Таку виголосив промову примас, а нещастя й останні події до такого ступеня змінили слухачів, що ніхто не протестував, бо всі бачили чітко, що або королівська влада мусить бути посилена, або Річ Посполита згине назавжди. Розпочалося відтак обговорення, як найкраще поради примасa реалізувати, а королівське подружжя слухало їх жадібно та радісно, особливо королева, котра давно та наполегливо над наведенням ладу в Речі Посполитій працювала.

Тож повертався король до Ґлоґової веселий і задоволений, там уже закликав до свого покою кількох довірених офіцерів, а між ними і пана Кміцицa, і сказав їм:

– Не терпиться мені вже і палить мене перебування в цій землі, я хотів би навіть завтра вирушати, тому й викликав вас, панове, щоб ви, як військові та досвідчені люди, всі швидко способи обмізкували. Шкода нам час втрачати, позаяк наша присутність тотальну війну дуже пришвидшити може.

– Безперечно, – погодився пан Луґовський, – якщо така воля вашої королівської величності, то навіщо зволікати? Чим швидше, тим краще!

– Поки ще не пішов поголос і ворог пильності не подвоїв, – додав полковник Вольф.

– Ворог уже й так за всім пильно стежить і шляхи пообсідав, де тільки міг, – зауважив пан Кміциц.

– Тобто? – не зрозумів король.

– Милостивий пане, плановане повернення вашої королівської величності для шведів не новина! Ледве не щодня шириться чутка по всій Речі Посполитій, що ваша королівська величність вже в дорозі або вже inter regna79. Тому потрібно найбільшої обережності дотримувати і нишком ярами промчати, бо на дорогах чигають роз’їзди Дуґласа.

– Найкраща обачність, – промовив, дивлячись на пана Анджея, Тізенгаус, – це триста вірних шабель, а оскільки мені милостивий пан команду над ними доручає, то його проведу у повному здоров’ї, навіть якщо доведеться пройтися по животах роз’їздів Дуґласа.

– Ви, пане, поведете триста, а проти вас шістсот, а то і тисячу людей виставлять. А якщо натрапите на більшу силу, що в засідці чигає, то що станеться?

– Я сказав – триста, – відрубав Тізенгаус, – бо про трьохсот була мова. Якщо цього замало, й п’ятсот, і більше можна організувати.

– Хай вас Бог боронить! Чим більший загін, тим про нього більше знають! – застеріг пан Кміциц.

– Бa! Я так собі думаю, що пан маршалок коронний виступить нам зі своїми хоругвами назустріч, – втрутився в розмову король.

– Пан маршалок не виступить, – спростував пан Анджей, – бо день і годину не знатиме, а хоч би й знав, то можуть трапитися неочікувані зволікання, як зазвичай, важко завчасно передбачити.

– Жовнір це каже, справжній жовнір! – похвалив король. – Одразу видно, що вам війна не чужа.

Пан Кміциц усміхнувся, бо згадав про свої рейди проти Хованського. Хто ж краще за нього знався на таких речах! Кому краще можна ескорт короля доручити?

Але Тізенгаус, вочевидь, іншу, ніж король, мав думку, бо насупив брови і з іронією звернувся до пана Анджея:

– Чекаємо вашої досвідченої поради.

Пан Кміциц відчув нехіть у цьому проханні, тому свердлив очима Тізенгауса, коли промовляв:

– На мою думку, чим менший гурт, тим легше проскочить.

– І що ви пропонуєте?

– Милостивий пане! – правив своє пан Анджей. – Ваша королівська величність зробить те, що захоче, але мені досвід підказує: хай пан Тізенгаус уперед із драгунами вирушає, повідомляючи навмисно, що короля супроводжує, щоб на собі зосередити увагу ворогів. Його річ так викручуватися, щоб із пастки вибратися цілими. А ми невеликим загоном разом із вашою королівською величністю через день або два за ним рушимо, і коли увага ворога буде прикута до іншого, легко нам буде пробратися аж до Любомлі.

Король аж зааплодував від захоплення.

– Бог нам послав цього жовніра! – вигукнув він. – Соломон краще б не порадив! Цілком votum80 цій думці віддаю і не може бути інакше! Будуть короля між драгунів ловити, а король їм з-під носа втече. Заради Бога, важко вигадати щось краще!

– Ваша величносте! Та це ж комедія!.. – розгубився Тізенгаус.

