– Дякую вашій королівській величності! – вклонився пан Кміциц.
І притримавши коня, відсунувся до останніх рядів кортежу.
Але Тізенгаус поділився своїми підозрами не лише з королем, унаслідок чого всі почали косо на пана Анджея зиркати. Голосніші балачки припиняли, коли той наближався, і починали шепотіти. Стежили за кожним його кроком, зважували кожне його слово. Помітив це парубок, і зробилося йому незатишно серед цих людей.
Навіть король, хоч і не позбавив його довіри, не мав уже до нього такого веселого, як раніше, ставлення. Тому молодик втратив гумор, спохмурнів, сум і гіркота опанували його серце. Раніше попереду між першими звик гарцювати конем, тепер же волочився за кількасот кроків за кавалькадою, з головою опущеною та понурими думками.
Аж врешті забіліли перед вершниками Карпати. Сніги лежали на їхніх схилах, хмари розкидали свої неповороткі туші над вершинами, а коли вечір траплявся погожий, тоді на заході підсвічували ті гори полум’яні заграви, і відблиск ішов від них такий сильний, що аж сутінки розступалися. Дивився пан Кміциц на ці дивa природи, яких ніколи раніше у своєму житті не бачив. І хоч дуже він був стурбований, про всі свої негаразди від подиву забував.
З кожним днем усе величнішими ставали гори, більшими, могутнішими. Аж нарешті доїхав до них королівський кортеж і поринув у яри, які, як ворота, розчинилися перед ними.
– Кордон мусить уже бути недалеко, – зворушено зауважив король.
Раптом вони помітили візок, запряжений одним конем, а у візку – чоловіка. Королівські слуги затримали його відразу ж.
– Чоловіче, – спитав Тізенгаус, – а чи ми вже в Польщі?
– Там он, за тією скелею і за річкою імператорський кордон, а ви вже на королівській землі стоїте.
– А кудою до Живця?
– Ген туди, так до дороги дістанетесь.
І горянин цьвохнув шкапину. Тізенгаус під’їхав до кортежу, що стояв віддалік.
– Ваша величносте, – оголосив він піднесено, – ви вже стоїте inter regna, ось ваше, починаючи від тієї річечки, королівство!
Король нічого не сказав, кивнув лише, щоб його коня притримали, а сам зліз і кинувся на коліна, звівши очі та руки догори. Побачивши це, злізли й решта і наслідували приклад свого монарха. Король-блукач упав за мить хрестом у сніг і став цілувати цю землю, таку улюблену і таку невдячну, яка в час поразки в підтримці його королівської голови відмовила.
Настала тиша і лише зітхання її порушували.
Вечір був морозний, погожий, гори та вершини ближніх ялиць відливали пурпуром, а дальші в темряві вже взялися одягатися у фіолетові барви. А сама дорога, на якій лежав король, мінилася ніби червоною та золотистою стрічкою. Ці відблиски падали на короля, єпископів і сановників.
Раптом із вершин налетів вітер і, несучи на крилах сніжні іскри, опустився в долину. Ближні ялиці аж похилилися покритими снігом вершечками та вклонилися королеві, і шуміли галасливо, радісно, немовби співали якусь стародавню пісню:
– Вітаємо вас, вітаємо, господарю милий!..
Сутінки вже заповнювали повітря, коли королівський кортеж рушив далі. За яром розляглася широка долина, інший кінець якої губився у далечіні. Світло гасло навколо, лише в одному місці небо ще світилося червоним. Король став молитися Ave Maria, за ним інші зосереджено повторювали побожні слова. Рідна земля, давно не бачена, гори, на які спадала ніч, гаснучі зорі, молитви, – все це надихало серця та розум. Після закінчення молитви їхали мовчки монарх, сановники та лицарі. Запала ніч, лише на сході небо щораз більше червоніло.
– Тримаймо курс на ці зорі, – нарешті озвався король, – дивно, що вони ще світять.
Несподівано наблизився пан Кміциц.
– Ваша величносте! Це пожежа! – крикнув він.
Усі зупинилися.
– Не розумію, – стенув плечима сюзерен, – хіба це не зоря?
– Це пожежа! Я не помиляюся! – закликав пан Анджей. З усього королівського оточення він тямив у цьому найкраще.
Але вже не було причин сумніватися, бо понад тією уявною зорею здіймалися наче червоні хмари та клубочилися, то світліючи, то темніючи.
– Це, мабуть, Живець горить! – вигукнув король. – Ворог може там нишпорити!
Не встиг він закінчити, як до вух подорожніх долинув людський гомін, іржання коней і кільканадцять темних постатей замаячіло перед кортежем.
– Стій! Ані руш! – наказав Тізенгаус.
