– Що ж він вам казав?

– Розповів мені, що інформація про хана правдива.

– Хвала Господу, котрий серця язичників навернути вміє і ворогів зробити друзями.

– Розповів також, що Велика Польща піднялася.

– Хвала Всевишньому!

– Що кварцяне військо щораз менше бажання має приєднуватися до шведів, що на Підляшшi воєвода вітебський Сапєгa побив зрадника Радзивіллa, маючи всіх чесних громадян у підпорядкуванні. Майже вся Литва за ним стоїть, за винятком Жемайтії, яку Понтус захопив.

– Хвала Богові! Нічого більше між собою ви не говорили?

– Ще б пак, намовляв мене пан Кукліновський, аби до шведів перейшов.

– Цього я й сподівався, – завважив Кордецький, – лихий він чоловік. І що ви йому відповіли?

– Це, бачите, преподобний oтчe, сказав він мені так: «Я складаю свої посольські обов’язки, які за брамою і так закінчуються, а намовляю вас як приватна особа». Я його ще для певності спитав, чи можу як приватній особі відповідати. Він підтвердив.

– І що тоді?

– Тоді я дав йому в пику, аж він униз покотився.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

– Не гнівайтесь, панoтчe. Я це дуже дипломатично зробив, тому він там нікому й слова не писне, я впевнений!

Священик помовчав.

– З честю ви це зробили, я знаю! – сказав він за хвилину. – Єдине, що засмучує, то це те, що ви нового ворога собі нажили. Це страшний чоловік!

– Ех! Одним більше, одним менше!.. – зітхнув пан Кміциц.

Після цього він схилився до вуха пріора.

– Князь Богуслав, – зронив він, – ось хто мій головний ворог. Що мені там якийсь пан Кукліновський! Та я на нього навіть не плюну.

Тим часом відгукнувся грізний Арвід Віттемберґ. Довірений офіцер привіз його суворого листа до монастиря з наказом для панотців негайно здати фортецю Міллеру.

Панотці, отримавши цього листа, вирішили по-старому зволікати, щодня нові труднощі виставляючи. І знову попливли дні, під час яких гуркіт гармат переривав перемови, і навпаки.

Міллер оголосив, що лише для забезпечення монастиря від свавільних зграй прагне ввести до нього свій гарнізон. Панотці відповіли, що оскільки їхня залога виявилася достатньою до захисту проти такого потужного вождя, як пан генерал, то її тим більше буде достатньо проти якихось свавільних зграй. Тож благали Міллера в ім’я всього святого, тої поваги, яку люд має до цього місця, в ім’я Бога і честі Святої Марії, щоб пішов собі до Велюня або куди йому сподобається. Увірвався, однак, і шведський терпець. Покора обложенців, котрі одночасно благали про милосердя та щораз густіше з гармат стріляли, доводила до розпачу вождя і військо.

Міллерoвi на самому початку навіть у голові не могло вміститися, чому, коли вся країна здалася, це одне місце захищається, що за сила його підтримує, в ім’я яких надій ці ченці не хочуть скоритися, до чого прямують, чого сподіваються?

Але час спливав і приносив щоразу ясніші на ті запитання відповіді. Опір, який тут почався, поширювався, як пожежа.

Незважаючи на власну недалекість, збагнув генерал врешті-решт, про що пріору Кордецькому йшлося, бо це йому зумів втокмачити пан Садовський. Мова не про те скелясте гніздо, не про Ясну Ґуру, не про скарби, накопичені в ордені, не про безпеку цього зібрання, а про долю всієї Речі Посполитої. Второпав Міллер, що той тихий священик знав, що робить, що усвідомлював свою місію, що постав, як пророк, щоб показати країні приклад, аби потужним голосом гукнути на схід і захід, на північ і південь: Sursum corda!55 Щоб або перемогою своєю, або смертю і пожертвою пробудити сплячих зі сну, омити грішників від гріхів, запалити світло в темряві.

