– А після кожної вилазки, – патякав шляхтич, – коли ми п’ять або й десять тисяч гультяїв перепаскудили, то Хмельницький аж головою з відчаю об стіну бився й усе повторював: «Ніхто інший цього не зробив, тільки той чортяка Заглоба!» А коли вже до зборівських пактів дійшло, то сам хан, як диво, мене оглядав, у друзі набивався і мій портрет просив, бо хотів своєму султанові подарунок зробити.

– Таких нам зараз треба, більше ніж будь-коли! – кивали головами слухачі.

А коли багато і без того про надзвичайні вчинки пана Заглоби чули, про що легенди по всій Речі Посполитій ходили, коли і про свіжі випадки в Кейданaх, як-от звільнення полковників і Клеванська битва зі шведами, підтверджували оповідки чоловіка, слава його зростала щораз більше, і купався в ній пан Заглоба, як у сонячному промінні, в усіх на очах, серед інших променистіший і яскравіший.

– Якби таких тисяча було в Речі Посполитій, не дійшло б до того, що сталося! – повторювали в таборі.

– Дяка Богові, що хоч одного маємо між собою!

– Він перший Радзивіллa зрадником назвав.

– І чесних людей із його рук видряпав, і дорогою шведам під Клеванами так під хвоста дав, що навіть свідок звідти не втік.

– Першу перемогу саме він здобув!

– Дасть Бог, не останню!

Полковники Жеромський, Котовський, Якуб Кміциц і Липницький споглядали також на пана Заглобу з великою повагою. Видирали його з рук у руки і питали його поради в усьому, захоплюючись його винятковою розсудливістю та мужністю.

Самі ж радилися тепер про важливу справу. Вони, щоправда, послали делегатів до воєводи вітебського, щоб приїжджав прийняти командування, але оскільки ніхто добре не знав, де зараз пан воєвода перебуває, то гінці поїхали, і немов у воду канули. Були звістки, що їх роз’їзди Золотаренка схопили, які тинялися під Волковиськом, грабуючи на власну руку.

Вирішили тоді полковники біля Білостока вибрати тимчасово реґіментаря13, котрий би аж до приїзду пана Сапєги обов’язки командувача над усіма виконував. Зайве казати, що, за винятком пана Володийовськогo, кожен полковник себе мав на увазі.

Розпочалися процедури та вербування. Військо оголосило, що хоче брати участь у виборах, і то не через депутатів, а загальним голосуванням, яке з цією метою і було влаштовано.

Пан Володийовський, після наради зі своїми товаришами, запропонував кандидатуру пана Жеромськогo, котрий був доброчесною людиною, серйозною, і при цьому імпонував військам своєю красою та сенаторською бородою до пояса. Жовнір він був управний і досвідчений. Сам він із вдячності підтримував кандидатуру пана Володийовськогo, але пани Котовський, Липницький та Якуб Кміциц на таке не хотіли пристати, стверджуючи, що не можна наймолодшого віком вибирати, бо реґіментар має і перед громадянами найбільший репрезентувати авторитет.

– А хто ж тоді найстарший? – цікавилися численні голоси.

– Найстарший дядько! – зарепетував раптом пан Рoх Ковальський таким гучним голосом, що аж усі обернули голови в його бік.

– Шкода тільки, що хоругви не має, – зітхнув пан Яхович, намісник пана Жеромськогo.

Але інші стали гукати:

– То і що з того?! Чи то нам обов’язково полковника треба обирати?.. Чи це не в нашій компетенції? Чи це не in liberis sufragiis14? Навіть королем дозволено будь-якого шляхтича обрати, не те що реґіментарем.

Аж тут пан Липницький, котрий не схвалював кандидатури пана Жеромського і намагався будь-яким способом його вибору не допустити, узяв слово:

– Правду кажете! Дозволено вам голосувати, як подобається! А якщо не оберете полковника, то на краще вийде, бо не буде нікому ні кривди, ні invidio15.

Тоді вчинився страшезний галас. Численні голоси закликали: «Голосувати! Голосувати!» Інші ж додавали: «А хто тут за пана Заглобy славетніший? Хто більший лицар? Хто досвідченіший жовнір? Пана Заглобу просимо. Хай живе пан Заглоба! Хай живе реґіментар!»

– Хай живе! Хай живе! – верещало щораз більше горлянок.

– На шаблі упертих! – лементували гарячі голови.

– Немає упертих! Unanimitate!16 – відповідав натовп.

– Хай живе! Він Ґуставa-Адольфa здолав! Він Хмельницькому сала за шкуру залив!

