Пан Анджей аж іскрами сипав із очей, коли це промовляв, і такий великий запал його охопив, що впав на коліна посеред зали. Його настрій передався навіть королеві, котра сама неабияку відвагу мала та давно короля до повернення намовляла.
Тепер, звертаючись до Янa-Казимирa, вона заявила вагомо та рішуче:
– Голос всього народу через вуста цього шляхтича чую!..
– Так і є! Так і є! Милостива пані!.. Матінко наша!.. – вигукнув пан Кміциц.
Але канцлера Корицинськогo та короля вразили деякі слова пана Анджея.
– Завжди, – промовив повелитель, – ми готові жертвувати здоров’ям і життям нашим, і не чогось іншого, як навернення підданих наших ми чекали аж досі.
– Це навернення вже сталося, – зауважила Марія-Людовика.
– Maiestas infracta malis72! – промовив, дивлячись на неї прихильно, ксьондз Виджґа.
– Важливо знати, – додав архієпископ Лещинський, – чи справді посланці від гетьманських військ приходили під Ченстохову?
– Я знаю це від моїх людей, тих же Кемличів! – підтвердив молодик. – У панів Зброжекa та Калинськогo всі голосно про те казали, на Міллера і шведів зовсім не зважаючи. Кемличі ж не були зачинені, мали зі світом контакт, зі жовнірами та шляхтою. Я можу їх перед вашою величністю і вашими гідностями поставити, щоб самі розповіли, як по всій країні кипить, як у горщику. Гетьмани лише з примусу до шведа пристали, бо злий дух війська полонив, а тепер самі ж війська хочуть знову до своїх обов’язків повернутися. Шляхту та священиків шведи б’ють, грабують, проти давніх вольностей блюзнірствують, тому не дивно, що кожен п’ястуки стискає і на шаблю ласо споглядає.
– Ми мали вже і від війська повідомлення, – підтримав король, – були тут також таємні посланці, котрі нам загальне бажання повернутися до давньої вірності та пошани висловлювали.
– Це збігається з тим, що цей кавалер розповідає, – зазначив канцлер. – Але якщо делегати і між полками ходять, то це важливо, бо свідчить, що плід уже дозрів, що наші турботи не були марні і роботу зроблено, отже, час настав.
– А пан Конецпольський? – спитав король. – А скільки інших ще на боці зайди залишається, в очі йому зазирають і своєю вірністю підтримують?
Усі присутні промовчали, а король враз спохмурнів, наче сонце за хмари зайшло, сутінками відразу весь світ огортаючи, так і його обличчя потьмяніло. За мить він сказав:
– Бог дивиться в серця наші, що ми хоч сьогодні готові вирушити і що не шведська міць нас стримує, а зміни в нещасті нашого народу, який, як той Протей73, щоразу нову подобу приймає. Чи можемо ми довіритися, що ці наміри щирі, не надумані, не зрадливі? Чи можемо ми довіритись народові, який зовсім недавно нас покинув і з таким легким серцем із приблудами об’єднався проти свого короля, проти своєї батьківщини, проти власних вольностей? Біль стискає нам серце і сором нам за наших підданих! Де ж маємо щось подібне? Де саме король стільки зазнав зрад і неприязні, кого так усі покинули? Зважте лишень, заради справедливості, що ми їдемо в наші війська, поміж тих, хто кров за нас проливати змушений буде, безпека, і – важко сказати! – життям навіть будуть важити. А якщо ми вітчизну покинули і тут притулку шукати були змушені, то не зі страху перед тим шведським ворогом, а щоб власних підданих, власних дітей від жахливого злочину царевбивства та батьковбивства вберегти.
– Ваша величносте! – вигукнув пан Кміциц. – Важко завинив наш народ, грішний він і правильно б’є його Божа рука, але заради ран Христових, не знайшовся у цьому народі і, дасть Бог, ніколи не знайдеться той, хто б руку на святу особу Божого помазаника посмів би підняти!
– Ви в це не вірите, тому що маєте честь, – не погодився король, – а ми маємо листи та докази. Дуже гірко відплатили нам Радзивілли за добро, яким ми їх осипали, але в пана Богуслава, хоча й зрадника, совість таки прокинулася, і не лише не захотів він до замаху на нас руку прикласти, а й першим нам про нього доніс.
– Про який замах мова? – здивувався пан Анджей.
– Доніс він нам, – правив далі король, – що з’явився той, хто йому за сто червінців пропонував захопити нас і живого або мертвого шведам доправити.
Затремтіло все зібрання від цих слів короля, а пан Кміциц заледве спромігся пробурмотіти запитання:
– І хто ж це такий?.. Як його ім’я?..
– Якийсь пан Кміциц, – відповів король.
Хвиля крові прилинула враз панові Анджею до голови, в очах йому потьмяніло, руками схопив себе за чуба і страшним, божевільним голосом заволав:
– Це брехня! Князь Богуслав бреше, як собака! Ваша величносте, пане мій! Не вірте цьому зрадникові, навмисно він це зробив, аби ворога зганьбити, а вас налякати, мій королю, пане!.. Він зрадник!.. Кміциц би на таке ніколи не наважився.
