– Ваша величносте! – не витримав Тізенгаус.

– А чого ще ви хочете?

– На колінах вас благаю. Сталося вже. Драгуни вийшли. Поїдемо без захисту. І перший же роз’їзд із кількадесятьох вершників може нас схопити. Нехай же ваша королівська величність прислухається до благань слуги свого, вірність котрого Господь Бог бачить, і нехай не довіряє в усьому цьому шляхтичеві. Спритний він чоловік, адже зумів у такий короткий термін прихилити до себе серця ваших королівських величностей, але…

– То вже йому позаздрили? – обірвав його король.

– Не заздрю я йому, ваша величносте, не хочу навіть його в зраді підозрювати, але можу присягнутися, що його прізвище не Бабинич. Чому ж він справжнє своє прізвище приховує? Чому не розкаже, як в обложеній Ченстохові опинився? Чому особливо так наполягав, аби драгуни спочатку вийшли і щоб ваша королівська величність без ескорту їхала?

Король замислився трохи і почав за своїм звичаєм губи раз по раз надимати.

– Навіть якби йшлося про якусь змову зі шведами, – нарешті сказав він, – то що таке триста драгунів! Яка ж це сила й яка опора?.. Якби мав потребу той пан Бабинич повідомити шведам, то кількасот піхотинців на нашому шляху розмістили б, і так узяли б нас, як у кліщі. Завважте, чи тут про зраду може бути мова? Мусив би завчасно знати дату та мати час повідомити шведам у Краків, а це неможливо, оскільки післязавтра ми вирушаємо. Не міг і вгадати, що ми пристанемо на його план, бо ми могли б так само прислухатись і до вашого або інших. Адже спочатку було вирішено, що ми разом із драгунами вирушимо, отже, якби хотів зі шведами змовитись, то саме про таке рішення мав би з кур’єрами посилати та повідомити. Все це – неспростовні аргументи. При цьому він зовсім не наполягав на своїй версії, як ви кажете, лише пропонував, як і інші, що йому здалося найкращим. Ні, ні! Щирість визирає з очей цього шляхтича, а обгорілий бік свідчить, що готовий він навіть на муку не зважати.

– Ваша королівська величність має рацію, – підтримала чоловіка королева. – Це неспростовні аргументи, і порада була хороша.

Тізенгаус знав із досвіду, що коли королева думку свою висловила, то вже даремно до короля апелювати, так довіряв Ян-Казимир її допитливості та розуму. Йшлося тепер молодому панові лише про те, щоб король необхідної обережності дотримувався.

– Не моя справа, – відказав він, – монархам перечити. Якщо, однак, маємо післязавтра вирушати, прошу панові Бабиничу не повідомляти годину виїзду.

– Це можливо! – погодився король.

– А в дорозі вже я сам буду за ним наглядати й якщо, боронь Боже, щось викине, вже від моєї руки не втече!

– Не буде в цьому потреби, – усміхнулася королева. – Слухайте ж уважно: короля від лихої пригоди в дорозі і від зрад, і від ворожих пасток не ви буде стерегти, не пан Бабинич і не драгуни, і не земні сили, а лише Боже Провидіння, око якого постійно на пастирів народів і Божих помазаників звернене. Воно буде його берегти, воно його захистить і щасливо доведе, а в разі потреби пришле йому таку допомогу, про яку ви навіть не здогадуєтеся, ви, котрі в лише земну силу вірите.

– Ваша величносте! – знітився Тізенгаус. – Я вірю, що без Божої волі нікому навіть волосинка з голови не впаде, а що через турботу про королівську особу зрадників остерігаюся, то це не гріх.

Марія-Людовика знову всміхнулася.

– Аж занадто ви всіх підозрюєте і ганьбу на весь народ цим накидаєте, в якій, як той же пан Бабинич казав, не знайшовся ще той, хто б проти власного короля руку підняв. Нехай вас це не дивує, що після такого приниження, після такого ламання присяги та віри, якої ми обоє з милостивим королем зазнали, я все одно переконана, що на такий страшний вчинок ніхто б не зважився, навіть ті, хто сьогодні ще шведам служить.

– А лист князя Богуслава, ваша величносте?

– Лист неправду каже! – рішуче заперечила королева. – Якщо є така людина в Речі Посполитій, котра готова зрадити навіть короля, то це хіба сам князь конюший, бо він лише за прізвищем до цього народу належить.

