан Садовський. – Цей народ швидкий до змін. Ви ще не знаєте поляків, пізнаєте їх лише пізніше.

– Гаразд! Час із ними познайомитись! – вибухнув Міллер. – Я волію відкритого ворога, ніж фальшивого союзника. Самі здалися, а тепер за зброю хапаються. Гаразд! Відчуєте ще нашу зброю!

– А ми їхню, – буркнув пан Садовський. – Пане генерале, треба домовитися з Ченстоховою. Пристаньмо на будь-які умови. Не про фортецю йдеться, а про панування його королівської величності в цій країні.

– Ченці здадуться, – наполягав пан Вжещович. – Сьогодні чи завтра, але здадуться!

Так вони між собою балакали, а в монастирі після вранішньої меси запанувала неймовірна радість. Ті, хто у вилазці участі не брав, випитували її учасників, як усе було. А ті хизувалися не на жарт, вихваляючи свою мужність і поразку, якої вони ворогові завдали.

Цікавість перемогла навіть священиків, не лише жінок. Білі чернечі одежі та жіночі шати облягли стіни. Прекрасним і радісним був цей день. Жінки зосередилися навколо пана Чарнецькогo, вигукуючи: «Рятівник наш! Опікун!» Той пробував боронитися, особливо коли в руку хотіли його цілувати, і кивав на пана Кміцицa:

– Йому дякуйте! Він Бабинич, але не баба! У руку цілувати себе не дасть, бо ще від крові її не відмив. Але якщо котрась із молодших в уста захоче, то я так собі думаю, що пручатися не буде!

Молодші кидали сором’язливі і водночас звабливі погляди на пана Анджея, захоплюючись прекрасною його вродою. Але він ніяк не відгукувався на ті німі запитання, бо йому вигляд цих дівчат нагадав Олюньку.

«Де ж ти, моя небогo? – подумав він. – Якби ж ти знала, що я вже Святій Матінці Божій прислуговую, на її захист проти ворогів виступив, котрим раніше вірою та правдою служив».

І пообіцяв собі, що відразу ж після облоги до неї в Кейдани напише і Сороку з листом пошле. «Адже не самі слова й обіцянки їй пошлю, є вже й вчинки за мною, які без порожньої хвальби, докладно в листі опишу. Хай знає, що вона цьому причина, нехай порадіє!» – тішився парубок.

І сам так зрадів від цієї думки, що навіть не помітив, як дівчата перекинулися між собою, відходячи:

– Ввічливий кавалер, але лише війна його цікавить, такий бездушний…

Як йому й радили його офіцери, Міллер повернувся до перемов. До монастиря з ворожого табору прибув знаменитий польський шляхтич, поважного віку та походження. Ясноґурці прийняли його привітно, бо вважали, що лише формально і з примусу він схилятиме до здачі монастиря, а насправді заохотить їх і підтвердить новини, які вже навіть крізь обложені мури пробилися, про заворушення у Великій Польщі, про відсутність бажання у війська кварцяного єднатися зі шведом, про перемови Янa-Казимирa з козаками, котрі наче виявили жадання скоритися, врешті про грізну заяву татарського хана, що він іде на допомогу королеві-вигнанцю, й усіх його ворогів вогнем і мечем переслідувати буде.

Ченці, однак, помилилися. Бо посланець приніс, щоправда, чималу в’язку новин, але жахливих, здатних навіть найбільший запал остудити, найнезламнішу волю зламати, найміцнішу віру похитнути.

Оточили делегата священики і шляхта в дефініторії в атмосфері тиші й уваги. А з його вуст, здавалося, пливли лише щирість і біль за долю вітчизни. Руку посланець часто клав на білу голову, немов бажаючи вибух відчаю стримати, і зиркав на розп’яття, сльози мав на очах і повільно, уривчасто промовляв таке:

– Ох! Яких же часів дочекалася багатостраждальна батьківщина! Немає вже ніякої ради! Треба піддатися шведському королеві. Щиро кажучи, не розумію, задля кого ви тут, шановні отці, і ви, панове-браття шляхта, взялися за мечі? На кого витрачаєте зусилля, працю, перевтомлюєтеся, проливаєте кров? За кого чините опір? На жаль, усе дарма! Ви лише наражаєте себе і святе місце на жахливу помсту непереможних шведських загонів… За Янa-Казимирa? Але він сам погордував нашим королівством. Ви, мабуть, не знаєте новини, що вибір свій він уже зробив і віддав перевагу достаткам, веселим бенкетам і спокійним радощам, ніж клопітній короні, зрікся престолу на користь Карла-Ґуставa? Це його ви не хочете покинути, а він сам вас уже залишив напризволяще. Ви не хочете зламати присяги, а він її зламав. Ви готові померти за нього, а він про вас і нас усіх не піклується. Реальним королем нашим є тепер Карл-Ґустав! Тому дивіться, щоб ви не накликали на свої голови не лише гнів, помсту, руїну, а й гріх перед небом, перед хрестом і цією ж самою Богородицею, бо не проти загарбників, а вже на власного пана руку зухвало здіймаєте.

Тиша була реакцією на ці слова, наче смерть пролетіла через залу. Що могло бути страшнішого за новину про зречення Янa-Казимирa? Це була, щоправда, непідтверджена інформація, але той старий шляхтич повідомив її перед хрестом, перед образом Святої Марії і зі сльозами на очах.

Тож якщо це була правда, то подальший опір був справжнім безумством. Шляхта затуляла очі руками, ченці насунули на голови каптурі і замогильна тиша запанувала. Тільки отець Кордецький шепотів проникливо молитву блідими губами, а очі його, спокійні, глибокі, світлі та проникливі, вивчали прибулого шляхтича.

Той відчував на собі пильний цей погляд, недобре йому було під ним і важко, бо хотів зберегти хоча б дещицю авторитету, добросердя, наболілої чесноти, доброзичливості, та це вдавалося йому погано. Тому оглядав неспокійним поглядом інших панотців, а за мить додав:

– Немає гіршого, ніж розпалювати злість довготривалим зловживанням терпінням. Наслідком вашого опору буде знищення цього святого костелу і накидання вам (Господи, помилуй) жахливої та суворої волі, якої послухатися будете змушені. Відчуження й уникання справ мирських є зброєю ченців. Що маєте до військових дій, ви, чиї традиції ордену до самоти та мовчання спонукають? Брати мої, шановні отці наймиліші! Не беріть до серця, не беріть на совість вашу таку страшну відповідальність!.. Не ви будували цю святу оселю, не вам одним має вона служити! Дозвольте, щоб розквітала та благословляла цю землю на довгі віки, щоб сини й онуки наші ще тішитися нею могли!