Офіцери, котрі спочатку з презирством і нехіттю слухали слова промовця, тепер вуха нашорошили.

– Хай цей монастир дасть нам якийсь викуп, – правив далі пан Вжещович, – тоді ніхто не скаже, що ми його здобути не змогли, а просто не захотіли.

– Але чи вони погодяться? – спитав князь Гессенський.

– Мою голову за це ставлю, – відповів граф Вейгард, – більше того, свою вояцьку честь!

– Це вихід! – погодився пан Садовський. – Бо маємо досить цієї облоги, але мають її досить і вони. Що ваша гідність про це думає?

Міллер звернувся до пана Вжещовичa:

– Не одну важку, важчу ніж будь-коли в житті хвилину я провів через ваші поради, пане графе, однак за цю останню дякую і вдячність збережу.

Всі видихнули з полегшенням. Справді, не могло вже мови бути ні про що інше, ніж про відступ із честю.

Наступного дня, в День святого Стефана, офіцери зібралися ще раз, аби вислухати відповідь пріора Кордецькогo на лист Міллера з пропозицію відкупитися, послану вранці.

Довелося довго чекати. Міллер вдавав веселість, але примус був помітний на його обличчі. Ніхто з офіцерів не міг всидіти на місці. Всі серця билися неспокійно.

Князь Гессенський і пан Садовський стояли під вікном, розмовляючи тихо.

– Як гадаєте? Погодяться? – поцікавився перший.

– Обставини такі, що мали б. Хто б не хотів позбутися такої жахливої, хай там як, небезпеки за кільканадцять тисяч талярів, особливо, що ченці світських амбіцій і жовнірської честі не мають, принаймні не повинні мати. Боюся лише, чи генерал не забагато зажадав.

– А скільки?

– Сорок тисяч талярів від ченців, і двадцять від шляхти. Ну, в найгіршому разі можуть і поторгуватися.

– Треба годитися, Боже, годитися! Якби я знав, що не мають грошей, я б навіть їм свої позичив, тільки хоча б видимість честі дозволили зберегти.

– А я скажу вашій світлості, що цього разу визнаю пораду пана Вжещовичa слушною і вірю в те, що заплатять. І така мене гарячка б’є, що бажав би десять штурмів, ніж це очікування.

– Уф! Маєте рацію. А цей пан Вжещович ще може видряпатися високо.

– Навіть на шибеницю.

Співбесідники не вгадали. Графа Вейгардa Вжещовичa чекала доля навіть гірша за шибеницю.

Тут гуркіт канонади обірвав їхню дальшу розмову.

– Що таке? Стріляють із фортеці?! – верескнув Міллер. І схопившись, як шалений, вибіг із світлиці. Вибігли за ним і всі решта, стали прислухатися. Відголос регулярних залпів чітко долинав із боку фортеці.

– Заради Бога! Яке це вже може мати значення?.. Б’ються всередині чи що?! – метушився Міллер. – Не розумію!

– Я вашій гідності все поясню, – викликався пан Зброжек. – Сьогодні святого Стефана, іменини панів Замойських, батька і сина, то на їхню честь салютують.

Раптом і привітальні вигуки почулися з фортеці, а за ними нові залпи.

– Досить мають пороху! – понуро зауважив Міллер. – Це нова для нас інформація.

Але доля підготувала йому і другу, боліснішу вказівку. Шведські жовніри настільки були знеохочені, духом занепалі, що на відголос фортечних пострілів загони, які боронили найближчі шанці, хаотично втекли з них.

Міллер помітив цілий реґімент відбірних смаляндських стрільців, котрі безладно бігли аж до його штаб-квартири. Чув також, як офіцери повторювали між собою, побачивши це:

– Час, час, час відступати!

Та повільно все вляглося, лише гнітюче враження залишилося. Командувач, а за ним і його підлеглі, повернулися до кімнати і чекали, чекали нетерпляче. Навіть незворушне досі обличчя пана Вжещовичa зраджувало неспокій.

Урешті-решт дзенькіт острог пролунав у сінях і ввійшов сурмач, весь розпашілий від морозу, з вусами, вкритими памороззю від дихання.

– Відповідь із монастиря! – оголосив він, віддаючи чималий згорток, обгорнутий кольоровою хустиною та перев’язаний мотузкою.

Міллерoвi тремтіли руки, він вирішив розрізати мотузку кинджалом, ніж розв’язувати її повільно. Кільканадцять пар очей втупилися в пакунок, офіцери затамували подих.