– Коротше кажучи, не підозрюйте пана Бабиничa, – наказав король, – а те, що у вас щодо його прізвища якісь непорозуміння виникли, то можна врешті легко владнати, якщо його тут же спитати, якщо прізвище не Бабинич, то яке справжнє? Можна чесній людині задати таке запитання, і голову ставлю, що він чесний.

– За таку ціну не захотів би я, ваша величносте, в його чесності переконатися.

– Гаразд, уже годі! Вдячні ми вам за турботу. Завтрашній день – на молитву і покуту, а післязавтра – в дорогу! У дорогу!

Тізенгаус вийшов зітхаючи і ще того ж дня розпочав таємно до від’їзду готуватися. Навіть сановникам, котрі мали супроводжувати короля, не всім повідомили годину. Слугам лише наказали коней тримати напоготові, бо будь-якого дня можуть вирушити з панами до Рацібора.

Король весь наступний день ніде не показувався, навіть у костелі, зате в себе на квартирі до ночі хрестом пролежав, постив і Царя над царями благав про допомогу, не для себе, а для Речі Посполитої.

Марія-Людовика разом із панночками також молилася.

Потім ніч підкріпила сили стомлених, і коли в темряві ще дзвін ґлоґовського костелу покликав до утрені, пробила година розставання.

Через Рацібор проїхали, лише коням дали пашу. Ніхто короля не впізнав, ніхто на кортеж не звернув зайвої уваги, бо всі були зайняті нещодавнім проходженням драгунів, між котрими, згідно з офіційною версією, польський монарх мав перебувати.

А цей кортеж складався з близько п’ятдесяти коней, тому що короля супроводжували кілька сановників, п’ятеро єпископів, між іншими й нунцій відважився розділити із сюзереном труднощі цієї небезпечної експедиції. Дорога, однак, у межах імперії не була небезпечною. В Oдeрбeрзі, неподалік від гирла Одеру, в’їхали в межі Моравії.

День був хмарний і сніг валив так густо, що за кільканадцять кроків не було можна побачити дорогу перед собою. Але король був веселий і повний добрих думок, бо трапився йому знак, який усі визнали сприятливим, і про який тодішні історики не забули навіть у хроніки вписати. Перед самим початком подорожі короля з Ґлоґової з’явилася перед конем цілком біла пташина. Вона кружляла, часом здіймалася вгору, інколи знижувалася над самою монаршою головою, квилячи при цьому і цвірінькаючи радісно. Аж тут згадали, що схожий птах, але чорний, вертівся над королем, коли свого часу з Варшави він від шведів утікав.

Але ця була повністю біла, розміром і виглядом на ластівку схожа, що пробудило тим більший подив, що зима була вже глибока і ластівки не думали ще про повернення. Втішилися всі, а король упродовж перших днів ні про що інше не балакав і найсприятливіше собі майбутнє передрікав. Також одразу ж на початку мандрівки виявилося, якою доброю була порада пана Кміцицa їхати окремо.

Усюди в Моравії розповідали про нещодавній проїзд польського короля. Дехто переконував, що бачив його на власні очі, в повному обладунку, з мечем у руці та з короною на голові. Різні також ширилися чутки про військо, яке його супроводжувало, і до казкових обсягів число драгунів роздувалося. Були і такі, хто бачив аж десять тисяч, і що кінця-краю коням, людям, прапорам і бунчукам побачити не зміг.

– Звісно, – подейкували, – шведи заступлять їм дорогу, але чи зможуть впоратися з такою міццю, невідомо.

– То що? – питав Тізенгаусa король. – Чи не мав пан Бабинич рації?

– Ми ще не прибули в Любомлю, ваша величносте, – відповідав юний магнат.

Сам же пан Бабинич був задоволений і собою, і мандрівкою. Разом із трьома Кемличaми він тримався зазвичай попереду королівського кортежу, вивідуючи дорогу. Часом їхав з усіма, розважаючи короля оповідками про епізоди облоги Ченстохови, яких Янoвi-Казимиру ніколи не було досить. І з кожною майже годиною все більше припадав королеві до серця той парубок – веселий, бадьорий, на молодого орла схожий. Час монарха збігав то в молитві, то в побожних роздумах про життя і вічність, то в розмовах про майбутню війну та допомогу, якої очікували від імператора, то в спостереженнях за лицарськими забавами, якими жовніри супроводу намагалися час подорожі скрасити. Такий уже був характер у Яна-Казимира, що він легко переходив від серйозності до легковажності і від важкої роботи до розваг, а якщо випадала вільна хвилина, віддавався їй всією душею, немовби жодна турбота, жодні сумніви не обтяжували його ніколи.