– Як же не пам’ятати?! Ви ще тоді в яругу впали, а я був змушений через гущавину аж до дороги гнати. А коли за вами повернулися, все лицарство не могло не надивуватися, бо що не кущ, то одна бестія лежала.

Пан Володийовський пам’ятав, що все було якраз навпаки, але нічого не сказав, бо дуже вже здивувався, а коли охолов, то голоси десятий чи якийсь раз заверещали:

– Їдуть! Їдуть!

Вигуки вже чулися звідусіль, потім стихли й усі голови обернулися в той бік, з якого чамбул мав прибути. Тут звіддаля почулася вересклива музика, натовп став розступатися від середини вулиці до стін будинків, а з кінця з’явилися перші татарські вершники.

– Дивіться! Навіть капелу привезли зі собою, то в татар незвичайна річ.

– Бо хочуть себе якнайкраще репрезентувати, – зауважив Ян Скшетуський. – Але деякі татарські загони справді мають музикантів у своєму складі, ті їм акомпанують, коли кошем кудись на довший час виступають. Добірний це мусить бути комунік!110

Тим часом вершники наблизилися і розтягнулися, ні на що не зважаючи. Попереду їхав на строкатому коні смуглий, наче в диму закопчений, татарин і дві сопілки в роті тримав. Перехиливши назад голову і заплющивши очі, він перебирав по тих сопілках пальцями, видобуваючи з них пискляві та різкі звуки, а такі бистрі, що вухо ледве могло їх вловити. За ним їхали двоє вершників, котрі тримали киї, з прикріпленими на горішніх кінцях латунними брязкальцями, і вертіли ними, наче у нестямі. Тут же далі кілька з них били несамовито в мідні тарілки, інші гатили в барабани, ще інші грали за козацькою модою на кобзі, всі, хіба за винятком пищальників, співали, точніше завивали, вторуючи дикій пісні, виблискуючи при цьому зубами й обертаючи очима. За цією нестерпною та дикою музикою, яка пересувалася, як звір, перед мешканцями Львова, рухався по четверо коней у лаві весь зведений загін приблизно з чотирьохсот людей.

Це справді був добірний комунік, напоказ і пошану польському королеві, в його розпорядження, як задаток, ханом присланий. Командував ним Aкбaх-Улaн, із добрудзьких татар, найвправніших у бою, старий і досвідчений воїн, належно в улусах через свою мужність і жорстокість шанований. Їхав він тепер усередині, між музиками та рештою загону, одягнений у рожеву оксамитову, але добряче вицвілу і затісну як на його могутню статуру шубу, потертими шкурами куниці підбиту. На животі тримав пернач, такий, як у козацьких полковників. Червоне його обличчя стало від холодного вітру сизим, і він легко похитувався на високій кульбаці, час від часу зиркав по боках або обертався до своїх татар, наче не був повністю впевнений, що втримаються при вигляді юрби жінок, дітей, відчинених крамниць із дорогими товарами і чи не кинуться з дикими вигуками на ці дивa.

Але ті їхали спокійно, як собаки в зграї, залякані арапником, і лише з понурих і ненажерливих поглядів можна було прочитати, що діється в душах цих варварів. Юрба ж споглядала на них із цікавістю, хоча майже ворожо, такою великою була в цьому кінці Речі Посполитої проти бусурманів злість. Час від часу чулися вигуки: «Ату! Ату»! – наче на вовків. Проте були і такі, котрі багато сподівалися від них.

– Шведи забобонний страх перед татарами мають, а жовніри байки про них розповідають, від чого переляк лише наростає, – казали ті, що дивилися на татар.

– І правильно, – відповідали інші. – Не рейтарам Карлa з татарами воювати, котрі, а особливо добрудзькі, навіть нашій кінноті часом протистоять. Перш ніж той важкий рейтар озирнеться, його вже татарин на аркан візьме.

– Гріх язичницьких синів на допомогу кликати! – відізвалися голоси.

– Гріх не гріх, а таки доведеться!

– Дуже гарний чамбул! – прицмокнув язиком пан Заглоба.

Справді, татари були добре одягнені – в білі, чорні та строкаті кожухи, вовною назовні, чорні луки та сагайдаки, повні стріл, хилиталися їм за спинами, кожен мав при боці шаблю, що не завжди у великих татарських загонах траплялося, тому що бідніші на таку розкіш наважитися не могли, послуговуючись у рукопашній кінською щелепою, до кия прив’язаною. Але були це люди, як то кажуть, напоказ, тому дехто мав навіть самопали, вкладені в повстяні чохли, й усі сиділи на добрих конях, дрібних, щоправда, доволі худих, що низько довгогриві голови тримали, але незрівнянної швидкості в полі.

