Гарцювали жовніри, хто як умів. Молоді Кемличі, Кoсмa та Дам’ян, забавляли короля своїми величезними та незграбними постатями і ламанням підков, як хворостинок. І за кожну король казав їм по таляру давати, хоч у саквах і не густо було, бо всі гроші, навіть фамільні коштовності королеви пішли на військо.
Пан Анджей бавився важким обушком81, якого так високо вгору підкидав, що майже його не було видно, а потім підлітав на коні та хапав зброю на льоту за руків’я. Монарх цим фокусам аплодував.
– Я якось бачив, – зауважив він, – як таке пан Слушка, брат пані підканцлерової, робив, але навіть він не кидав настільки високо.
– У нас таке часто практикують у Литві, – відповів пан Анджей, – а коли чоловік із дитинства вправляється, то й майстерності набуде.
– Звідки у вас цей шрам на обличчі? – спитав якось король, показуючи на пам’ятку, залишену князем Богуславом. – Добре вас хтось шаблею зачепив.
– Це не від шаблі, ваша величносте, а від кулі. Стрельнули мені прямо в обличчя.
– Ворог чи свій?
– Свій, але ворог, якого до відповіді ще покличу, і поки цього не станеться, говорити мені про це не годиться.
– Tо ви такі затяті?
– Не маю жодної злості, ваша величносте, бо ще глибшу від шаблі рану маю, і тоді мало душа з мене не вийшла, але що мені її чесна людина завдала, то й образи за це не тримаю.
Сказавши це, пан Кміциц зняв шапку і показав королеві глибокий шрам, біляві краї якого чітко виднілися.
– Не соромно мені за цю рану, – додав молодик, – бо мені її завдав такий майстер, що немає другого такого в Речі Посполитій.
– І хто ж це такий майстер?
– Пан Володийовський.
– Боже милий! Tа я його знаю. Дива він під Збaрaжем чинив. А потім я ще був на весіллі його товариша, пана Скшетуськогo, котрий мені першим із обложеного Збaрaжа звістку привіз. Видатні це кавалери! Був із ними і третій, цього все військо славило, як найбільшого лицаря. Гладкий шляхтич, а такий дотепний, що ми на весіллі мало зі сміху не луснули.
– Це пан Заглоба, гадаю! – підтвердив пан Анджей. – Чоловік не лише мужній, а й до дивовижних фортелів здатний.
– Що ж вони тепер роблять, не знаєте?
– Пан Володийовський у князя віленського воєводи драгунами командував.
Король спохмурнів.
– І разом із князем воєводою шведам тепер служить?
– Він? Шведам? Та він із паном Сапєгою. Я сам бачив, як після зради князя воєводи булаву йому під ноги кинув.
– О, це достойний жовнір! – закивав головою король. – Від пана Сапєги ми мали вісті з Тикоцинa, в якому він князя воєводу осадив. Хай йому Бог вділить щастя! Якби всі були, такі, як він, то шведський ворог пожалів би, що на світ народився.
Тут Тізенгаус, котрий чув усю розмову, раптом спитав:
– Тo ви були в Кейданaх у Радзивіллa?
Пан Кміциц зніяковів дещо і знову взявся підкидати свій oбушок.
– Був.
– Відкладіть убік обушок, – попросив Тізенгаус. – І що ж ви поробляли на княжому дворі?
– Гостював, – нетерпляче пояснив пан Анджей, – і княжий хліб їв, поки мені не стало огидно після зради.
– А чому це ви з іншими порядними жовнірами до пана Сапєги не пішли?
– Бо паломництво до Ченстохови відбував, і вам легше буде зрозуміти, коли скажу, що нашу Гостру Браму зайняли септентрони.
Тізенгаус головою вертів і губами цмокав, аж це привернуло увагу короля, то й він почав зиркати на пана Кміцицa з підозрою. Але той роздратовано звернувся до Тізенгаусa:
– Шановний пане! Чомусь я у вас не випитую, де ви були і що робили…
– То питайте, – запропонував Тізенгаус. – Мені нічого приховувати.
– Я також не стою перед судом, а якщо і стану колись, то не ви будете моїм суддею. Давайте припинімо, бо мені терпець уривається.
Сказавши це, парубок метнув обушок так шпаркo, що той аж зник у височіні. Король простежив за ним і вже більше не думав ні про що інше, ніж про те, чи пан Бабинич спіймає його на льоту, чи ні. Пан Бабинич здибив коня, стрибнув і впіймав.
