– Не кожна куля вбиває, інакше б уже людей не було на світі, бо матері не встигали б родити.

– Найбільше, пане, страшно мені від тих вогняних ядер, тих гранат. Чому вони вибухають із таким гуркотом?.. Матінко Божа, рятуй!.. І так жорстоко людей ранять?..

– Як тобі поясню, то набудеш досвіду, послушнику. Така куля є залізна, а всередині видовбано і порохом начинено. В одному місці вона має діру, доволі малу, в якій втулка з паперу або часом із дерева сидить.

– Ісусе з Назарету! Втулка сидить?

– Саме так! Але у втулці є жмут насірчений, який при пострілі спалахує. Тому ядро має впасти втулкою на землю, щоб її вбити досередини, водночас вогонь доходить до пороху й ядро розриває. Та багато ядер падає не на втулку, але це дарма, бо як вогонь дійде, то граната й вибухне.

Враз пан Кміциц простягнув руку і швидко заторохтів:

– Дивися! Глянь! Ось! Ось маєш приклад!

– Ісусе! Маріє! Йосифе! – вигукував брат, побачивши підлітаючу гранату.

Граната тим часом упала на майдан, гарчала, звивалася, підскакувала на бруківці, волочачи за собою блакитний димок, перекинулася раз і другий, закотилася аж під мур, на якому вони сиділи, упала на купу мокрого піску, насипану високо аж до виступу і, втрачаючи повністю силу, застигла без руху.

Упала, на щастя, втулкою вгору, але віхоть не згас, бо задиміло ще сильніше.

– На землю!.. Обличчям донизу!.. – заверещали перелякані голоси. – На землю! На землю!

Але пан Анджей миттю сповз по купі піску, блискавичним рухом ухопився за втулку, рвонув, висмикнув, підняв руку із палаючим віхтем і гукнув:

– Вставайте! Наче хто собаці зуби вибив! Вже вона тепер навіть муху не вб’є!

Сказавши це, штовхнув змертвіле ядро. Присутні сторопіли, побачивши цей неймовірної відваги вчинок, і якийсь час ніхто й слова не міг сказати. Аж тут нарешті пан Чарнецький загукав:

– От бісова душа! Tа ж якби вибухнуло, на порох би вас рознесло!

Але молодик засміявся так щиро, що аж блиснув зубами, як вовк:

– Чи нам тут пороху не треба? Ви б зарядили мною гармату й навіть після смерті напаскудив би шведам!

– Хай йому грець! Де ж ваш страх живе?

Молодий чернець склав руки і споглядав із німим захопленням на пана Кміцицa. Бачив його вчинок і пріор Кордецький, котрий саме наближався сюди. Він підійшов, обхопив пана Анджея обома руками за голову, а тоді перехрестив.

– Такі, як ви, не зрадять Ясної Ґури! – промовив він. – Але забороняю надаремно своїм життям важити. Вже постріли втихають і ворог відходить із поля. Візьміть це ядро, витрусіть із нього порох і занесіть його найсвятішій Богородиці до каплиці. Кращий це буде подарунок для Неї, ніж ті перли та коштовні камінці, які Їй ви подарували!

– Отче! – сказав розчулений пан Анджей. – Що там великого!.. Та задля Матері Бога нашого… Ось! Слів мені бракує!.. Я готовий на муки, на смерть. Навіть не знаю, що ще готовий зробити, тільки б Їй служити.

І сльози блиснули в очах молодика, а отець Кордецький зауважив:

– Ідіть до Неї з цими слізьми, поки не висохнуть. Милість Її впаде на вас, заспокоїть вас, утішить, славою та пошаною наділить!

Сказавши це, священик узяв воїна під лікоть і повів до костелу. Пан Чарнецький стежив за ними якийсь час і нарешті сказав:

– Багато я бачив в житті хоробрих кавалерів, котрі за нізащо pericula49 мали, але цей литовець, мабуть, ч…

Тут затулив собі рот долонею пан Пйотр, щоб нечистого імені у святому місці не згадати.

Гарматна дуель не заважала захисникам провадити перемови. Тому панотці вирішили вдаватися до них щоразу, щоб одурити ворога і дочекатися хоча б якоїсь допомоги або принаймні суворої зими. Міллер же й далі вірив, що ченці прагнуть лише кращих умов виторгувати.

Тому ввечері, після канонади, він знову послав полковника Кукліновського з пропозицією капітуляції. Пріор продемонстрував послу письмові королівські запевнення, чим відразу затулив йому пельку. Але Міллер мав виданий пізніше королівський наказ зайняти Болеслав’я, Велюнь, Кшепиці та Ченстохову.

– Віднесіть їм цей документ, – наказав він панові Кукліновському, – бо так собі думаю, що після ознайомлення з ним у панотців не залишиться більше аргументів.

Але він помилявся.

Отець Кордецький заявив, що якщо є наказ займати Ченстохову, то її генерал може щасливо займати, при цьому може бути певний, що з боку монастиря не зазнає в цьому жодної перешкоди. Але Ченстохова це не Ясна Ґура, а про неї в наказі згадки немає.