В середині загону йшли чотири в’ючні верблюди. Натовп передбачав, що в цих в’юках були сховані дари хана для короля. Але в цьому помилилися, бо хан волів більше отримувати дари, ніж давати. Обіцяв він, щоправда, підмогу, але ж не задарма.

Тому коли кавалькада їх оминула, пан Заґлоба зауважив: – Дорого ця допомога буде коштувати! Нібито союзники, але скільки вони країни винищать. Після шведів і після них жодної цілої стріхи в Речі Посполитій не залишиться.

– Звісно, пекельно важкий цей союз, – погодився Ян Скшетуський. – Знаємо вже їх!

– Я чув ще в дорозі, – втрутився пан Міхал, – що король наш таку угоду уклав, що до кожних п’ятисот ординців має бути доданий наш офіцер, котрий матиме право команди та кари. Інакше ці друзі небо і землю лише б нам залишили.

– А той чамбул?.. Що король із ним зробить?

– У королівське розпорядження його хан прислав, так майже наче в подарунок, хоч і за них виставить рахунок, і король може зробити з ними, що хоче і, ймовірно, їх панові Чарнецькому разом із нами відішле.

– Ну, то вже пан Чарнецький у шорах їх втримати зуміє.

– Хіба би жив між ними, інакше зараз же поза його очима почнуть бешкетувати. Не можна інакше, тільки офіцера за ним закріпити.

– Й він ось цим командуватиме? А той гладкий aгa що робитиме?

– Якщо не накажуть іншого, то буде розпорядження виконувати.

– Будьте, панове, здорові! Будьте здорові! – вигукнув раптом пан Кміциц.

– Куди так квапитесь?

– Королеві до ніг упасти, щоб мені командувати цими людьми доручив!

Того ж дня Акбах-Улан бив чолом королеві й одночасно вручав йому листи від хана, в яких останній повторював обіцянку послати сто тисяч орди проти шведів, тільки б йому сорок тисяч талярів авансом було заплачено і тільки б перші трави показались на полях, без чого в спустошеній війною країні важко було б таку велику кількість коней прогодувати. А чамбул надіслав хан як доказ прихильності до «найулюбленішого брата», щоб і козаки, котрі непослух ще замишляли, побачили наочне підтвердження того, що дружба їхня триває і що нехай лише хоча б відголос бунту дійде до вух хана, то мстивий гнів його впаде на все кoзaцтвo.

Король прийняв Акбах-Уланa приязно і, подарувавши баского коня, оголосив, що пошле його незабаром в поле до пана Чарнецькогo, тому що хоче, щоб і шведи переконалися в тому, що хан надає допомогу Речі Посполитій. Засвітилися очі в татарина, коли почув, що під паном Чарнецьким служитиме, бо його знав із давніх українських воєн і нарівні зі усіма aгaми шанував.

Натомість менше сподобався йому фрагмент ханового листа, де той просив короля, щоб чамбулові виділив офіцера, котрий добре знає країну, котрий загін би вів і водночас людей і самого Акбах-Уланa від грабежів і розбоїв щодо населення стримував. Бажав би, мабуть, Акбах-Улан не мати над собою такого наглядача, але що воля ханова та королівська були чіткі, то він ударив лише чолом ще раз, тамуючи старанно нехіть, а може, обіцяючи собі в душі, що не він перед спостерігачем, а той перед ним поклони бити буде.

Як тільки татарин віддалився і сенатори вийшли, пан Кміциц, котрий при королівському боці під час аудієнції тримався, упав до панських ніг і став благати:

– Ваша величносте! Не гідний я милості, про яку прошу, але тільки мені на ній одній, як на самому житті залежить. Дозвольте, милостивий батьку, щоб я над цими ординцями команду міг отримати і з ними зараз же в поле вирушати.

– Я не відмовляю, – здивувався Ян-Казимир, – бо кращого командира важко мені для них знайти. Потрібен там кавалер великої фантазії та відчайдух, аби їх у шорах зумів втримати, бо інакше зараз же навіть наших почнуть палити та мордувати. Єдине, що мене стримує, то це те, що загін завтра має вирушати, а вам ще рани від шведських рапір не загоїлись.