– Я не Бa-би-нич, я Кмiциц! – прошепотів лицар. Сказавши це, повис, як мертвий, на руках жовнірів.

Позаяк горяни запевнили, що дорогою до Чорштинa про жодні інші шведські загони навіть не чутно, то королівський кортеж завернув до цього замку й уже незабаром опинився на тракті, яким просуватися було легше і не так втомлювало. Їхали, слухаючи гірських пісень і вигуки: «Король їде! Король їде!» Дорогою долучалися до них щораз нові гурти люду, озброєного ціпами, косами, вилами та рушницями. Так що Ян-Казимир постав незабаром на чолі значного загону людей, не навчених, щоправда, але готових будь-якої миті йти з ним навіть на Краків і кров пролити за свого сюзерена. Під Чорштином уже понад тисячу «ґазд» і напівдиких чабанів оточувало короля.

Відтак почала стікатися шляхта з-під Нового та Старого Сончa. Вони доповіли, що того ж ранку польський полк під командуванням пана Войниловичa знищив біля самого Нового Сонча великий шведський роз’їзд, із якого майже всі люди загинули або втопилися в Кам’яній і в Дунайці. Це виявилося правдою, бо незабаром на тракті замиготіли знамена, а за ними й сам пан Войнилович із полком воєводи брацлавського прибув.

Радісно король привітав знаменитого полководця і давно знайомого йому лицаря і поміж загального піднесення людей і війська їхав із ним далі на Спіж. Тим часом погнали щодуху вперед на конях гінці, щоб повідомити панові маршалкові, що король наближається і треба його прийняти.

Весело та гамірно збігала подальша подорож. Прибували щораз нові групи людей. Нунцій, котрий з острахом за власну та королівську долю зі Сілезії виїхав і побоювання на початку цієї мандрівки укріпив, не міг тепер втриматися від радощів, бо був уже впевнений, що перемога буде за королем, а з ним і за Церквою – над єретиками. Єпископи поділяли його радість, а світські сановники твердили, що весь народ від Карпат до Балтики, так само, як ті юрби, за зброю візьметься. Пан Войнилович запевняв, що на більшій частині теренів це вже сталося.

І розповідав, що в країні чути, який страх нагнали на шведів, як уже не сміють вони малими групами з-за мурів висовуватися, як навіть невеличкі замки покидають і палять, під захист потужніших фортець вдаючись.

– Військо однією рукою в груди б’ється, а другою шведів лупцює, – розповідав він. – Пан Вільчковський, котрий у гусарському полку вашої королівської величності був за поручника, подякував уже шведам за службу, і то таким чином, що їх під Закшевом, під командуванням полковника Аттенборґa мало до ноги не вирізав. Я з Божою поміччю з Нового Сончa їх вибив і Бог дав нам визначну вікторію, бо навіть не знаю, чи хоча б один врятувався. Пан Феліціян Коховський із навойовською піхотою дуже мені допоміг, і так їм принаймні за тих драгунів, котрих два дні тому пошарпали, помстилися.

– За яких драгунів? – зацікавився король.

– А за тих, кого ваша королівська величність із Сілезії перед себе вислала. Шведи зненацька на них напали і хоч розсіяти не змогли, бо ті запекло захищалися, але шкоди завдали значної. Ми мало не вмерли з розпуки, бо думали, що ваша королівська величність власною персоною серед тих людей була, і боялися, щоб якась лиха пригода з вами не сталася. Бог надихнув вашу королівську величність вислати перед себе драгунів. Зараз же про них шведи дізналися і дороги повсюдно позаймали.

– Чуєте, Тізенгаусе? – спитав король. – Це досвідчений жовнір каже.

– Чую, милостивий пане, – схилив голову молодий магнат. Король звернувся до пана Войниловичa:

– А що ще? Розказуйте!

– Що я знаю, від вас не приховаю. У Великій Польщі пан Жеґоцький і Кулеша діють. Пан Варшицький Ліндорма зі замку плоцького прогнав, Данков захистився, Лянцкорона в наших руках, а на Підляшшi пан Сапєгa під Tикоцином щодня могутності набуває. Горять уже шведи в замку, а з ними разом і князь віленський воєвода. Щодо гетьманів, то вони вже з-під Сандомира в Люблінське воєводство вирушили, вже не криючись, що з ворогом більше нічого спільного не мають. Є там із ними і воєвода чернігівський, а з околиці тягнуть до них всі, хто живий і хто шаблю в руці втримати може. Подейкують, що там є ще сили, готові проти шведів виступити, до чого приклалися і пан Сапєга, і пан каштелян київський.