– І полковників урятував!

– І шведів під Клеванами розбив!

– Vivat! Vivat! Заглоба наш dux!17 Vivat! Vivat!

І юрба взялася підкидати шапки, бігати по табору та шукати пана Заглобy.

Той здивувався і розгубився першої миті, бо посади не домагався, хотів її для пана Скшетуськогo і на такий перебіг подій не сподівався.

Тому коли кількатисячний натовп став вигукувати його прізвище, дихання йому перехопило, і чолов’яга розчервонівся, як буряк. Тут обступили його товариші, але в піднесенні тлумачили собі все зовсім інакше, бо побачивши зніяковіння чоловіка, закричали:

– Дивіться! Як панночка зашарівся! Його скромність не менша, ніж мужність! Хай живе і хай нас до вікторії веде!

Тим часом підійшли і полковники, радi не раді, вітаючи обранця, а дехто, може, навіть радий був, що суперників не вибрали. Пан Володийовський тільки вусами ворушив, не менше за пана Заглобу здивований, а пан Рендзян, вирячивши очі та розтуливши рота, дивився з недовірою, але й повагою на пана Заглобу, котрий повільно до тями повертався, а за мить узявся в боки і голову догори задер, приймаючи з відповідною гідністю поважні привітання.

Першим вітав його пан Жеромський від полковників, а потім від війська виголосив дуже розлогу промову пан Жимирський, товариш із хоругви пана Котовськогo, цитуючи сентенції різних мудреців.

Пан Заглоба слухав і головою кивав. Коли ж нарешті оратор закінчив, пан реґіментар виголосив свою промову такими словами:

– Шановне панство! Якби хтось колись захотів втопити справжню заслугу в безмежному океані або дуже високо закинути її в Карпати, то вона, наче олія, нагору випливе, з-під землі витягнеться, щоб у людські очі сказати: «Я та, що світлом не гордує, суду не лякається, нагороди не чекає». Але як самоцвіт у золото, так і чеснота в скромність має бути одягнена, тому питаю вас, шановне панство, стоячи тут перед вами: чи я зі своїми заслугами не крився? Чи перед вами вихвалявся? Чи цієї честі, якою ви мене вшанували, добивався? Ви самі заслуги мої побачили, бо я і тепер усе заперечувати готовий і сказати вам: тут є кращі за мене – пан Жеромський, пан Котовський, пан Липницький, пан Кміциц, пан Оскеркo, пан Скшетуський, пан Володийовський, такі великі кавалери, котрими навіть стародавність пишатися могла б. То ви мене, а не когось із них обрали своїм вождем? Ще є час. Зніміть мені цю гідність із плечей і когось чеснішого у цей плащ одягніть!

– Не бути цьому! Не бути цьому! – заревіли сотні і тисячі голосів.

– Не бути цьому! – повторили полковники, втішені публічною похвалою, і водночас прагнучи перед військом свою скромність задекларувати.

– Бачу й я, що не може бути інакше! – погодився пан Заглоба. – Нехай тоді ваша воля здійсниться. Дякую від щирого серця, панове браття, і вважаю, що дасть Бог, ви не розчаруєтесь у своєму виборі, обов’язок на мене поклавши. Як ви при мені, так і я до смерті стояти за вас обіцяю, і вікторія, тобто краща fata18 нас чекає, сама смерть нас не розлучить, бо і після смерті славою ділитися будемо!

Бурхливе піднесення запанувало на зібранні. Одні до шабель бралися, інші сльози стали пускати, панові Заглобi піт краплями осів на лисині, але запал у ньому наростав.

– За нашого законного короля, знову обраного, і за улюблену землю нашу стояти будемо! – вигукнув він. – І для них жити! За них вмирати! Шановне панство! Відколи ця вітчизна є нашою батьківщиною, ніколи аж такої поразки вона не зазнала. Зрадники відчинили ворота і немає вже навіть п’яді землі, крім цього воєводства, де б не нишпорив ворог. На вас вітчизна надіється, а я на вас, на вас і на мене вся Річ Посполита сподівається! Покажемо ж їй, що недаремно руки до нас простягає. Як ви від мене мужності та віри, так і я від вас слухняності вимагаю та покори, а коли ми будемо в злагоді, коли прикладом нашим розплющимо очі тим, кого ворог спокусив, то й половина Речі Посполитої до нас долучиться! Хто має Бога та віру в серці, той із нами повстане, сили небесні нас підтримають, і хто ж із нами тоді впорається?!