Панові Анджею здалося, що Олюнька і вітчизна це одне і те ж, і що обох втратив і добровільно шведам віддав.

Тоді охопила його печаль, така сильна, що прокидався і витріщався здивованими очима навколо себе або дослухався до вітру, який у комині, в стінах, на даху свистів на різні голоси та вигравав через усі шпарини, як на оргáнах.

Але марева поверталися. Олюнька та батьківщина знову зливалися в його свідомості в одну істоту, яку пан Вжещович викрадав, повторюючи: «Запізно! Запізно!»

Так лихоманило парубка цілу ніч. Часом, приходячи до тями, думав, що доведеться йому занедужати важко, і вже хотів було покликати Сороку, щоб йому кров пустив. Тим часом стало світати, пан Кміциц піднявся і вийшов надвір.

Заледве перші відблиски розпорошували темряву. День заповідався погожий. Хмари збилися в довгі пасма на заході, але схід був чистий. На бліднучому повільно небі мерехтіли зорі, яких не заслоняв туман. Пан Анджей розбудив людей, сам одягнувся у святкові шати, бо саме надходила неділя, і подалися в дорогу.

Після тяжкої, безсонної ночі пан Кміциц був утомлений і тілом, і душею.

Цей осінній ранок, блідий, але бадьорий, морозний і погожий, не міг розсіяти смуток, що тиснув на серце лицаря. Надія згоріла в ньому до останнього стебла і згасла, як лампа, в якій гас закінчувався. Що йому принесе цей день? Нічого! Самі лише смутки, той сам відчай, що ще більше душу краятиме, іншого не буде.

Тому їхав мовчки, втупивши очі в одну точку, що виблискувала на горизонті. Коні фиркали на погоду, люди затягнули сонними голосами заутреню.

Тим часом розвиднялося щораз більше, небо з блідого ставало зеленим і золотистим, а та точка на горизонті так виблискувала, що очі мружилися від цього. Люди припинили співати й усі задивилися в той бік, аж нарешті Сорока не витримав:

– Дивина якась?.. Tа ж там захід, а немов сонце сходить? Справді, це світло наростало на очах, з точки зробилося коло, з кола колесо. Здаля сказав би, що хтось повісив над землею велетенську зірку, що сіє неймовірний блиск.

Пан Анджей і його люди дивилися зачудовано на це незбагненне явище, тремтяче, променисте, не знаючи, що саме мають перед очима.

Нараз із боку Крушини над’їхав якийсь селянин на возі. Пан Кміциц звернувся до нього, бо побачив, що подорожній шапку м’яв у руці і, задивившись на те світло, молився.

– Хлопе, – спитав його пан Анджей, – а що це так світиться?

– Ясноґурський монастир! – отримав відповідь.

– Хвала Матері Божій! – вигукнув шляхтич і шапку скинув із голови, за ним зробили те саме і його люди.

Після стількох днів поневірянь, сумнівів і змагань відчув раптом пан Анджей, що діється з ним щось дивне. Як тільки слова «Ясноґурський монастир» відзвучали в його вухах, весь смуток його кудись зник, наче хтось рукою зняв.

Охопив лицаря якийсь невимовний страх, сповнений пошани, але водночас і невідома раніше радість, велика, блаженна. Від цього монастиря, що виблискував у повітрі в перших промінчиках сонця, буяла надія, якої пан Кміциц давно не знав, дух, якого даремно шукав, незборима сила, на яку хотів опертися. Вступило у нього наче нове життя і наповнило вени, що понесли його разом із кров’ю. Зітхнув молодик глибоко, як хворий, що прокидається від гарячки, з непритомності.

А монастир виблискував щораз яскравіше, немовби все сонячне світло в себе увібрав. Вся країна лежала біля його ніг, а він дивився на неї з височіні, як якийсь сторож її й опікун.

Пан Анджей довго очей не міг відвести від цього світла, і насолоджувався, і насичувався його виглядом. Обличчя його людей були серйозні та заклопотані.

Раптом відголос дзвону пролунав у тихому ранковому повітрі.

– З коней! – наказав полковник.

Усі зіскочили з кульбак і, опустившись на коліна на дорозі, розпочали літанію. Пан Кміциц відмовляв акафіст, а жовніри відповідали хором. Під’їхали у цей час нові фіри, селяни, побачивши людей, котрі моляться на дорозі, приєдналися до них, і щораз більшою робилася громада.

Коли нарешті скінчили молитви, підвівся пан Анджей, а за ним і його люди, і далі вже йшли пішки, провадячи коней за вуздечки та співаючи: «Отворіться, царські ворота».

Парубок ішов такий бадьорий, немовби крила мав за плечима. На закрутах монастир то зникав, то з’являвся почергово. Коли заслоняли його пил чи туман, здавалося панові Кміцицу, що темрява світ охоплює, але коли знову вигулькував, то ясніли всі обличчя.