Почувши таку відповідь, Міллер визнав, що з досвідченішими, ніж він сам, дипломатами має справу. Більше аргументів у нього не залишилося, лише гармати.

Проте всю ніч тривало перемир’я. Шведи наполегливо працювали над насипанням вищих шанців, а ясноґурці усували наслідки вчорашньої шкоди і зі здивуванням виявили, що вони мізерні. Подекуди поламані дахи та крокви, подекуди клапті осипаної штукатурки з мурів – і все. З людей ніхто не поліг, нікого навіть не покалічило. Кордецький, обходячи мури, промовляв з усмішкою до жовнірів:

– Погляньте лише: не так страшний той ворог і його бомбарди, як лякали. Після престольного свята часом навіть більша шкода трапляється. Божа опіка нас оберігає, Божа ласка нас захищає, якщо витримаємо, то ще більші дива побачимо!

Надійшла неділя, свято Введення Богородиці. Служба Божа пройшла без перешкод, бо Міллер очікував на остаточну відповідь, яку ченці пообіцяли прислати після полудня. Пам’ятаючи слова Писання, так, як колись для залякування філистимлян ізраїльтяни носили Божий ковчег довкола табору, так і вони носили процесійно дарохранильницю.

Лист-відповідь надіслали о другій годині, але йшлося в ньому не про капітуляцію, а про підтвердження відповіді, даної панові Кукліновському, що церкву і монастир називають Ясною Ґурою, а не Ченстоховою, яка зовсім до монастиря не належить.

«Тому наполегливо просимо Вашу гідність, – писав пріор Кордецький, – аби Ви нарешті залишили в мирі братію нашу і Церкву Господа, присвячену найсвятішій Матері Божій, оселі, в яких ми пошану Всевишньому віддаємо, де водночас велич Божу благаємо про здоров’я й успіхи найсвітлішого цісаря. Тим часом ми, негідні, виголошуючи свої прохання, покладаємося на прихильне ставлення Вашої гідності, повністю звіряючись на вашу доброту, на яку і в майбутньому сподіваємося».

При читанні цього листа були присутні: Вжещович, Садовський, Горн, управитель Кшепиць, де Фоссіс, знаменитий інженер, а також князь Гессенський, молодий чоловік, дуже завзятий, улюбленець Міллера, хоча й не завжди охоче командувачу корився. Він усміхнувся злостиво і повторив із натиском закінчення листа:

– Занадто на доброту вашу уповають. Це лише відмовка, пане генерале. Я поставлю вам одне запитання, шановне панство: що в ченців краще виходить – просити чи стріляти?

– Це правда! – погодився Горн. – Вже в перші ж дні ми втратили стільки людей, що і в добрій битві не поляже!

– Щодо мене, – зауважив князь Гессенський, – то в грошах я не маю потреби, слави тут не здобуду, а ноги в цих халупах відморожу. Шкода, що ми в Пруссію не пішли: багата країна, весела, одне місто краще за інше.

Міллер, котрий був швидкий до дії, але тугий до міркувань, лише тепер допетрав сенс листа, почервонів дуже і промовив:

– Ченці насміхаються з нас, шановне панство!

– Наміру наче не було, але так виходить! – погодився Горн.

– Отже, до шанців! Мало їм було вчора вогню і куль!

Накази полетіли хутко з одного кінця шведських позицій в інший. Шанці вкрилися сивими хмарками, монастир же відповів усією своєю міццю. Цього разу, однак, шведські гармати були краще націлені, тому більшої завдали шкоди. Сипалися начинені порохом бомби і тягнули за собою косу полум’я. Кидали також розпалені смолоскипи та клубки клоччя, що сочилися живицею.

Як часом ключі мандрівних журавлів, потомлені довгим польотом, обсідають висотні узгір’я, так рої цих вогняних посланців падали на верхівки костелу і на дерев’яні дахи забудов. Хто не брав участі в боротьбі, хто не був при гарматах, той сидів на дахах. Одні черпали воду в криницях, другі тягнули мотузками цебра з водою, треті гасили пожежу мокрими ряднами. Деякі ядра, ламаючи балки та крокви, падали на горища, і незабаром дим і запах гару заповнювали будівлі всередині. Але і на горищах чатували захисники з діжками води. Найважчі бомби пробивали навіть стелі. Але незважаючи на надлюдські зусилля, незважаючи на чування, здавалося, що пожежа рано чи пізно таки мусить охопити монастир. Факели і клубки клоччя, які збивали дрючками з дахів, утворили під стінами палаючі купи. Вікна тріскалися від жару, а жінки та діти, зачинені в кімнатах, задихалися від диму та високої температури. Не встигали загасити одні джерела займання, не встигала вода стекти по зрубах, як летіли нові стада розпалених ядер, палахкотливого ганчір’я, іскри живого вогню. Весь монастир був ним обійнятий, хтось сказав би, що небо розверзлося над ним і злива блискавок на нього падає. Однак обійстя горіло, але не згоряло, горіло, але не перетворювалося на попіл. Більше того, поміж цього моря полум’я співати почали, як колись молодики у вогняній печі.