– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, і свого часу не забудемо за неї відплатити! – додав пан Заглоба. – Далі, хутко, пане Міхале!

– А самі під Білосток подамося, всім там збір призначивши. Дав би Бог воєводу вітебського якнайскоріше! – зітхнув пан Ян.

– З Білостока треба буде до нього делегатів від війська вислати. Дасть Бог, станемо перед очі пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рівною, а то й кращою силою. Нам із ним не тягатися, але пан воєвода вітебський – то що іншого. Видатний він воїн! І чесний! Немає такого другого в Речі Посполитій!

– А ви знаєте пана Сапєгу? – спитав Станіслав Скшетуський.

– Чи я його знаю? Я знав його підлітком, не більшим за мою шаблю. Він тоді був, як янгол.

– Він зараз не лише скарби, не тільки срібло та коштовності, але навіть начиння та панцери срібні на гроші переплавив, тільки б якнайбільше війська проти ворогів вітчизни зібрати, – зауважив пан Володийовський.

– Дяка Богові, що хоч один такий є, – кивнув пан Станіслав, – бо ви ж пам’ятаєте, як ми Радзивіллoвi довіряли?

– Не блюзнірствуйте, пане! – вигукнув пан Заглоба. – Воєвода вітебський! Бa! Бa! Хай живе воєвода вітебський!.. А ви, пане Міхале, готуйте експедицію! Час діяти! Нехай тут пічкурі в цій грязюці щучинській залишаються, а ми підемо до Білостока, де, може, й іншу рибу спіймаємо. Хали там також багато євреї на шабаш напекли. Ну, принаймні війна розпочнеться. Бо мені вже тужливо. А коли з Радзивіллом розберемося, то й за шведів візьмемося. Ми показали їм уже, що вміємо!.. В експедицію, пане Міхале, бо periculum in mora11.

– Піду я підіймати на ноги хоругву! – повідомив пан Ян. Годиною пізніше кільканадцятеро посланців вилетіло, як тільки кінь зміг, до Підляшшя, а за ними незабаром вирушила й уся хоругва ляудaнськa. Старшина їхала попереду, радячись і дискутуючи, а жовнірів вів пан Рoх Ковальський, намісник. Вони йшли на Осовець і Ґоньондз, торуючи собі дорогу до Білостока, де інші хоругви конфедератів сподівалися здибати.

Листи пана Володийовськогo, що доносили про похід Радзивіллa, знайшли підтримку у всіх полковників, розкиданих по всьому Підляському воєводству. Дехто вже встиг порозділяти хоругви на менші загони, щоб легше перезимувати, інші дозволили роз’їхатися товариству по приватних оселях, так що під прапором залишалося заледве по кільканадцятеро товаришів і по кількадесятеро поштових. Полковники дозволили собі це через страх перед голодом, а частково через труднощі утримання в належній дисципліні вояків, котрі щораз більше непокори владі проявляли, схильні тепер були до бунту та шукали лише приводу для нього. Якби там опинився командувач із належним авторитетом та відразу ж повів би військо на бій проти будь-кого з двох ворогів, або й навіть проти Радзивілла, то дисципліна належно поправилася б. Але військо зіпсувалося в байдикуванні на Підляшшi, де гаяли час у рідких обстрілах невеличких замків Радзивілла, в грабунках майна князя воєводи та перемовах із князем Богуславом. У таких умовах жовнір привчався лише до сваволі й утисків щодо мирних мешканців воєводства. Декотрі вояки, особливо поштові та челядь, втікаючи з-під прапора, утворювали свавільні групи та розбишакували на дорогах. Таким чином, військо, яке не пристало до жодного ворога і було єдиною надією короля та патріотів, марніло з кожним днем. Розділення хоругви на дрібні загони лише доповнило розлад. Правда, що гуртом важко було прогодуватися, але вони, можливо, і навмисно перебільшували небезпеку голоду, бо була ще осінь, і врожай видався щедрий, особливо тому, що ніякий ворог не нищив вогнем і мечем воєводство. Нищили його більше грабунки жовнірів-конфедератів, бо самих вояків нищила бездіяльність.

