Тоді отець Кордецький вийшов у двір, а коли натовп оточив його вузьким колом, промовив:

– Чи ми не присягнулися собі, що до останньої краплини крові захищати святу оселю будемо? І скажу вам, якщо порох нас викине, то лише погані тіла наші, тільки тлінні останки впадуть назад на землю, а душі вже не повернуться… Небо розверзнеться над нами й увійдемо в нього веселі, щасливі, як у море без меж. Там Ісус Христос наші душі прийме і Його Найсвятіша Мати, і вийде до нас, а вони, як золоті бджоли, сядуть на Її плащ і в світло зануряться, і в обличчя Бога дивитися будуть.

Тут відблиск цього світла осяяв обличчя його, натхненні очі священик здійняв угору і продовжував чинно та спокійно:

– Пане, котрий світами править, Ти дивишся в серце моє і знаєш, що я не брешу цьому люду, кажучи, що єдиного щастя прагну, руки простягну до Тебе і закликатиму з глибини душі моєї: «Господи! Зроби так, аби цей порох вибухнув, бо в такій смерті є відкуп за провини та гріхи, бо це вічний спочинок. А слуга Твій уже втомлений і спрацьований дуже». І хто б не хотів такої нагороди – смерть без муки, як мить коротка, як блискавка на небі проминає, після якої – непохитна вічність, незчисленне щастя, радість без кінця!.. Але Ти мені наказав стерегти оселю Твою, тому мені відійти не дозволено. Ти мене на сторожі поставив, отже, влив у мене силу Твою, і я знаю це, Господи, бачу, відчуваю, навіть якщо зло вороже аж під цю церкву дісталося, хоч би весь порох і спустошливу селітру під нею склали, досить мені було б усе перехрестити, щоб не вибухнули.

Тут він звернувся до присутніх:

– Бог мені дав цю силу, але й ви проженіть страх із сердець своїх! Дух мій проникає крізь землю і каже вам: брешуть вороги наші, немає порохових драконів під костелом!.. Ви люди боязких сердець, ви, в котрих переляк віру приглушив, не заслужили на те, аби вже сьогодні зайти в королівство милості та спочинку. Тому немає пороху під стопами вашими! Бог хоче врятувати цю оселю, щоб, як ковчег Ноя, плив над потопом лиха та недолі, тому в ім’я Всевишнього втретє кажу вам: немає пороху під костелом! А коли від Його імені промовляю, хто посміє мені перечити, хто сумніватися наважиться?..

Сказавши це, священик замовк і дивився на натовп ченців, шляхтичів і жовнірів. Але така була непорушна віра, впевненість і сила в його голосі, що присутні мовчали і ніхто нічого не казав. Навпаки, дух наповнив їхні серця, аж нарешті один із жовнірів, простий селянин, зауважив:

– Нехай святиться Його ім’я!.. Вже три дні торочать, що можуть фортецю висадити, чому ж не підривають?

– Хвала Найсвятішій Богородиці! Чому ж не підривають? – повторило кільканадцять голосів.

Раптом зробився дивний знак. Враз навколо почувся шурхіт крил і цілі зграї зимових птахів заповнили двір фортеці, і щораз нові підлітали з навколишніх осель: сірі жайворонки, вівсянки зі золотими грудьми, убогі горобці, зелені синички, червоні снігурі пообсідали схили дахів, кути, дверні рами, церковні карнизи. Інші кружляли різнобарвним вінком над головою священика, тріпотіли крильцями, цвірінькали жалібно, наче милостиню просили, зовсім не остерігаючись людей. Здивувалися присутні, а отець Кордецький помолився впродовж хвилини і нарешті промовив:

– Навіть лісові пташки під опіку Божої Матері вдаються, а ви засумнівалися в Її силі?

Дух і надія повернулися в серця людей, ченці билися в груди, відтак подалися до костелу, а жовніри – на стіну. Жінки вийшли сипати зерно пташенятам, які стали клювати його жадібно. Всі тлумачили появу тих дрібних лісових мешканців собі на добро, а ворогові на шкоду.

