Бажали собі, отже, навзаєм добробуту, довгих років або небесного притулку, і таке полегшення зійшло на їхні серця, немовби вже біда минула.

Стояло поруч пріора одне порожнє крісло, перед ним лежала тарілка, на якій біліла пачка облаток, перев’язана голубою стрічечкою. Коли всі розсілися, це місце ніхто не зайняв, а пан мечник спитав:

– Бачу, преподобний oтчe, що за старим звичаєм і для загорських панів тримаєте місце?

– Не для загорських панів, – спростував ксьондз Августин, – а на спогад про того молодика, котрого ми всі, як сина, полюбили, і душа котрого зараз дивиться з радістю на нас, що ми вдячну пам’ять про нього зберегли.

– Заради Бога, – зауважив мечник серадзький, – краще йому зараз, ніж нам! Але правильно, ми винні йому вдячність!

У отця Кордецького блищали сльози на очах, а пан Чарнецький зронив:

– І про менше в хроніках пишуть. Якщо мені Бог життя дарує, а хтось спитає мене пізніше, який був серед вас жовнір стародавнім героям рівня, я скажу: Бабинич.

– Його прізвище було не Бабинич, – зауважив отець Кордецький.

– Не Бабинич?

– Я вже давно знаю його справжнє прізвище, але під таємницею сповіді. І лише, виходячи з метою підірвати ту мортиру, дозволив мені: «Якщо згину, нехай знають, хто я, щоб чесна слава на моєму прізвищі залишилася і давні гріхи змила». Пішов, загинув, отже, тепер можу вам сказати: це був пан Кміциц!

– Той литовський славетний пан Кміциц? – вигукнув, схопившись за чуба, пан Чарнецький.

– Саме так! Так Божа милість змінює серця!

– Заради Бога! Тепер я розумію, чому він наразився на таку небезпеку! Тепер тямлю, звідки така фантазія в нього виникала, звідки ця відвага, якою всіх перевершував! Кміциц, Кміциц! Той страшний пан Кміциц, котрого вся Литва славословить!

– Інакше відтепер славити буде не лише Литва, а й уся Річ Посполита.

– Це він першим застеріг нас від пана Вжещовича!

– І саме тому ми ворота завчасу зачинили та підготувалися!

– Він першим із лука шведа підстрелив.

– А скільки їхніх гармат напсував! А де Фоссісa хто вклав?

– А та мортира! Те, що ми не боїмося завтрашнього штурму, також його заслуга.

– Нехай кожен із пошаною згадує і прославляє, де може, ім’я його, щоб справедливість перемогла, – промовив пріор Кордецький, – а тепер: вічний спочинок дай йому Господи…

– …а світло вічне нехай йому світить!60 – закінчив єдиний хор голосів.

Але пан Чарнецький довго не міг заспокоїтися і думка його раз по раз поверталася до пана Анджея.

– Кажу вам, панове, – зронив він, – було в ньому щось таке, що хоч як простий жовнір служив, команда сама йому до рук лізла. Аж мені дивно було, як люди мимоволі слухалися цього молодика. А коли він на вежі командував, навіть я його слухався. Якби ж я тоді знав, що це був пан Кміциц!

– Дивно все ж мені, – зауважив пан мечник серадзький, – що шведи не похвалялися його смертю.

Владика Кордецький зітхнув:

– Його, імовірно, вибух на місці розірвав!

– Я дав би собі руку відрубати, щоб він жив! – крикнув пан Чарнецький. – Але щоб такий пан Кміциц дозволив себе порохом висадити…

– Віддав своє життя за наші! – підсумував отець Кордецький.

– Мабуть, так і було, – погодився пан мечник, – бо якби та мортира стояла на шанці, я не думав би так весело про майбутнє.

– Завтра Бог дасть нам нову перемогу! – змінив тему Кордецький. – Адже ковчег Ноя не може загинути в потопі!

Так вони бесідували за різдвяною вечерею, а потім порозходилися, ченці – до костелу, жовніри на тихий постій, а варта – до брами і на стіну. Але надмірна обережність була зайва. У шведському таборі теж панував спокій, нічим не порушений. Самі вони віддалися спочинкові і роздумам, бо і для них наближалося найбільше зі свят.

