– Куди? До пана Сапєги?

– Або до панянок Сапєжанок, аби там була, щоб формальна процедура могла бути зроблена.

Староста фантазував цієї миті про «формальну процедуру», правильно вважаючи, що княгиня прийме цю фальшиву монету за чисту. Вона поміркувала якусь хвилину і поцікавилася:

– Як же їй туди тепер їхати, коли шведи на дорогах?

– Маю інформацію, що з Любліна вже вступилися. Вся територія з цього боку Вісли вільна.

– І хто ж би Ганку до пана Сапєги відвіз?

– Та навіть той же пан Бабинич.

– З татарами? Побійся Бога, пане брате, та це дикий і неслухняний люд.

– А я не боюся, – зробила реверанс Ганнуся.

Але княгиня Ґризельдa зметикувала вже, що пан брат прийшов із якимось уже готовим планом, тому витурила панночку, а сама запитально поглянула на пана старосту. Той наче собі самому розповідав:

– Oрдинці до смерті пана Бабинича бояться. Вішає їх навіть за найменшу непокору.

– Я не можу таку експедицію дозволити, – засумнівалася княгиня. – Дівчина чесна, але баламутна, і легко в людях запал породжує. Сам це знаєш найкраще. Ніколи б не доручила її молодій і невідомій особі.

– Зовсім він не невідомий там, бо хто ж про Бабиничів не чув, як про родовитих і статечних людей (ніколи раніше в житті пан староста про Бабиничів не чув). Зрештою, – продовжував він, – ти могла б їй котрусь зі статечних жінок до компанії додати, то й формальності були б збережені. А за пана Бабиничa я ручаюся. І скажу тобі, пані сестро, що має він у тих краях наречену, в котру по вуха, як сам каже, закоханий. А хто закоханий, тому що інше в голові. І річ у тому, що друга така нагода не скоро може випасти. Натомість може маєтки дівчина втратити і на зрілі роки залишитися без стріхи над головою.

Княгиня припинила гаптувати, підняла голову і втупилася в братові проникливі очі.

– Який твій інтерес, що її звідси хочеш випхати?

– Мій інтерес? – опустив очі пан староста. – Що я можу мати? Нічого!

– Яне!.. Ти з паном Бабиничeм змовився на її чесноту?!

– От тобі й маєш! Як мені Бог милий! Цього лише бракувало! Прочитаєш листа, який я до пана Сапєги напишу, і власний додаси. А я обіцяю, що зі Замостя навіть носа не витикатиму. Зрештою, ти сама пана Бабиничa розпитаєш і сама його просити будеш, щоб місію таку на себе взяв. Оскільки ти мене підозрюєш, то не хочу нічого про це знати.

– Але чому ти так наполягаєш, аби вона поїхала зі Замостя?

– Бо їй добра бажаю, а тут про великі маєтки йдеться. Гаразд, визнаю! Я дуже зацікавлений, щоб вона зі Замостя поїхала. Бо набридли вже мені твої підозри, не подобається і те, що на мене постійно брови супиш і суворо зиркаєш. Я думав, що, дозволяючи поїхати дівчині, знайду найкращий aргумeнт проти тих підозр. Далебі, досить із мене цього! Бо не може бути гідним той, хто вночі під вікнами крадеться. Скажу тобі більше: офіцери мої через неї один на одного мало зі шаблями на кидаються. Немає згоди, немає порядку, немає служби, як належить. Досить із мене! Але оскільки ти досі очима мене свердлиш, то роби, як хочеш, але Міхалa сама гляди, бо це твоя, а не моя справа.

– Міхалa? – витріщилася княгиня.

– Я проти дівчини нічого не маю. Не баламутить його більше, ніж інших, але якщо ти, пані сестро, не бачиш його страждальних поглядів і гарячих почуттів, то скажу тобі одне: навіть Купідон так не засліплює, як материнська любов.

Брови княгині піднялися, а обличчя зблідло. Пан староста второпав, що трафив у яблучко, тому став напирати:

– Ось так, пані сестро, такі справи!.. Що мені до того? Нехай їй Михайлик вовну для мотання подає, хай пирхає, дивлячись на неї, нехай шаріється, нехай крізь шпарини в дверях на неї заглядає?.. А мені що!.. Врешті, я й не знаю! Хороша партія, рід шляхетний, мій не родовитіший. Хочеш сама? Без проблем! Роки трохи невідповідні, але це знову ж таки не моя справа.