– То київський каштелян також тепер у Люблінському?

– Ще б пак, ваша королівська величносте! Але він сьогодні тут, а завтра там. Я маю до нього дістатися, але де його шукати, навіть не знаю.

– Він дасть про себе чути, – заспокоїв король, – тому не буде потреби дорогу питати.

– І я так думаю, милостивий пане, – погодився пан Войнилович.

Такими розмовами розважалися в дорозі. Тим часом у небі розпогодилося зовсім, так що блакиті не плямувала жодна хмарка. Сніги блищали в променях сонця. Гори милували око, і весело було тим, що проїжджали ними, і сама природа воліла своєму господарю усміхнутися.

– Мила вітчизнo! – розхвилювався король. – Бодай би я міг спокій тобі повернути, перш ніж кості мої у твоїй землі спочинуть!

Подорожні виїхали на високе узгір’я, з якого огляд був відкритий і далекий, бо з іншого боку розкинулася обширна рівнина. Там побачили внизу і на великій відстані якийсь людський мурашник.

– Військо пана маршалка йде! – витлумачив пан Войнилович.

– А не шведи? – засумнівався король.

– Ні, милостивий пане. Шведи не могли б із боку Угорщини, з півдня зайти. Я бачу вже гусарські стяги.

Вже за мить зі синьої далечіні показався ліс списів, барвисті полотнища розвівалися, немов квіти, вітром зворохоблені. Понад ними блищали, як вогники, вістря списів. Сонце грало на обладунках і шоломах. Юрба, що супроводжувала короля, радісно загомоніла. Почули їх здаля, бо величезна кількість коней, вершників, хоругв, бунчуків, прапорів стала рухатися швидше, гейби там додали кроку, бо полки ставали щораз виднішими і росли на очах із неймовірною швидкістю.

– Залишімося тут, на цьому узгір’ї! Тут пана маршалка чекати будемо, – звелів король.

Кортеж зупинився. Ті, що їхали йому назустріч, помчали ще швидше.

Інколи затуляли їх від очей закрути дороги або маленькі пагорби та скелі, розкидані по низині, але скоро знову відкривалися погляду, як вуж зі шкірою, що грає пишно барвами. Мандрівники таки дісталися до ділянки за чверть стаї від узгір’я та сповільнили крок. Око могло їх уже повністю обійняти та намилуватися ними. Отже, попереду рухалася гусарська хоругва, особиста пана маршалка, гарно прикрашена і така прекрасна, що кожен король міг би таким військом пишатися. Служила в цій хоругві виключно гірська шляхта: люди відповідної статури, один в один, панцери на них зі світлої бляхи, жовтою міддю оздоблені, ринґрафи83 з Матір’ю Божою Ченстоховською, круглі шоломи зі залізними навушниками, з гребенями згори, за плечима крила з пір’я шуліки чи орла, на спинах шкури тигрові та леопардові, в старшини – вовчі, відповідно до звичаю.

Ліс зелених із чорним стягів коливався над ними. Попереду їхав поручик Віктор, за ним загін музикантів із дзвониками, литаврами, тулумбасами та сопілками, далі стіна кінських і людських грудей, у залізо закутих.

Розм’якло від цього прекрасного вигляду королівське серце. Відразу ж за гусарами йшли легко озброєні піхотинці, ще численніші, з оголеними шаблями в руках і з луками за спинами. Потім ще три сотні семенів, барвистих, як квітучий мак, озброєних списами та самопалами. За ними двісті драгунів у червоних колетах. Далі – почет різних панів, що прибилися до Любомлi, челядь, виряджена, як на весілля, драбанти, гайдуки, пажі, угорці та яничари на службу при панських особах призначені.

І мінилося то все, як веселка, під’їжджали організовано та гамірно, поміж іржання коней, брязкання зброї, гуркоту тулумбасів, гупання барабанів, дзенькоту литаврів і криків таких гучних, що здавалося, сніг від них із гір зсунеться. У самому кінці за військом визирнули карети й екіпажі, в яких, вочевидь, їхали світські та духовні сановники.