– Я таки попрошу в ясновельможного пана якусь бричку, що закривається, і бляхою обкуту.

– Дам вам навіть дві. Ви ж не зараз же їдете?

– Ще ні, але мені не варто баритися! І так уже тут надто довго засидівся.

– То відправте своїх татар уперед до Красного Ставу. Я зі свого боку пошлю кур’єра, щоб там харчі були для них готові, а вам особистий ескорт аж до Красного Ставу дам. Ніщо вас лихе тут здибати не може, бо це моя країна. Я дам вам сумлінних слуг із німецьких драгунів, вони люди сміливі і дороги знають. Зрештою, до Красного Ставу тракт, як серпом, вижатий.

– А чому б я мав сам залишатися?

– Щоб ще міг із нами довше побенкетувати, милий мені такий гість і я радий би пaнa навіть на цілий рік затримати. Крім цього, я послав по табун у Переспу, може, якогось файного коника для вас виберу, який вас у нужді не підведе, вірте мені!..

Пан Анджей підозріло поглянув у вічі старості, потім, немовби прийнявши раптову постанову, вимовив:

– Дякую, я залишаюся, а татар уперед відправлю.

І пішов зараз же віддати їм накази, а відвівши набік Aкбaх-Улaнa, сказав йому таке:

– Акбах-Улане, маєте йти уперед до Красного Ставу, просторим трактом, наче серпом вижатим. Я тут залишуся і днем пізніше за вами вирушу, маючи ескорт старости. Але послухай, що тобі скажу: ні до якого Красного Ставу ви не підете, а в найближчому лісі недалеко за Замостям сховайтеся так, аби жодна жива душа про вас не дізналася. А коли постріл на дорозі почуєте, то всі до мене, бо мені тут хочуть якусь каверзу заподіяти.

– Як накажете! – погодився Акбах-Улан, прикладаючи долоню до чола, рота і грудей.

«Розкусив я тебе, пане стaрoсто! – казав собі пан Кміциц. – У Замості ти сестри боїшся, тому вирішив дівчину захопити і десь неподалік оселити, а мене інструментом своєї жаги зробити, і хто зна, може, й на горло скарати. Чекай же! Ти натрапив на хитрішого за себе. І сам у власну пастку потрапиш».

Увечері поручик Шурський постукав у двері пана Анджея. Офіцер також щось знав, про щось здогадувався, а що Ганнусю кохав, то вважав за краще, щоб вона поїхала, ніж щоб у лапи пана старости потрапила. Проте говорити відверто не смів, а може, і не мав певності. Дивувався лише тільки, що пан Кміциц погодився відіслати татар уперед. Застерігав, що дороги не такі безпечні, як подейкують, що всюди вештаються озброєні зграї, до відчайдушних вчинків охочі.

Але пан Анджей вирішив вдавати, що ні про що не здогадується.

– Що мені може трапитись? – дивувався він. – Адже пан староста калуський дає мені свій власний ескорт.

– Пхе! Німців!

– А вони непевні люди?

– Цим песиголовцям ніколи довіряти не можна. Бувало, що, змовившись у дорозі, до ворогів перебігали.

– Але ж шведів немає по цей бік Вісли.

– Є поганці в Любліні! Неправда, що пішли. Щиро вам раджу, не відправляйте вперед татар, бо з більшою кількістю завжди безпечніше.

– Шкода, що ви мені це раніше не сказали. Один маю язик у роті і раз відданого наказу не скасовую.

Наступного дня татари вирушили вперед. Пан Кміциц мав їхати надвечір, так щоб на перший нічліг стати в Красному Ставі. Тим часом вручили йому два листи до пана Сапєги: один від княгині, а другий від пана старости.

Пан Анджей мав велике бажання відкрити останній, однак не посмів, натомість проглянув його проти світла, і впевнився, що всередині чистий аркуш паперу. Це відкриття переконало його остаточно, що і дівчину, і листи йому в дорозі захочуть відібрати.

Тим часом прийшов табун із Переспи і пан староста подарував молодому лицарю дивовижно прекрасного бахмата120, якого той із вдячністю прийняв, міркуючи подумки, що набагато далі на ньому заїде, ніж пан староста сподівається. Думав також про своїх татар, котрі вже мали б у лісі сховатися, і мало від сміху не душився. Часом, однак, хвилювався в душі й обіцяв добру науку панові старості дати.