Обставини склалися настільки дивно, що ворог залишив у спокої ці хоругви. Шведи, заливаючи країну від заходу і тягнучись на південь, не дійшли ще до цього закутка, який між Мазовецьким воєводством і Литвою творило Підляшшя. З іншого боку загони Хованськогo, Трубецького та Срібного стояли в позайманих ними околицях бездіяльно, вагаючись, а можливо, і самі не знаючи, до чого вдатися. В Україні Бутурлін із Хмельницьким розпускали по-давньому загороди і саме в цей час вдарили під Городком на жменьку війська, яке провадив великий коронний гетьман, пан Потоцький. Але Литва перебувала під шведським протекторатом. Пустошити та займати її далі означало те саме, як правильно зауважив у своєму листі пан Кміциц, що оголошувати війну жахливим і лихої слави у світі шведам. Отже, настала мить перепочинку для септентронів, а декотрі досвідчені люди навіть передрікали, що незабаром вони повернуть як союзники Янa-Казимирa та Речі Посполитої проти шведського короля, могутність котрого, якби господарем усієї Речі Посполитої став, не мала б собі рівної в Європі.

Тому не чіпав Хованський ні Підляшшя, ні хоругви конфедератів. А вони навзаєм, позбавлені вождя, розпорошені, його не зачіпали і не були спроможні зачепити хоча б когось або почати щось важливіше, ніж грабунки майна Радзивілла. Так вони й марніли. Проте листи пана Володийовськогo про загрозу походу Радзивіллa пробудили полковників зі сплячки та бездіяльності. Взялися вони збирати хоругви, розписувати авізи, закликати розкиданих жовнірів під прапори та погрожувати покаранням тим, хто посмів би не з’явитися. Спочатку пан Жеромський, найавторитетніший серед полковників, хоругва котрого в найкращому стані була, вирушив під Білосток. За ним прибув по тижні Якуб Кміциц, щоправда, з ним було лише сто двадцять людей. Відтак стали підтягуватися жовніри панів Котовськогo та Липницькогo, то поодинці, то купками. Прибували також добровольці та дрібна шляхта з навколишніх закутків – Зєнцінки, Свідерські, Яворські, Рендзяни, Мазовецькі. Прибували волонтери навіть із Люблінського воєводства – Карвовські та Тури, час від часу з’являвся і заможніший шляхтич із таким-сяким почтом слуг, добре озброєних. Послали також делегатів від хоругви для екзакцій12, аби гроші та провіант за квитанції збирали. Словом, рух запанував повсюдно, закипіла воєнна підготовка і коли пан Володийовський зі своєю ляудaнською хоругвою підійшов, там уже стояло кілька тисяч людей зі зброєю, котрим лише ватажка бракувало.

Все чинилося доволі безладно і досить недисципліновано, але не так безладно і не так недисципліновано, як та великопольська шляхта, яка кілька місяців тому мала під Устям від шведів переправи захищати. Тому що в Підляшші, Люблінщині та Литві жили люди, до війни звиклі, і не було між цими добровольцями жодного, крім підлітків, хто би пороху не нюхав і з табакерки Сірка не куштував. Кожен у своєму житті воював або проти козаків, або проти турків, або проти татар. Були й такі, котрі ще шведські війни пам’ятали. Та серед усіх вирізнявся воєнним досвідом і повагою пан Заглоба, що з радістю опинився в цьому збіговиську жовнірському, в якому при сухому горлі не радилися.

Він переважав своїм авторитетом навіть найшанованіших полковників. Ляудaнці розповідали, що якби не він, то пани Володийовський, Скшетуські, Мирський та Оскеркo загинули б від руки Радзивілла, бо вже їх на страту до Бірж везли. Він сам заслуг своїх не приховував і справедливість своєї слави визнавав, аби всі знали, хто стоїть перед ними.

– Не люблю хизуватися, – торочив дідуган, – ні балакати про те, чого не було, бо в мене правда головне, що може і мій небіж засвідчити.

Тут він звертався до пана Рoхa Ковальського, котрий виступав тоді з-за спини пана Заглоби і промовляв чітким та оглушливим голосом:

– Дядько… не… бреше!..

Він пихтів, лупав очима на присутніх, немовби шукаючи сміливця, котрий посмів би щось заперечити. Але ніхто ніколи не перечив, тому пан Заглоба продовжував теревенити про свої давні пригоди: як ще за життя пана Конецпольськогo двічі доклався до перемоги над Ґуставом-Aдольфом, як потім Хмельницького підманув, що під Збаражем сваволив, як князь Ярема на його поради в усьому покладався й як йому командувати вилазками доручав.