Після такої тиради пан староста підвівся і, вклонившись сестрі дуже ввічливо, намірився йти.

Княгині тим часом кров прилинула до обличчя. Горда пані в усій Речі Посполитій не бачила гідної партії для Вишневецького, за кордоном хіба, між австрійськими архіпринцесами, тому слова брата зачепили її, немов розпеченим залізом.

– Яне! – гукнула вона. – Зачекай!

– Пані сестро, – озвався староста калуський, – я хотів, primo: надати тобі доказ, що хибно мене запідозрюєш, secundo119: що маєш за кимось іншим стежити. Тепер роби, як хочеш, бо мені більше нічого з тобою балакати.

Пан Замойський ще раз вклонився і вийшов.

Пан староста калуський не надто лукавив перед сестрою, кажучи про почуття Міхала до Ганнусі, тому що молодий княжич був закоханий у неї, як і всі інші, навіть придворні пажі. Але було це кохання не надто бурхливе і зовсім не заповзятливе. Мабуть, солодке запаморочення голови та почуттів, а не порив серця, яке любов спонукає до володіння предметом пристрасті. Для таких почуттів панові Міхалу бракувало енергійності.

Проте княгиня Ґризельдa, мріючи про чудове майбутнє для сина, добре набралася страху через це почуття.

Першої миті її здивувало раптове прагнення пана старости дозволити Ганнусі поїхати. Тепер покинула про це думати, настільки всю її душу зайняла загрозлива небезпека. Розмова зі сином, котрий бліднув і тремтів перед нею і перш ніж у чомусь зізнатися, став ридати, підтвердила підозру, що небезпека реальна.

Проте не відразу здолала докори сумління, і лише коли Ганнуся, котра мріяла новий світ і нових людей побачити, а може, і вродливого кавалера збаламутити, припала їй до ніг із проханням дозволити віддалитися, княгиня не знайшла достатньо сил, аби їй відмовити.

Ганнуся заливалася, щоправда, слізьми від думки про розлуку зі своєю покровителькою, майже матір’ю, але для спритної дівчини було цілком зрозуміло, що, просячи про розлуку, відсуває тим самим від себе будь-які підозри, що мала якийсь план захопити в тенета молодого княжича або навіть і самого пана старосту.

Княгиня Ґризельдa, маючи намір переконатися, чи немає якоїсь змови між братом старостою і паном Кміцицем, звеліла останньому з’явитися перед нею. Обіцянка пана старости, що не вийде зі Замостя, суттєво заспокоїла її, щоправда, хотіла, однак, познайомитися ближче з чоловіком, котрий мав дівчину супроводжувати.

Розмова з паном Анджеєм цілковито її заспокоїла.

Зі сірих очей молодого шляхтича дивилася така щирість і правда, що негоже було в ній сумніватися. Зізнався відразу, що в іншу закоханий і тому до гульок не має ні бажання, ні голови. Врешті дав слово честі, що дівчину захистить від будь-якої пригоди, хіба би сам спершу головою наклав.

– До пана Сапєги її відвезу безпечно, тому що пан староста казав, що ворог із Любліна вже пішов. Однак потім не хочу нічого про неї знати. І не тому, щоб від служби вашій світлості хотів би відмовитись, бо задля вдови найвидатнішого воїна та заради честі всього народу завжди готовий кров пролити. Але маю там свої важкі справи, з яких не знаю, чи цілу шкуру винесу.

– Не йдеться в цій справі ні про що більше, – заспокоїла княгиня, – лише її в руки пана Сапєги передати, а пан воєвода зробить все для мене і в дальшій над нею опіці не відмовить.

Тут жінка простягнула відвідувачеві руку, яку він з найбільшою пошаною поцілував, та побажала йому на прощання:

– Пильні будьте, пане кавалере, дуже пильні! І не зважайте, що країна від ворога вільна.

Останні слова збентежили пана Кміцицa, але він не мав часу над ними поміркувати, бо незабаром перехопив його пан староста.

– Що ж, шановний лицарю, – промовив він весело, – найбільшу окрасу зі Замостя мені вивозите?

– Але з панської волі, – не поліз за словом у кишеню пан Кміциц.

– Бережіть її. Ласий це делікатес! Готовий її будь-хто відібрати!

– Нехай лише спробує! Овва! Я дав чесне слово пані княгині, а моє слово – свята річ!

– Та то я так собі жартую. Немає потреби боятися, ні надзвичайну обережність проявляти.