Ніч також була врочиста. Рої зірок світили на небі, переливаючись із рожевого у блакитний. Світло місяця забарвлювало зеленим снігове покривало, що простяглося між фортецею та ворожим табором. Вітер ущух і така настала тиша, якої від самого початку облоги під цим монастирем не було.

Опівночі почули шведські солдати лагідні звуки церковних оргáнів, що лунали з гори, потім людські голоси долучилися до них, а відтак звуки дзвонів і дзвіночків. Радість, піднесення і великий спокій були в цих звуках, і змушували ще більше сумніватися, ще більше відчуття безсилля стискало шведські серця.

Польські жовніри з ватаг панів Зброжекa та Калинськогo, не питаючи дозволу, підійшли під самі мури. Не пустили їх усередину, бо побоювалися підступу, який ніч могла полегшити, але дозволили стояти близько мурів. Союзники шведів зібралися всією громадою. Одні ставали на коліна на снігу, інші хитали жалісливо головами, зітхаючи над власною долею, або билися в груди, присягаючи виправитися, й усі слухали зі замилуванням і зі сльозами на очах музику та коляди, які за стародавнім звичаєм співаються.

Тим часом чатові на мурах, котрі не могли бути в костелі, жадаючи собі цю втрату винагородити, й собі взялися співати і незабаром лунала по всій лінії мурів коляда:

Наступного дня після полудня гуркіт знову заглушив усі інші голоси. Шанці, скільки їх було, задимили раптом, земля затремтіла навколо. Як і раніше, летіли на церковний дах важко ядра, бомби та гранати, і смолоскипи, оправлені в трубки, що розливали хмари розтопленого свинцю, і смолоскипи без оправи, і запалювальні шнури, і підпалене ганчір’я. Ніколи раніше такий гуркіт не лунав, ніколи раніше така купа вогню та залізяччя не звалилася на монастир, але серед шведських гармат не було тієї мортири, яка сама могла покришити мур і пробоїни, потрібні для атаки, вчинити.

Зрештою обложенці і так уже звикли до канонади, тому кожен знав, що йому робити потрібно, навіть без наказів захист відбувався організовано. На вогонь відповідали вогнем, на кулю кулею, більш прицільною, бо без метушні.

Надвечір виїхав Міллер, аби при останніх промінчиках сонця, що заходить, наслідки добре оглянути. Його погляд упав на вежу, що вирисовувалася спокійно на тлі блакиті.

– Цей монастир на віки віків стояти буде! – вигукнув він піднесено.

– Амінь! – спокійно докінчив пан Зброжек.

Увечері зібралася знову в штаб-квартирі нарада, ще похмурніша, ніж зазвичай. Розпочав її сам Міллер.

– Сьогоднішній штурм, – заявив він, – не приніс жодних результатів. Порох у нас закінчується, люду поменшало вдвоє, решта, позбавлена мотивації, поразки, а не перемоги, виглядає. Запасів уже не маємо, харчів нема звідки сподіватися…

– А монастир, як і першого дня облоги, неторканий стоїть! – додав пан Садовський.

– Що ж нам залишається?

– Ганьба.

– Маю наказ, – оголосив генерал, – або швидше закінчувати, або відступати і йти у Пруссію.

– Що ж нам залишається? – повторив князь Гессенський. Усі погляди звернулися на пана Вжещовичa, і той промовив:

– Рятувати честь!

Короткий сміх, уривчастий, подібний на скрегіт зубів, пролунав із вуст Міллера, котрого Поліоркетом охрестили.

– Пан Вжещович хоче нас навчити, як воскрешати мертвих, – скривився він.

Той удав, що не чує.

– Честь свою врятували лише полеглі, – зронив пан Садовський.

Міллер втрачав терпець.

– Той монастир досі стоїть?.. Ця Ясна Ґура, цей курник?!.. І я його не здобув?!.. І ми відступаємо?.. Це не сон, я кажу наяву?..

– Той монастир, ця Ясна Ґура досі стоїть, – повторив слово в слово князь Гессенський, – і ми відступаємо. Поразка!..

Настала хвилина мовчання. Здавалося, що вождь і його підлеглі знаходять якусь дику насолоду в роздумах про власне приниження та сором. Несподівано слово взяв пан Вжещович. Він промовляв повільно та чітко:

– Не раз ставалося, – казав він, – у всіх війнах, що обложена фортеця відкуповувалася від нападників, тоді ті відходили, як переможці, бо хто складає викуп, тим самим переможеним себе визнає.