Тут раптом захитався пан Анджей на місці. Сили його, виснажені облогою, ослаблені вибухом пороху в мортирі та муками, завданими паном Кукліновським, покинули його цілком. Він звалився непритомний до королівських ніг.
Підняли його і королівський медик узявся приводити парубка до тями в сусідній кімнаті. Але в зібранні сановники не зуміли собі пояснити, чому королівські слова, такі страшні, справили на молодого шляхтича таке враження.
– Або він такий добрий, що навіть згадка з ніг його звалила, або він цього пана Кміцицa якийсь родич, – припустив пан каштелян краківський.
– Треба буде його допитати, – запропонував канцлер Корицинський. – Вони там усі між собою в Литві рідня, як, зрештою, і в нас.
На це пан Тізенгаус зауважив:
– Ваша величносте! Хай мене Бог боронить, щоб я хотів щось лихе про цього шляхтича сказати. Але не треба й занадто йому довіряти. Що служив у Ченстохові, сумнівів немає. Бік має обпечений, такого б у жодному разі ченці не зробили, бо вони, як слуги Божі, навіть до військовополонених і зрадників милість мати мусять, але одне мені весь час у голові не вкладається і довіру до нього псує. Те, що я його колись у Литві зустрічав. Ще підлітком, на сеймику чи на санному потязі. Не згадаю.
– І що з цього? – поцікавився король.
– І він, мені здається, називався не Бабиничем.
– Не кажіть дурниць! – обурився король. – Молодий ви ще і неуважний, у голові все могло вам перемішатися. Бабинич не Бабинич, чому ж я йому не мав би довіряти? Щирість і правду має на обличчі написані, а серце має золоте. Хіба б уже собі не довіряв, якщо б такому жовнірові не довіряв, котрий кров за нас і за вітчизну проливав.
– Більше він довіри заслуговує, ніж лист князя Богуслава, – зауважила королева, – і хочу звернути увагу ваших гідностей, що в цьому листі може і не бути навіть слова правди. Дуже вже могло залежати біржанським Радзивіллам, аби ми зовсім у відчай упали, і цілком можна припустити, що князь Богуслав хотів при цьому котрогось свого ворога через обмову знищити і собі хвіртку про всяк випадок відчиненою у разі зміни фортуни залишити.
– Якби я не звик до того, – озвався примас, – що з уст її величності королеви сама мудрість виходить, то здивувався б від проникливості цих слів, найвидатнішого діяча гідних.
– …curasque gerens, animosque viriles74, – тихо озвався ксьондз Виджґа.
Зворушена цими словами королева піднялася з крісла і промовила:
– Не про біржанських Радзивіллів мова, як про єретиків, ладних до нашіптувань ворога людського роду дослухатися. І також не про лист князя Богуслава зі застереженнями. Найбільше мені йдеться про слова відчаю короля, пана та чоловіка мого, проти цього народу спрямовані. Хто ж його збереже, якщо його власний король засуджує? Але якщо роззираюся я по світу, то даремно питаю, де ще є другий такий народ, в якому б хвала Бога стародавніх звичаїв трималася і множилася щораз більше. Без успіху шукаю ще один народ, в якому така велика потуга живе. Де є держава, в якій би про такі блюзнірства, жахливі злочини, ніколи не викриті, яких є повно в чужих хроніках, ніколи ніхто не чув. Нехай мені вкажуть люди, в історії світу обізнані, інше королівство, де б усі королі власною природною смертю помирали. Де немає ножів і отрут, немає протекторів, як у англійців. Правда, пане мій, завинив цей народ важко, згрішив через сваволю та легкодухість. Але чи є народ, який ні в чому не винний, і чи є такий, який би так хутко провину свою визнав, покуту та навернення розпочав? А вони вже схаменулися, вже приходять, б’ючи себе в груди, до вашої величності… Готові кров проливати, життя своє віддати, фортуну жертвувати за вас готові. А ви хочете їх відштовхнути? Тим, хто покаявся, не даруєте, готовим спокутувати не довіритесь?.. Дітям, які заблукали, отчого прощення не вділите?.. Довіртесь їм, пане, бо вони тужать вже за своєю кров’ю ягеллонською і за батьківським правлінням вашим. Їдьте поміж них. Я жінка, але не боюся зради, бо бачу любов, бачу сум за гріхи, бачу реставрацію цього королівства, на трон якого вас після батька і брата покликали. І мені також дуже було б дивно, щоб Бог дозволив згубити таку велику Річ Посполиту, в якій світло справжньої віри палає. На короткий час здійняла Божа справедливість бич свій на покарання, але не для того, щоб згубити дітей своїх, а щоб незабаром приголубити їх і втішити отчою нашого небесного Владики добротою. Тому не нехтуйте ними, ваша величносте, і довіртесь їхній синівській вірності, не лякайтесь, бо лише цим способом лихо на добро, відчай на втіху, поразки на тріумфи перетворити можна.
