Сказавши це, король повернув коня в яр, а за ним подалися і товариші. Зупинилися там, де їм перший горянин на кордон вказував. Збігло чверть години, півгодини, година.

– Чи вважаєте ви, ваші гідності, – поцікавився воєвода ленчинський, – що заграва згасає?

– Гасне, гасне майже на очах, – підтвердило кілька голосів.

– Це добрий знак! – зауважив король.

– Поїду я вперед із кільканадцятьма людьми, – запропонував Тізенгаус. – Якусь стаю звідси станемо й якби шведи надходили, то їх затримаємо, поки не поляжемо. В будь-якому разі буде час про безпеку монарха потурбуватися.

– Тримаймося купи, я забороняю вам їхати! – звелів король.

Але Тізенгаус заперечив:

– Ваша величносте! Можете мене пізніше за неслух розстріляти, але я таки поїду, бо тут про ваше життя йдеться!

І закликавши кільканадцятьох жовнірів, котрим міг довіритися в усьому, подався вперед. Стали на виході з видолинку та зайняли оборону з наладованими мушкетами, нашорошуючи вуха від кожного шелесту.

Довгий час не долинало жодних звуків, аж нарешті почулося рипіння снігу, який топтали копитами.

– Їдуть! – пошепотів один із жовнірів.

– Їх небагато, бо лише коней чути, – відповів другий. – Це пан Бабинич повертається!

Тим часом прибульці наблизилися в темряві на кількадесят кроків.

– Вердo? – гукнув Тізенгаус.

– Свої! Не стріляйте там! – почувся голос пана Кміцицa. Й уже він сам з’явився перед Тізенгаусом, але не впізнав його у пітьмі і спитав:

– А де король?

– Там, неподалік, за яром! – заспокоївся Тізенгаус.

– Хто це каже, бо не можу розпізнати?

– Тізенгаус! А що це таке велике везете зі собою?

Сказавши, він вказав на якийсь темний силует, що звішувався перед паном Анджеєм через кульбаку.

Але той нічого не сказав і проїхав повз. Діставшись до королівського кортежу, він розпізнав особу короля, бо за яром було набагато світліше, і повідомив:

– Милостивий пане, вільна дорога!

– Вже немає в Живці шведів?

– Відтягнулися до Вадовіц. Це був загін німецьких найманців. Ось, зрештою, тут маю одного, сам його, милостивий пане, допитайте!

Тут пан Анджей скинув на землю з кульбаки вантаж, який віз перед собою, аж стогін пролунав у тиші нічній.

– Хто це? – спитав здивований король.

– Це? Рейтар!

– Як Бог милий! To ви язика привезли? Як це було? Розказуйте!

– Милостивий пане! Коли вовк уночі за отарою овець іде, не важко йому одну захопити, але щиро кажучи, мені таке не в новину.

Король аж руки вгору підняв.

– Але ж і жовнір із цього пана Бабинича, хай його кулі минають! Вважайте, панове. Бачу, що, маючи таких слуг, можу хоч би в ставку до шведів їхати!

Тим часом усі оточили рейтара, котрий, однак, не підіймався зі землі.

– Допитайте його, милостивий пане, – нетерплячився пан Кміциц, – хоча і не впевнений, чи зможе відповідати, бо я його трохи придушив. Чи немає тут, чим би його припекти.

– Влийте йому краще горілки в горлянку, – звелів король.

Набагато краще ці ліки допомогли, ніж припікання, бо до рейтара повернулися і сили, і голос. Тоді пан Кміциц, приклавши йому лезо до горла, наказав розповідати всю правду.

Свідчив, отже, той військовополонений, що він належить до реґіменту полковника Ірлегорнa, їм повідомили про проїзд короля з драгунами, тому напали на них біля Сухої, але отримавши шалений опір, були змушені відступити до Живця, звідки подалися до Вадовіц і Кракова, бо такий мали наказ.

– А в горах немає інших шведських загонів? – спитав німецькою пан Анджей, натискаючи дещо сильніше на горло рейтара.

– Може, і є якісь, – забелькотів рейтар, – генерал Дуґлас порозсилав роз’їзди, але всі повертаються, бо селянство в яругах на них нападає.

– А поблизу Живця лише ви були?

– Лише ми.

– І ви знаєте, що польський король уже проїхав?

– Проїхав із тими драгунами, з якими ми в Сухій стялися. Купа людей його бачила.

– Чому ж ви його не переслідували?

– Бо боялися горян.

Тут пан Кміциц перейшов на польську:

– Милостивий пане! Дорога вільна, а на нічліг у Живці можна зупинитися, бо лише частина поселення згоріла.

Але недовірливий Тізенгаус якийсь час перемовлявся з паном каштеляном войницьким, відтак зауважив:

– Або це великий жовнір і щирий, як золото, або зрадник, підкутий на чотири ноги. Зважте, ваша гідносте, що все це може бути інспіровано для того, щоб цього рейтара привезти зумисне, щоб він усе підтвердив. А якщо так і задумано? Якщо шведи в Живці зачаїлися? Якщо король поїде, то потрапить, як у пастку?

