Сказавши це, опустилася королева в крісло, але ще з вогнем у зіницях і часто дихаючи. Всі дивилися на неї зі захопленням, а ксьондз канцлер Виджґа озвався відлунням:

Але ніхто його не слухав, бо запал шляхетної королеви передався всім серцям. Сам король схопився з рум’янцями на пожовклому обличчі та вигукнув:

– Я не втратив ще королівства, якщо маю таку королеву!.. Нехай вершиться її воля, бо в пророчому натхненні вона промовляла. Чим швидше я вирушу і з’явлюся inter regna76, тим буде краще!..

На це врочисто відповів примас:

– Не хочу тиснути на вашу величність, ні до чогось намовляти, хоч би як прагнув, але в цьому може бути порятунок. Однак розсудливим вчинком я вважав би вирушити в Ополє, де більшість сенаторів перебувають, варто було б їхніх ідей послухати, як краще і зручніше справи повести вони порадити можуть.

– Що ж, в Ополє! – вигукнув король. – А потім у дорогу, і буде те, що Бог дасть!

– Бог дасть нам щасливе повернення та перемогу! – підказала королева.

– Амінь! – промовив примас.

Пан Анджей кидався, як поранений лісовий кіт, у своєму заїзді. Пекельна помста Богуслава Радзивіллa зводила його з розуму. Не досить, що цей князь зумів вирватися з його рук, повбивав його людей, його самого мало зі світу не звів, то ще й такою вкрив ганьбою, якої не лише ніхто з його роду, але жоден поляк одвічно не зазнав.

Тому були миті, коли пан Кміциц хотів зректися всього: слави, перспектива якої перед ним відкривалася, королівської служби, а летіти і мстити цьому магнатові, котрого прагнув би зжерти живцем.

Але з іншого боку, незважаючи на хаос і вихор у голові, спадало йому на гадку, що поки князь живий, помста можлива, і найкраща нагода, єдиний шлях згадати йому брехню і всю нікчемність звинувачень на чисту воду вивести, є саме королівська служба, в ній міг світу явити, що не лише на святу особу руку підняти не задумував, але що між усією шляхтою Корони та Литви не зміг би вірнішого король слуги, ніж пан Анджей, знайти.

Скреготав, однак, зубами, закипав, як окріп, рвав на собі одяг і довго-довго не міг втихомиритись. Плекав думку про помсту. Бачив знову князя у своїх руках. Присягався пам’яттю батька, що мусить його одержати, хоч би його за це смерть і муки чекали. І хоча князь Богуслав могутнім був магнатом, котрого не лише помста простого шляхтича, а й навіть королівська нелегко могла дістати, однак той, хто цю невгамовну душу знав краще, не міг би спати спокійно і не раз тремтів би від його погроз.

Та не знав іще пан Анджей, що князь не лише покрив його ганьбою і не лише слави його позбавив.

Тим часом король, котрий відразу полюбив безмірно молодого парубка, прислав по нього пана Луґовського того ж дня, а наступного наказав йому їхати з ним в Ополє, де на загальних зборах сенаторів міркувати над поверненням короля в державу. І було над чим задуматись. Адже пан маршалок коронний надіслав другого листа, в якому повідомляв, що всі в країні до тотальної війни готові, і квапив терміново повернутися. Крім цього, розійшлася звістка про об’єднання шляхти та війська на захист короля і батьківщини, про яке вже здавна в країні думають, але як потім з’ясувалося, було утворене під назвою Тишовецької конфедерації дещо пізніше.

Поки що, однак, всі голови були цими звістками переповнені, тож відразу після меси всі подалися на таємну раду, на яку і пана Кміцица, за наполяганням короля, як того, хто привіз звістки з Ченстохови, також допустили.

Почали сперечатися, чи повернення треба вже готувати, чи його краще відкласти аж до тієї миті, коли військо не лише на словах, а й на ділі покине шведа.

Ян-Казимир поклав кінець цим суперечкам:

– Не повертатися, ваші гідності, радьте, і не те, що краще ще зачекати, бо я вже про це з Богом і Його Матір’ю порадився. Я ж заявляю вашим гідностям: що б не трапилося, цими днями ми особисто вирушаємо. Тому не вигадуйте якихось ідей, ваші гідності, а краще порадьте, як найбезпечніше та найкраще це повернення влаштувати.

Розмаїті були думки. Одні вважали, щоб не можна сліпо довіряти панові маршалкові коронному, котрий один раз уже вагання та непослух виявив, коли корону, замість імператорові на збереження згідно з наказом королівським віддати, в Любомлю завіз. «Великі, – казали, – пиха й амбіції в цього пана, а коли ще королівську особу у своєму замку гостити буде, хто зна, що почне, чого за свої послуги зажадає і чи всю владу в свої руки захопити не захоче, щоб над всіма домінувати, і не лише всієї країни, а й гідності протектором бути».

Ті, отже, радили, щоб король, дочекавшись відступу шведів, до Ченстохови подався, як місця, з якого почалося відродження країни. Але інші мали й відмінні думки.

