Пана Кміцицa та Кемличів шпaркo коні несли до кордону зі Сілезією. Їхали обачно, щоб на якийсь шведський роз’їзд не напоротися, бо хоча хитрі Кемличі мали «посвідки», видані паном Кукліновським і підписані Міллером, проте жовнірів, навіть забезпечених таким документом, зазвичай перевіряли пильно, а така перевірка могла наробити лиха панові Анджею та його товаришам. Вершники поспішали перейти кордон якнайшвидше й углиб імператорських володінь просунутися. Прикордоння запрудили шведські грабіжники, часто навіть загони рейтарів заходили в Сілезію, щоб упіймати тих, хто до Янa-Казимирa йшов. Але Кемличі під час постою під Ченстоховою переважно займалися полюванням на самотніх шведів i дослідили ретельно всі тутешні околиці, всі прикордонні дороги, стежки та переходи, на яких улов бував найщедріший, тож почувалися, немов у себе вдома.

Дорогою розповідав старий Кемлич панові Анджею, що чути в Речі Посполитій, а молодик, зачинений на такий тривалий час у фортеці, слухав ці новини жадібно і про власний біль забув, бо були вони вельми для шведів несприятливі та сповіщали близький уже кінець шведського панування в Польщі.

– Війську вже досить шведської фортуни та шведської компанії, – розповідав старий Кемлич, – а що раніше жовніри смертю гетьманам погрожували, якщо б не захотіли зі шведом єднатися, то тепер самі до пана Потоцького з проханням виступають і делегатів посилають, аби Річ Посполиту з тарапатів рятував, присягаючи на смерть із ним стояти. Декотрі полковники вже самостійно почали шведів турбувати.

– А хто першим почав?

– Такий собі пан Жеґоцький, староста бабимостський, із паном Кулешею. Вони у Великій Польщі розпочали і добре там шведів муштрують. Багацько менших загонів є й по всій країні, але прізвища ватажків важко дізнатися, адже вони навмисно їх не називають, аби свої родини та маєтки від шведської помсти убезпечити. З регулярного війська першим повстав цей полк, яким пан Войнилович командує.

– Ґабріель?.. Tа то мій родич, хоч я його й не знаю!

– Хороший жовнір. Це він партію зрадника Працького винищив, яка шведам служила, його самого розстріляв, а тепер у високогір’я подався, що за Краковом лежить. Там шведський загін розбив і горян врятував від утисків шведів.

– То вже навіть горяни шведів б’ють?

– Вони першими й почали. Правда, як недалекі селяни, хотіли Краків сокирами відбити, але їх генерал Дуґлас розпорошив, бо вони досвіду боїв на рівнинах не мають. А що в гори за ними кілька партій послали, то з них ніхто не повернувся. Тепер пан Войнилович тим селянам допоміг, а сам до пана маршалка в Любомлю подався і з його військами з’єднався.

– То пан маршалок Любомирський проти шведів воює?

– Різне про нього балакали, що і до цих, і до тих пристати намірявся, але коли вже почали по всій країні на коней сідати, то й він на шведів заповзявся. Потужний із нього пан і багато клопотів може їм завдати! Навіть сам міг би проти шведського короля воювати. Кажуть також люди, що до весни жодного шведа в Речі Посполитій не залишиться.

– Дав би Бог, аби так і сталося!

– Як же може бути інакше, ваша милосте, після облоги Ченстохови всі проти них повстали. Військо бунтує, шляхта б’є їх уже, де може, селянство у ватаги гуртується, до того ж татари йдуть, іде хан власною персоною, котрий Хмельницького та козаків розбив і пообіцяв їх із лиця землі стерти, хіба що на шведів рушать.

– Але і шведи мають ще впливових однодумців між панами та шляхтою?

– Їх лише той тримається, хто мусить, але й вони лише слушної нагоди вичікують. Лише князь віленський воєвода щиро до них прихильний, тому й боком йому це вилізло.

Пан Кміциц аж коня притримав і водночас за бік схопився, бо його різкий біль прошив.

– Заради Бога! – гукнув він, тамуючи стогін. – Розкажіть мені, що там із Радзивіллом сталося? Він і досі безперервно сидить у Кейданaх?