– Краще переконатися, – підтримав його каштелян войницький.

Тож Тізенгаус обернувся до короля та промовив голосно:

– Дозвольте, милостивий пане, щоб спочатку я у Живець з’їздив і впевнився, що правда те, що той кавалер і той рейтар тут розповідають.

– Хай буде так! Дозвольте, милостивий пане, хай їде! – погодився пан Кміциц.

– Їдьте, – дозволив король, – але й ми вирушимо поволі, бо дуже вже зимно.

Тізенгаус поїхав уперед, а королівський кортеж – неквапливо за ним. До короля повернувся гумор і веселощі, і він звернувся до пана Анджея:

– То з вами можна, як із соколом, на шведів полювати, бо згори ви на них падаєте!

– Так і було, – підтвердив пан Анджей. – Якщо ваша милість захоче полювати, то сокіл завжди напоготові.

– Розкажіть, як його схопили?

– Це було неважко, милостивий пане! Зазвичай, коли полк іде, завжди кільканадцятеро людей позаду волочиться, а цей аж на дві стаї відстав. Я під’їхав до нього, він думав, що свій, не остерігся і поки очуняв, я вже його захопив, лише рот йому затулив, аби не верещав.

– Кажете, що ви до такого звиклі. Коли ж раніше доводилося?

Пан Кміциц усміхнувся.

– Ой-ой! Милостивий пане! Мені доводилося й складніші операції проводити! Хай ваша милість лише накаже, я знову поскачу, дожену їх, бо коні мають потомлені, і ще одного захоплю, і Кемличам моїм накажу хапати.

Якийсь час їхали мовчки, аж тут кінський тупіт почувся. Прибув Тізенгаус.

– Милостивий пане! – промовив він. – Дорога вільна, а нічліг замовлений.

– Чи я не казав?! – утішився Ян-Казимир. – Даремно ви переживали. Їдьмо вже, їдьмо, бо нам відпочинок належиться!

Всі рушили клусом, жваво, весело, і вже через годину заснув втомлений король безпечним сном на власній землі.

Того ж вечора Тізенгаус підійшов до пана Кміцицa.

– Даруйте, пане, – знітився він, – з любові до свого володаря я вас підозрював.

Але пан Анджей не подав йому свою руку.

– Не може бути! – зауважив він. – Зрадника і запроданця ви намагалися з мене зробити.

– Був би і більше зробив, я б навіть вам у голову стрельнув, – зронив Тізенгаус, – але коли переконався, що ви чесна людина і короля любите, руку вам хочу подати. Хочете, прийміть, не хочете, то й не треба. Я бажав би з вами у прив’язці до панської особи контактувати. Але й інших стосунків не боюся.

– Ви так думаєте?.. Гм! Може, й маєте рацію, але я ще на вас ображений.

– То покиньте гніватись. Хороший із вас жовнір! Та давайте вже руку, щоб у ненависті спати не вкладатися.

– Хай буде так, – погодився пан Анджей.

І вони обійнялися.

Королівський кортеж пізно вночі дістався Живця і майже не звернув на себе увагу в містечку, наляканому нещодавнім нападом шведського загону. Король не заїжджав до замку, який уже раніше шведи спустошили, а частину спалили, а зупинився в садибі священика. Там пан Кміциц розпустив чутки, що це представник імператора зі Сілезії їде до Кракова.

Коли ж наступного дня вирушили до Вадовіц, то вже за містом завернули до Сухої. Звідти через Кжечонів планували їхати до Йорданова, а звідтам до Нового Тарґу, і якби виявилося, що немає шведських роз’їздів під Чорштином, то до Чорштина, а якби були, то можна було б завернути до Угорщини й угорською землею їхати аж до Любомлi. Сподівався також король, що пан великий маршалок коронний, котрий мав під командою такі значні сили, яких не мав жоден пануючий князь, позабезпечує дороги і сам назустріч виступить. Могло лише завадити те, що він не знав, якою дорогою король їде. Але між горянами не бракувало вірних людей, готових донести панові маршалкові умовлені слова. Не потрібно було їм навіть таємницю доручати, бо йшли охоче, оскільки їм було сказано, що про королівську службу йдеться. Бо це був люд душею і серцем монархові відданий, хоч убогий і напівдикий, мало від рільництва невдячного користі мав, тому жив із вирощування худоби, побожний, а єретиків просто ненавидів. Вони першими, коли поширилася звістка про падіння Кракова, а особливо про облогу Ченстохови, до якої зазвичай паломництва відбували, схопилися за топорища своїх сокир і спустилися з гір. Генерал Дуґлас, знаменитий воїн, озброєний гарматами та рушницями, розсіяв їх, щоправда, з легкістю по рівнинах, на яких битися горяни не звикли. Натомість шведи з найбільшою обачністю пускалися у їхні володіння, в яких дістати горян було важко, а зазнати поразки – завиграшки. Згинуло там кілька менших загонів, які необачно в лабіринт гір занурились.