– Якщо шведи стоять під Ченстоховою, то хоч її за Божою милістю не здобудуть, вільних доріг уже немає. Ті околиці всі перебувають у шведських руках. Стоїть ворог у Кшепицях, у Велюнi, в Кракові, вздовж кордону також значні сили розкидані. А в горах, на угорському кордоні, де Любомля розташована, немає іншого війська, ніж армії маршалка, і шведи ніколи туди не потикалися, не маючи для цього достатньо ні людей, ні відваги. Та й з Любомлi ближче на Русь, яка від ворожого нашестя звільнена, до Львова, який не припиняв бути королеві вірним, і до татар, котрі, за повідомленнями, на допомогу йдуть і саме на королівську резолюцію чекають.

– Quod attinet77 пана маршалка, – запевняв єпископ краківський, – амбіція його вже тим насититься, що вперше короля на своїй посаді старости прийматиме і перший опікою його оточить. Влада в руках короля залишиться, а пана маршалка вже сама думка від таких великих заслуг задовольнить. Якщо ж він захоче вірністю над усіма піднятися, тобто вірність походитиме від його амбіцій, чи також із любові до пана та вітчизни випливатиме, завжди велич і значну вигоду звідси можна отримати.

Думка чесного та досвідченого єпископа здалася найслушнішою. Тому ухвалили, що король через гори їде в Любомлю, а звідти до Львова, або куди підкажуть обставини.

Міркували також і про день повернення, але воєвода ленчицький, котрий саме від імператора повернувся, до котрого з посольством їздив, зауважив, що краще конкретного терміну не визначати і самому королеві це рішення залишити, і це тому, щоб звістка не розійшлася і вороги не пронюхали. Тому постановили лише, що з королем вирушать триста найкращих драгунів під командуванням пана Тізенгаусa, котрий хоч і молодий, але вже здобув репутацію визначного воїна.

Але важливішою була друга частина зборів, на якій за загальної згоди вирішили, що після прибуття в державу вся влада і напрямок воєнних дій опиняться в руках короля, котрому шляхта, військо та гетьмани в усьому коритися мають. Розмовляли також про майбутнє і подавали приклади тих раптових нещасть, які, як потоп, в такі стислі терміни всю країну залили. Сам примас не іншу цього подавав причину, як розпусту, відсутність послуху та надмірне глумління над владою та королівською величчю.

Слухали його в глибокому мовчанні, бо кожен розумів, що тут про долю Речі Посполитої йдеться і про великі, небувалі доти в ній зміни, які могли б її давню могутність повернути, чого особливо давно вже прагнула мудра та любляча набуту вітчизну королева.

Лунали тому з вуст гідного князя Церкви слова, як громи, а в слухачах душі розкривалися правді, як квіти розкриваються сонцю.

– Не проти стародавніх вольностей я виступаю, – переконував примас, – а проти тієї сваволі, яка своїми ж руками власну вітчизну ріже. Справді, забули вже в цій державі різницю між волею та сваволею, і ось чим, як зайва насолода болем, така розгнуздана свобода закінчилася. До якого ж безумства ви дійшли, громадяни цієї святої Речі Посполитої, що той лише між вами захисником волі вважається, хто галас здіймає, сейми зриває і верховній владі противиться, не тоді, коли потрібно, а тоді, коли цій владі про спасіння батьківщини йдеться? У скарбі нашому дно скрині видно, жовнір неоплачений у ворога матеріального забезпечення шукає. Сейми, єдиний фундамент цієї Речі Посполитої, ні з чим розходяться, бо один свавільник, один поганий громадянин, для власної вигоди раду з половою змішати може. Яка ж це свобода, яка одному проти всіх виступати дозволяє?.. Хіба ця воля для одного не є неволею для всіх? І куди ж ми зайшли у сповідуванні такої свободи, які ж вона смачні плоди дала?.. І перший же слабкий ворог, над яким пращури наші стільки чудових звитяг отримали, тепер sicut fulgur exit ab occidente et paret usque ad orientem78. Ніхто йому не опирався, зрадники єретики йому допомогли, і тепер він повсюдно віру переслідує, костели ганьбить, а коли йому про вольності свої нагадуєте, меча вам показує!.. Ось до чого призвели ваші сеймики, ваше ветування, ваша сваволя, ваші вибрики на кожному кроці. Його величність короля, природного захисника вітчизни, спочатку ви зробили безсилим, а потім стали нарікати, що вас не захищає!.. Ви не хотіли свого уряду, то тепер ворог вами править. І хто, запитую, може від цього занепаду нас врятувати, хто давній блиск Речі Посполитій повернути, якщо не той, хто стільки здоров’я і зусиль уже пожертвував, коли ця країна нещасна стогнала від громадянської війни з козаками. Той, хто на такі небезпеки свою освячену особу наражав, яких жоден монарх у наші часи не знав. Хто під Зборовом, Берестечком і під Жванцем як простий жовнір воював, не зважаючи на своє королівське становище, лиха та незручності витримував. Йому тепер довіримося, йому за прикладом стародавніх римлян диктатуру в руки віддаймо, а самі радьмося, як у майбутньому цю вітчизну від внутрішнього ворога, від розпусти, сваволі, безладу та безкарності врятувати, а уряду та владі належний авторитет повернути!..