– Башто з кістки слонової!62 – відказав дідуган. – Я тільки те знаю, що люди балакають, а Бог знає те, про що мовчать. Подейкують одні, що князя воєводи вже й на світі цьому немає. Інші, що від пана Сапєги обороняється, але ледве дихає. Мабуть, на Підляшшi добра була бійка, в якій пан Сапєгa переміг, бо шведи не могли князя воєводу рятувати. Тепер правлять, що пан Сапєга його в Тикоцині обложив і що вже по ньому.

– Хвала Всевишньому! Чесні торжествують над зрадниками!.. Хвала Ісусові! Хвала Господу!

Пан Кемлич глянув спідлоба на пана Анджея й уже сам не знав, що має думати. Адже відомо було в усій Речі Посполитій, що Радзивілл перемагав зі своїми військами шляхту, яка шведського панування не хотіла, і сталося це значною мірою за сприяння пана Кміцица та його людей.

Але цією думкою стариган не поділився зі своїм полковником і вони їхали далі мовчки.

– А що сталося з князем конюшим? – спитав несподівано пан Анджей.

– Не чув про нього нічого, ваше милосте, – задумався пан Кемлич. – Може, він у Тикоцині, а може, в електора. Тепер там війна і шведський король власною персоною на Пруссію пішов, а ми тим часом нашого монарха виглядаємо. Дай Боже! Бо як тільки об’явиться, всі, як одна людина, за нього стануть, а військо б негайно шведів покинуло.

– Чого ж так?

– Ваша милосте! Я знаю лише те, що ті жовніри казали, котрі зі шведами під Ченстоховою стояти мусили. Є там добірної кавалерії на кілька тисяч під орудою пана Зброжека, пана Калинського й інших полковників. Насмілюся доповісти вашій милості, що ніхто там із доброї волі не служить, хіба розбійники пана Кукліновськогo, бо ті хотіли ясноґурськими скарбами розжитися. А чесні жовніри обурювалися й один перед іншим нарікали: «Досить нам уже цієї поганської служби! Як тільки наш король ногою кордон переступить, разом шаблі проти шведів повернемо, але поки його немає, як нам починати? Куди йти?» Так вони нарікали, а по інших полках, які є під гетьманами, навіть гірше. Це я знаю точно, бо приїжджали від них делегати до пана Зброжекa з підбурюваннями і таємно по ночах радилися, про що Міллер не знав, хоч і він відчував, що щось лихе проти нього затівають.

– А князя віленського воєводу в Тикоцині облягли? – спитав пан Анджей.

Кемлич знову глянув неспокійно на пана Кміцицa, бо подумав, що того наче гарячка хапає, бо вже двічі про одне і те ж саме питає, про що щойно була мова, проте відповів:

– В облозі паном Сапєгою.

– Справедливі діла Твої, Господи!63 – промовив пан Анджей. – Він, котрий міг своєю могутністю з королями рівнятися!.. Ніхто з ним не залишився?

– У Тикоцині стоїть шведський гарнізон. А при особі князя воєводи лише купка придворних залишилася, котрі йому вірність зберегли.

Груди пана Кміцицa наповнилися радістю. Боявся помсти страшного магната Олюньці, і хоча здавалося йому, що цій помсті своїми погрозами запобіг, все ж журила його думка, що краще та безпечніше було б Олюньці й усім Білевичам опинитися в печері лева, ніж у Кейданaх, під владою князя, котрий ніколи нікому нічого не пробачав. Тепер, однак, коли він упав, мали б тепер його опоненти втішитись. Тепер, коли його знесилили, позбавили впливу, коли він залишився господарем лише одного невеличкого замку, в якому власне життя та волю захищав, не міг уже думати про помсту. Рука його більше не тяжіла над неприхильними йому.

– Хвала Богу! Хвала Всевишньому! – повторював пан Кміциц.

І так він перейнявся падінням Радзивілла і тим, що за весь час його перебування в Ченстохові відбулося, і тим, де зараз та, котру покохало його серце, і тим, що з нею сталося, що втретє спитав пана Кемличa:

– То кажеш, що князю гаплик?

– Жодних сумнівів, – підтвердив старий. – Чи ваша милість не занедужала?

– Хіба в боці пече. Але це дурниця! – відказав пан Кміциц.

І знову їхали мовчки. Стомлені коні сповільняли поступово крок, аж врешті пішли ступом. Одноманітний рух приспав украй втомленого пана Анджея. Він спав довго, хитаючись у сідлі. Розбудило парубка лише біле денне світло.