Генерал відмотав один бік хустки, другий, третій, відмотував щоразу квапливіше, аж нарешті на стіл випала пачка облаток. Він зблід і хоча ніхто не мав потреби в поясненнях, що було в хустині, зронив:

– Облатки!..

– І нічого більше? – спитав хтось із присутніх.

– Нічого, – відповів, як луна, генерал.

Запанувала хвилина мовчання, яку порушувало лиш голосне дихання, часом також чувся скрегіт зубів, часом хтось дзенькнув рапірою.

– Пане Вжещовичу, – промовив нарешті Міллер страшним і зловісним голосом.

– Немає його вже! – підказав хтось із офіцерів.

І знову настала мовчанка.

Натомість уночі вчинився рух у всьому таборі. Заледве світло денне згасло, почулися накази, рух великих загонів кінноти, відголос кроків регулярної піхоти, іржання коней, скрип возів, глухий гуркіт перекочування гармат, скрегіт залізяччя, звук ланцюгів, галас, гомін, закипів рух.

– Готується новий штурм на завтра? – питали один одного чатові біля воріт.

Але вони не могли нічого бачити, бо звечора небо затягнулося хмарами і почався густий снігопад.

Щільний лапатий сніг заслоняв небокрай. Близько п’ятої години ночі всі голоси стихли, а сніг падав дедалі густіший. На стіні та вежах він створював нові мури, нові захисні споруди. Вкрив весь монастир і церкву, немов хотів її заховати від поглядів зайд, укутати і затулити від вогняних ядер.

Та вже стало сіріти і дзвін покликав на заутреню, жовніри, котрі вартували біля південної брами, почули фиркання коня. Перед брамою стояв селянин, весь засипаний снігом. За ним було видно на під’їзній дорозі низькі, малі дерев’яні санчата, і запряжену в них худу і закоцюблу шкапину. Селянин бив себе руками в боки, переступав із ноги на ногу і попросив:

– Люди, та відкрийте вже!

– Хто там? – поцікавилися з мурів.

– Свій, із Дзбовa!.. Я привіз добродійникам дичину.

– Як же тебе шведи пропустили?

– Які шведи?

– Котрі костел облягають.

– Нема тут ніяких шведів!

– Хвала Всевишньому! То вони пішли?

– За ними вже й сліди завіяло!

Аж тут юрба личаків і селян зачорніла на дорозі. Одні їхали кіньми, інші йшли пішки, були і жінки, і всі здалеку вже гукати почали:

– Немає шведів! Уже немає!

– Пішли до Велюня!

– Відчиняйте ворота! Жодної людини в таборі!

– Шведи пішли! Шведи пішли! – покотилася по стіні звістка і блискавкою поширилася навколо.

Жовніри побігли до дзвонів і вдарили у них, немов на тривогу. Хто живий, вибігав із келій, квартир, із костелу.

Звістка все лунала. Подвір’я заповнили ченці, шляхтичі, жовніри, жінки та діти. Радісні вигуки лунали навколо. Одні дерлися на мури, щоб порожній табір побачити. Інші вибухали сміхом або риданнями.

Дехто не хотів вірити у це. Але надходили щоразу нові громади – як селян, так і міщан.

Йшли з міста Ченстохови і з навколишніх сіл, і з ближніх лісів, галасливо, весело і зі співами. Розповсюджувалися щоразу нові звістки. Кожен бачив шведів, котрі відходили, і розповідав, куди вони йшли.

Кількома годинами пізніше повно вже було людей на схилі й унизу, під горою. Ворота монастиря розчахнулися навстіж, як зазвичай бували до війни відчинені. Лише в усі дзвони били, били, били. Відголоси тріумфу летіли вдалечінь і чула їх уся Річ Посполита.

Сніг засипав без утоми сліди шведів.

До полудня цього дня костел був такий набитий, як на мощених міських вулицях каміння лежить одне біля одного, так там голова була біля голови. Сам пріор Кордецький провів подячну месу, а юрбі людей здавалося, що це білий янгол її відправляє. І здавалося їм, що душу вкладає в цю молитву, а з димом ладану вона здіймається вгору і розвівається на хвалу Божу.

Гуркіт гармат не турбував уже ні мури, ні вікна, не засипав курявою люд, не заглушав ні молитви, ні цю подячну пісню, яку серед піднесення і плачу заспівав святий отець:

– Te Deum laudamus!61