– Жовнірська комедія! – погодився король. – Тепер робіть що хочете, а я від цього вже не відступлю!

Очі пана Кміцица палали від радощів, що його думка перемогла, але Тізенгаус схопився з крісла.

– Ваша величносте! – вигукнув він. – Тоді я зрікаюся командування драгунами. Хай хтось інший їх веде!

– А це чому? – поцікавився король.

– Бо якщо без захисту, милостивий пане, ви підете, віддані на волю фортуни, на всі небезпеки, які в дорозі статися можуть, то й я хочу при вашій особі бути, груди за вас свої підставити та полягти в разі потреби.

– Дякую за щирі наміри, – втихомирив слугу Ян-Казимир, – але заспокойтесь, бо саме в такий спосіб, який радить нам пан Бабинич, найменше ми наражатимемося на неприємності.

– Що радить пан Бабинич, чи як його там звати, хай бере на себе відповідальність! Може, він саме й зацікавлений, аби ваша королівська величність без захисту в горах заблукала. Я Бога і присутніх тут товаришів у свідки беру, що від усієї душі вас відмовляв!

Заледве він закінчив, як пан Анджей схопився, і, ставши з Тізенгаусoм віч-на-віч, поцікавився:

– Що ви маєте на увазі?

Але Тізенгаус зміряв його гордо очима від стіп до голови.

– Не сягайте до мене головою, паночку, бо не досягнете! На це пан Кміциц блиснув очима:

– Невідомо, кому було б зависоко, якби…

– Якби що? – спитав, не відводячи погляду, Тізенгаус.

– Я досягав і вищих за вас!

Тізенгаус засміявся.

– А де ж ви їх знайшли?

– Замовкніть! – наказав раптом король, насупивши брови. – Не розпочинайте мені тут чвар!..

Ян-Казимир проявив такий свій авторитет на всіх оточуючих, що обоє молодиків замовкли та зніяковіли, згадавши, що у присутності королівської величності вилетіли їм такі необачні слова.

Король натомість сказав:

– На цього кавалера, котрий мортиру висадив і зі шведських рук вибрався, ніхто не має права зазіхати, хоч би його батько в провінції мешкав, що, як бачу, не так, бо птаха по пір’ю, а кров по вчинках побачити легко. Негайно припиніть обрáзи.

Тут король звернувся до Тізенгаусa:

– Хочете при особі нашій залишитися. В цьому відмовити вам не можемо. Драгунів Вольф або Денгофф поведе. Але й пан Бабинич залишиться, і за його порадою ми підемо, бо нам до серця припала.

– Я вмиваю руки! – наголосив Тізенгаус.

– Тримайте ж усе в таємниці. Драгуни нехай сьогодні ж відбувають до Рацібору. Водночас пустіть якнайширше поголос, що і ми перебуваємо з ними. І добре наглядайте, бо ви не знаєте ні дня, ні години. Тізенгаусе! Ідіть віддайте наказ капітанові драгунів.

Тізенгаус вийшов, руки заламуючи від гніву та жалю, а за ним розійшлися й інші офіцери.

Цього ж дня гримнула звістка по всій Ґлоґовій, що його величність Ян-Казимир подався вже до кордонів Речі Посполитої. Багато навіть значних сенаторів думали, що виїзд справді мав місце. Кур’єри, навмисно розіслані, повезли новину в Ополє і до прикордоння.

Тізенгаус, хоч і оголосив, що вмиває руки, проте не здався. Він, як наближена особа, мав доступ будь-якої миті до монарха. Того ж дня, вже після відходу драгунів, він з’явився до Янa-Казимирa, точніше обох монархів, бо і Марія-Людовика була там присутня.

– Я прийшов по накази, – заявив він. – Коли ми вирушаємо?

– Післязавтра до світанку, – оголосив король.

– Скільки людей із нами поїде?

– Поїдете ви, пани Бабинич, Луґовський із жовнірами. Пан каштелян сандомирський також їде зі мною. Я просив його, щоб якнайменше людей брав зі собою, але без кільканадцятьох не обійдеться. Це вірні та досвідчені шаблі. Крім нього, благочестивий нунцій хоче також мене супроводжувати, присутність котрого додасть авторитету справі й усіх вірних справжній Церкві зміцнить. Не вагається він свою святу особу небезпеці піддати. Ви ж простежте, щоб не було більше сорока коней, бо так пан Бабинич радив.