Так ішли довго. Костел, монастир і мури, що його оточували, виднілися щораз виразніше, ставали все прекраснішими та величнішими. Побачили подорожні нарешті і місто вдалині, а під горою цілі ряди будинків і хиж, які поряд із монастирською величчю здавалися такими малими, як пташині гнізда.

Була неділя, а коли вже сонце вибилося добряче вгору, дорога заповнилася підводами та пішим людом, що тягнув на богослужіння. З високих веж загули більші та менші дзвони, наповнюючи повітря прекрасним звуком. Була в цьому видовищі і в цих бронзових відголосах якась могутність, якась неймовірна велич, а водночас і спокій. Цей шмат землі біля ніг Ясної Ґури зовсім був не схожий на решту країни.

Натовпи люду чорніли навколо костельних мурів. Під горою стояли сотні возів, бричок, екіпажів, фір. Людський гомін змішувався з іржанням коней, поприв’язуваних до конов’язей. Далі праворуч, вздовж головної дороги, що провадила вгору, видно було цілі ряди яток, в яких продавали металеві та дерев’яні вотиви, свічки, ікони, ладанки. Людська хвиля пливла всюди вільно.

Брама була широко відчинена, хто хотів, той входив, хто хотів – виходив. На мурах, біля гармат, зовсім не було жовнірів. Стерегла, мабуть, костел і монастир сама святість місця. А може, довірилися листам Карла-Ґуставa, які безпеку обіцяли.

Від фортечної брами селяни та шляхта, міщани з різних околиць, люди будь-якого віку, обох статей і всіх станів, повзли до костелу на колінах, співаючи побожних пісень. Пливла ця ріка дуже повільно і потік її зупинявся щомиті, коли тіла збивалися занадто тісно. Прапори розвівалися над нею, як веселка. Часом псалми замовкали і юрба бралася відмовляти літанію, і тоді грім слів лунав з одного кінця в інший. Між гімном і піснею, між літанією та молебнем натовп замовкав і бив чолом об землю або хрестився. Чутно було лише благальні голоси і голосіння жебраків, котрі, сидячи по обидва береги людської ріки, виставляли на публічний огляд свої скалічені частини тіла. Виття їхнє змішувалося з дзенькотом грошенят, що кидалися в бляшані та дерев’яні миски. І знову ріка голів лилася далі, і знову звучали псалми.

У міру того, як хвиля наближалася до дверей костелу, запал наростав і переходив у піднесення. Виднілися руки, простягнуті до неба, підняті очі, обличчя бліді, зворушені або розпалені молитвою.

Відмінності станів зникли: селянська сірома перемішалася з кунтушами, жовнірськими колетами, зі жовтими кафтанами міщан.

У дверях костелу тиснява ще збільшилася. Людські тіла творили вже не ріку, а загату, таку тугу, що можна було б пройти по головах, плечах, навіть не торкнувшись стопою землі. Грудям бракувало дихання, тілам простору, але дух, який його оживляв, давав їм залізну непохитність. Кожен молився, ніхто не думав ні про що інше. Кожен приймав на себе тиск і вагу всієї цієї маси, але ніхто не падав і, підтримуваний тисячами тіл, відчував у собі силу тисяч, і з цією силою рухався вперед, занурений у молитву, в сп’янінні й екзальтації.

Пан Кміциц повз зі своїми людьми у перших лавах, вони дісталися разом із першими до костелу, потім потік заніс його до дивовижної каплиці, де юрба кинулася бити поклони, ридаючи, обіймаючи руками підлогу та цілуючи її в піднесенні. Так робив і пан Анджей, а коли врешті осмілів підняти голову, відчув насолоду, щастя і водночас смертельний жах настільки охопили його, що мало не зомлів.

У каплиці панували червоні сутінки, яких не розпорошували зовсім навіть вогники свічок, що палахкотіли перед вівтарем. Барвисте світло потрапляло також і крізь вітражі вікон, й усі ці відблиски – червоні, фіолетові, золоті, вогняні – тремтіли на стінах, ковзали по скульптурах, заломлювалися, проривалися в затемнену глибину, вихоплюючи звідтіля якісь невиразні предмети, наче занурені в сон. Таємничі відблиски розбігалися та зосереджувалися в мороці так незвично, що зникала будь-яка різниця між світлом і тінню. Свічки на вівтарі мали золоті оправи. Дим із кадил творив пурпурний туман. Біла риза ченця, котрий служив літургію, грала неяскравими барвами веселки. Все тут було напівсвітле, напівпрозоре, неземне: неземні відблиски, неземні тіні, усе таємниче, врочисте, благословенне, сповнене молитвою, обожнюванням і святістю.