Надійшов нарешті час обіду, який сплив дуже швидко. Ганнуся мала червоні очі, офіцери понуро мовчали, лише пан староста був веселий і звелів підливати в келихи, а пан Кміциц перехиляв свій один за одним. Але коли настав час їхати, небагато осіб прощалося з подорожніми, бо пан староста повідправляв офіцерів по службі.

Ганнуся упала до ніг княгині, і довго не можна було її відірвати, сама ж удова зберегла на обличчі помітний неспокій. Може, і лаяла себе нишком, що дозволила поїхати вірній служниці, в такі часи, коли неважко було натрапити на неприємності. Але гучне ридання Міхалa, котрий, з кулаками на очах, плакав, як дитина, зміцнив горду пані в переконанні, що треба дальшим наслідкам юнацьких почуттів запобігти. Зрештою, заспокоювала себе надією, що в родині Сапєг знай-де дівчина опіку, безпеку та нарешті той великий маєток, що має її на всю решту життя забезпечити.

– Вашій честі, мужності та відвазі її доручаю, – промовила ще раз княгиня до пана Кміцица, – але пам’ятайте: ви мені присягнули, що її без шкоди до пана Сапєги відвезете.

– Як скло її везтиму, а за потреби й клоччям обгорну, бо якщо слово дав, то хіба смерть мені його зберегти зашкодить, – відповів лицар.

І подав лікоть Ганнусі, але вона була зла на нього, бо зовсім на неї не дивився і доволі легковажно ставився, тому подала йому руку дуже пихато, відвертаючи погляд і голову в інший бік.

Шкода їй було від’їжджати, і страх тепер узяв дівчину, але відступати було вже запізно.

Настала мить від’їжджати, сіли – вона в карету зі старою служницею, панною Сувальською, а він на коня, і рушили. Дванадцятеро німецьких рейтарів оточили екіпаж і фіру з Ганнусиним скарбом. Коли нарешті скрипнули засуви Варшавських воріт і почувся гуркіт коліс по розвідному мосту, юнка голосно заридала. Пан Кміциц нахилився до карети.

– Не бійтеся, панно, я вас не з’їм!

«Грубіян!» – подумала Ганнуся.

Їхали якийсь час уздовж будинків, які були розкидані за мурами аж до Старого Замостя, після чого виїхали в поле і в’їхали в густий ліс, який у ті часи тягнувся горбистою країною аж ген до Бугу і за Буг з одного боку, а з другого перемежовувався селами аж до Завихостa.

Ніч уже впала, але дуже погожа та світла, тракт позначався сріблястим сяйвом. Тишу порушував лише гуркіт карети та тупіт рейтарських коней.

«Тут уже мої татари мусять таїтися в гущавині, як вовки», – подумав Кміциц і нашорошив вуха.

– Що це? – поцікавився він в офіцера, котрий командував рейтарами.

– Чути тупіт!.. Якийсь вершник мчить учвал за нами! – пояснив офіцер.

Ледве він встиг закінчити, як на спіненому коні з’явився козак і покликав:

– Пане Бабинич! Пане Бабинич! Лист від пана старости! Кортеж зупинився, а козак подав панові Анджею листа.

Той зламав печатку і при світлі ліхтаря, причепленого на козлах екіпажу, прочитав: «Пане, дуже милий мені пане Бабинич! Відразу ж після від’їзду панни Борзобагатої-Красенської дійшла до мене звістка, що шведи не лише не пішли з Любліна, але й на моє Замостя вдарити задумують. Тож подальша дорога та перевезення стають неможливими. Тому, зваживши на всі обставини, на які білоголова може наразитися, маємо намір панну Борзобагату повернути в Замостя. Ці ж самі рейтари її відвезуть, а ви, пане, маєте в дальшій дорозі дуже пильнувати, бо даремних втрат не хочемо. Доводячи свою волю вашій милості, просимо рейтарам згідно з нашим бажанням цей наказ передати».

«Таки забракло йому совісті життя мені відбирати, лише мене, як бовдура, хоче одурити, – подумав пан Кміциц. – Тут уже явно з’ясується, чи є тут засідка, чи її немає».

Тим часом Ганнуся висунула голову у вікно.

– А що там? – спитала вона.

– Нічого! Пан староста калуський ще раз вас моїй мужності доручає. Нічого більше.

Тут він звернувся до візника та рейтарів:

– Їдьмо!

Але офіцер, котрий командував рейтарами, осадив коня.

– Стій! – крикнув возієві.

Після чого звернувся до пана Анджея:

– Як це «їдьмо»?

– А навіщо довше в лісі стояти? – спитав ніби безтурботно пан Кміциц.