Помітивши це, старий воїн реально злякався і цього захисника, і свого власного завдання. Раптом той ченстоховський «курник» здався йому велетенською горою, яку захищають титани, сам же собі генерал здався малим, і на власну армію поглянув вперше в житті, як на жменю плюгавих комах. Чи це їм підіймати руку на цю якусь страшну, таємничу і дуже потужну міць? Злякався Міллер і тому, що сумніви стали закрадатися в його серце. Знаючи, що на нього всю провину зіпхнуть, сам узявся шукати винних, і гнів його був спрямований на пана Вжещовичa. Виникли в таборі чвари і незгода почала налаштовувати нападників один проти одного. Облогові роботи від цього затягувалися.

Але Міллер занадто довго звик у своєму житті міряти людей та обставини простою солдатською міркою й усе ще сподівався, що фортеця таки здасться. І якщо по-людськи, то не могло бути інакше. Адже Віттемберґ присилає йому шість штурмових гармат найважчого калібру, які вже під Краковом показали свою могутність.

«До дідька! – міркував Міллер, – такі мури не зможуть протистояти мортирам, а коли це гніздо страхів, забобону і чар із димом розвіється, все обернеться зовсім інакше і весь край заспокоїться».

В очікуванні більших гармат він наказав стріляти з менших. Дні протистояння повернулися. Марно, однак, вогняні ядра падали на дахи, даремними були й надлюдські зусилля гармашів. Скільки разів вітер здував море димів, а монастир виявлявся неторканим, прекрасним, як завжди, величний, із вежами, що впиралися в небесну блакить. Тим часом коїлося щось дивне, що поширювало забобонний переляк у рядах нападників. То ядра пролітали понад усією горою та вражали тих, хто стояв із тамтого боку. То гармаш, зосереджений на прицілюванні, падав, як підкошений. То дим влягався в страшні та дивні постаті. То порох у скринях спалахував враз, немовби невидимою рукою підпалений.

До того ж гинули безперервно солдати, котрі поодинці, або навіть удвох чи утрьох витикалися з табору. Підозри впали на польські допоміжні хоругви, які, крім полку пана Кукліновськогo, відмовилися брати будь-яку участь в облозі і щораз грізнішої набували опозиції. Міллер погрожував полковникові Зброжеку судом для його людей, але той відповів йому у вічі перед усіма офіцерами: «Спробуйте, генерале!»

Натомість товариші з польських хоругв вешталися навмисно по шведському табору, показуючи своє презирство та легковажність солдатам, затівали сварки з офіцерами. Доходило навіть до поєдинків, в яких шведи, як менш умілі у фехтуванні, найчастіше ставали жертвами. Міллер видав суворе розпорядження проти дуелей, і врешті-решт заборонив товариству вхід до табору. З цього виникло, що обидва війська стояли поряд, як ворожі, й очікували лише нагоди почати навзаєм воєнні дії.

Монастир захищався щораз краще. Виявилося, що гармати, надіслані краківським каштеляном, не поступаються ні в чому тим, якими розпоряджався Міллер, а гармаші через свою безперервну практику дійшли до такої вправності, що кожен їхній постріл знищував ворогів. Шведи вважали це чарами. Гармаші відверто відповідали офіцерам, що з такою силою, яка монастир боронить, неспроможні воювати.

Одного ранку переполох стався на південно-східній позиції. Солдати чітко бачили жінку в голубому плащі, котра заслоняла костел і монастир. Від цього видовища кинулися покотом обличчями до землі. Даремно приїхав сам Міллер, марно тлумачив їм, що це туман і дим розмістилися таким чином. Без успіху нарешті погрожував судом і покаранням. Першої миті ніхто не хотів його слухати. Особливо тому, що й сам генерал уже не міг приховувати свій жах.

Поширилася незабаром після цієї події в усьому війську чутка, що ніхто з тих, хто в облозі брав участь, своєю смертю не помре. Багато офіцерів поділяло цю віру, навіть Міллер не врятувався від побоювань, бо запросив лютеранських пасторів і наказав їм чари відвести. Ходили вони по табору, шепотіли та співали псалми. Переляк, проте, такої вже набрав потуги, що не раз їм доводилося чути від жовнірів: «Не ваша сила, не ваша могутність»!