Постаті зупинилися, мабуть, не знаючи, що далі мають робити.
– Люди! Хто ви? – спитали з кортежу.
– Свої! – oзвалoся кілька голосів. – Свої! Ми з Живця втікаємо. Шведи місто палять і людей мордують!
– Стійте, заради Бога!.. Що ви таке балакаєте?.. Звідки ж вони там взялися?
– Вони, пане, нашого короля підстерігали. Багато їх, ой багато! Нехай Матір Божа ним заопікується!
Тізенгаус на мить втратив голову.
– Ось що таке їхати малою групою! – крикнув він панові Кміцицу. – Бодай би вам за ваші поради життя відібрали!
Але Ян-Казимир узявся розпитувати втікачів.
– А де король? – поцікавився він.
– Король десь у горах із великим військом, два дні тому через Живець проїздив, але вони його наздогнали і десь біля Сухої билися. Не знаємо, чи його схопили, чи ні, але сьогодні надвечір до Живця повернулися і палять, мордують.
– Їдьте з Богом, люди! – дозволив Ян-Казимир.
Утікачі зникли у темряві.
– Ось, що нас чекало, якби ми з драгунами поїхали! – зауважив пан Кміциц.
– Ваша величносте! – озвався єпископ Ґембіцький. – Ворог попереду. Що нам робити?
Всі оточили короля, немов хотіли його своїми тілами від раптової небезпеки захистити, але той споглядав на заграву, яка віддзеркалювалася в його зіницях, і мовчав. Ніхто не наважувався висловити свою думку, настільки важко було щось слушне порадити.
– Коли я виїздив із батьківщини, мені також світила заграва, – сказав нарешті Ян-Казимир. – Коли в’їжджаю, нова мені світить.
І знову запанувала мовчанка, довша, ніж попередня.
– Хто може щось порадити? – озирнувся на присутніх владика Ґембіцький.
Раптом почувся голос Тізенгаусa, сповнений гіркоти та докорів:
– Хто пропонував монаршу особу на небезпеку наразити, хто наполягав, аби король без охорони їхав, той нехай тепер і радить!
Цієї ж миті один вершник висунувся з кола. Це був пан Кміциц.
– Гаразд, – погодився він.
І піднявшись у стременах, гукнув, звертаючись до челяді, що стояла віддалік:
– Кемличі, за мною!
Сказавши це, пустив коня в кар’єр, а за ним троє вершників помчали щодуху на конях. Крик розпачу вирвався з грудей Тізенгаусa.
– Це змова! – зарепетував він. – Вони зрадникам усе повідомлять! Ваша величносте, рятуйтеся, поки ще є час, бо видолинок незабаром ворог загатить! Ваша величносте, рятуйтеся! Назад! Назад!
– Повертаймося, повертаймося! – одноголосно заволали єпископи та сановники.
Але Ян-Казимир втратив терпець, аж із очей сипав блискавками, враз витягнув шпагу з піхов і вигукнув:
– Не дай Боже, щоб із власної землі вдруге мені втікати! Хай станеться те, що має бути, досить з мене цього!
Він щосили стиснув коня острогами, щоб скакати вперед, але тут нунцій схопив за повіддя.
– Ваша королівська величносте, – сказав він серйозно, – долю вітчизни та католицької церкви ви тримаєте на собі, тому не можна вам свою особу на небезпеку наражати.
– Не можна! – вторили єпископи.
– Я не повернуся в Сілезію, і нехай мені допоможе в цьому хрест святий! – відповів Ян-Казимир.
– Милостивий пане! Вислухайте благання ваших підданих! – і собі доклався, складаючи руки, каштелян сандомирський. – Якщо ви жодною мірою не хочете в імператорський край повертатися, то завернімо принаймні звідси і до угорського кордону подамося, або пройдімо назад у той яр, аби нам дорогу назад не відсікли. Там зачекаємо. А в разі приходу ворога на конях нам порятунок залишиться, принаймні нас, як у пастці, не заблокують.
– Хай так і буде, – промовив уже лагідніше король. – Не відкидаю я розумні поради, але у вигнання вдруге не піду. Якщо туди вже не можна дістатися, то деінде підемо. Але гадаю, що ви даремно перелякалися. Оскільки шведи нас між драгунами шукали, як люди з Живця повідомили, то це й доказ того, що про нас не знають і що ні зради, ні змови ніякої не було. Візьміть, панове, це до уваги, ви ж досвідчені люди. Не чіпали б ті шведи драгунів, не вистрелили хоча б раз, якби мали інформацію, що ми за драгунами їдемо. Заспокойтеся, панове! Пан Бабинич зі своїми поїхав на розвідку і незабаром обов’язково повернеться.