Але вже цього ж вечора Тізенгаус промовив королеві:
– Ваша величносте, все менше мені цей шляхтич подобається!..
– А мені все більше! – відповів король, надимаючи губи.
– Я чув сьогодні, як один із його людей назвав його полковником, а він лише глянув хижо і той одразу ж змішався. У цьому щось є!
– І мені часом здається, – погодився король, – що він не хоче всього розповідати, але це його справа.
– Ні, ваша величносте! – розпалився Тізенгаус. – Це не його справа, а наша й усієї Речі Посполитої. Бо якщо це якийсь запроданець, котрий згубу вашої королівської величності або неволю планує, то загинуть разом із вашою королівською величністю всі ті, хто зараз зброю підіймають, загине вся Річ Посполита, яку ви один, ваша величносте, врятувати можете.
– То його завтра сам розпитаю.
– Дав би, Бог, аби виявився фальшивим пророком, але нічого доброго в його очах не читається. Занадто він шпаркий, занадто сміливий, занадто зухвалий, а такі люди на все здатні.
Король задумався.
Наступного дня, коли вони вирушили в дорогу, монарх кивнув панові Кміцицу, щоб той наблизився до нього.
– Де ж ви були полковником? – несподівано спитав король.
Запанувала хвилина мовчання.
Пан Анджей боровся сам із собою. Палило його бажання зістрибнути з коня, впасти до королівських ніг і вмент скинути зі себе той тягар, який йому допікав, і розповісти всю правду. Але водночас він із жахом подумав, яке страшне враження мусить справити це прізвище – Кміциц, особливо після листа князя Богуслава Радзивіллa. Як же він, колись права рука князя віленського воєводи, він, хто перевагу його втримав, до приборкання неслухняних хоругв доклався, в зраді допомагав. Як же він, запідозрений і обвинувачений у найстрашнішому злочині замаху на королівську свободу, зможе тепер переконати короля, єпископів і сенаторів, що змінився, що переродився і кров’ю свої провини спокутував?.. Чим зможе свої щирі наміри довести, які докази, крім голих слів, зможе подати?..
Давні провини переслідують його безперервно і невблаганно, як запеклі хорти, що женуть звіра в лігво. Тому вирішив змовчати. Але відчув водночас невисловлену огиду і нехіть до викрутасів. Чи мав він право цьому панові, котрого всіма фібрами душі полюбив, сипати пісок у вічі та вигаданими історіями годувати? Відчував, що забракне йому для цього сил. Тому, поміркувавши, сказав таке:
– Милостивий пане! Прийде час, можливо, недовго вже чекати, коли я зможу вашій королівської величності всю душу, як священикові, на сповіді відкрити. Але хочу, щоб спершу про мене, про мої щирі наміри, про вірність і любов до вас вчинки, а не самі слова свідчили. Я грішив, ваша величносте, грішив проти вас і батьківщини, і замало ще спокутував, тому такої служби шукаю, в якій би розгрішення легко знайти. Але хто не грішив? Хто не має потреби битися в груди в усій нашій Речі Посполитій? Можливо, я й важче завинив за інших, aлe я також і першим схаменувся. Не питайте, милостивий пане, ні про що, поки вас моя теперішня служба не переконає. Не питайте, бо не можу нічого сказати, щоб собі дорогу до спасіння не закрити, бо Бог свідок і Його Найсвятіша Матір, Королева наша, що я не лукавив у тому, що останню краплю крові готовий за вас віддати.
Тут очі пана Анджея зволожилися, а така щирість і печаль освітила його обличчя, що сильніше від слів у його правдивості свідчило.
– Бог бачить наміри мої, – правив парубок далі, – і на суді мені все згадає. Але якщо мені, милостивий пане, ви не довіряєте, то виженіть мене, віддаліть від особи своєї. Я поїду услід за вами, триматимусь на відстані, щоб у важку хвилину на допомогу прибути, навіть без поклику, і голову покласти за вас. А тоді, милостивий пане, ви повірите, що я не зрадник, а один із тих слуг, котрих вам бракує, ваша величносте, і серед них є ті, хто на інших підозри кидають.
– Я вам і тепер довіряю, – підтвердив король. – Залишайтесь, як і раніше, при особі нашій, бо зрада не таку виголошує промову.