– Глибокі сніги мусять лежати, якщо це птаство навіть на постріли, і на гарматний гуркіт не зважають, лише під захист вдаються, – гомоніли жовніри.

– А чому від шведів до нас утікають?

– Бо і навіть найдрібніше створіння вміє ворога від свого відрізнити.

– Не можу повірити, – відповів інший жовнір, – адже і в шведському таборі є поляки. Там уже голод має панувати і навіть фуражу для коней бракує.

– Тоді це ще краще, – промовляв третій, – бо виявиться, що байка про той порох – це несусвітня брехня.

– Як таке може бути? – спитали всі нараз.

– Старі люди казали, – правив далі жовнір, – якщо якийсь будинок має завалитися, то ластівки та горобці, які гнізда навесні під дахом в’ють, відлітають геть за два чи три дні до цього. Такий кожна бестія має розум, що наперед знає про небезпеку. Тому, якби під монастирем був порох, ці птахи сюди ніколи не прилетіли б.

– Таке казали?

– Як амінь у молитві!

– Хвала Богородиці! Кепські, отже, справи у шведів!

Аж тут голос сурми почувся біля південно-західної брами. Всі побігли дивитися, хто там прибув.

Це був шведський сурмач, котрий привіз лист із табору. Ченці зібралися зараз же в дефініторії. Лист був від пана Вжещовичa, котрий сповіщав, що якщо фортеця не здасться негайно, то буде висаджена в повітря. Але навіть ті, хто раніше аж трясся від страху, не повірили тепер цим погрозам.

– Даремні ці страхи! – вирішили священики і шляхтичі водночас.

– Напишімо ж їм, аби нас не жаліли. Нехай висаджують! І саме так відписали. Тим часом жовніри, котрі зібралися біля сурмача, кпили з його застережень.

– Гаразд! – казали вони йому. – Чому маєте нас жаліти? Швидше підемо на небо!

А той, хто вручав посланцеві відповідь, зауважив:

– Не гайте надаремно слів і часу!.. Самих вас злидні гризуть, а нам, хвала Богові, нічого не бракує. Птахи навіть від вас утікають.

Таким чином ні до чого не призвів останній фортель пана Вжещовичa. А коли сплив ще один день, стало цілком зрозуміло, якими порожніми були побоювання захисників, і спокій повернувся в монастир.

Наступного дня гідний міщанин ченстоховський, Яцек Бжуханський, доправив знову листа, що погрожував штурмом, але водночас повідомив про вихід Янa-Казимирa з Сілезії та про повстання всієї Речі Посполитої проти шведів. Зрештою, мав це бути, за версією нападників, вже останній штурм.

Бжуханський підкинув листа разом із лантухом риби для священиків на святу вечерю, а наблизився до мурів переодягненим у шведського жовніра. На нещастя, впізнали його й упіймали. Міллер наказав його катувати. Але старий мав під час мук небесні видіння й усміхався солодко, як дитя, а замість болю малювалася на його обличчі невимовна радість.

Генерал сам був присутній при тортурах, проте жодних зізнань із мученика не витягнув. Зробив лише розпачливий висновок, що цих людей ніщо не похитне, ніщо їх не зламає, і втратив будь-яку надію.

Тим часом прийшла стара жебрачка Костуха з листом від отця Кордецькогo, просячи покірно, щоб не штурмували на час Служби Божої в день Різдва. Вартові й офіцери підняли жебрачку на сміх і реготали з такого посла, але та вручила послання і сказала:

– Ніхто інший не хотів іти, бо ви делегатів як розбійників трактуєте, а я за кусень хліба погодилася. Недовго мені вже ходити по світу, тому вас не боюся, а якщо не вірите, то маєте мене в руках.

Але не зробили їй нічого лихого. Більше того, Міллер, прагнучи раз ще примирення спробувати, пристав на вимогу пріора. Прийняв навіть викуп за недомученого Яцекa Бжуханськогo. Відіслав заодно і ту частину срібла, яку знайшли у шведських гультяїв. Це останнє зробив на зло панові Вжещовичу, котрий після фортелю з мінами, який не спрацював, у нову потрапив немилість.

Надійшов нарешті Святвечір. З першою зіркою замиготіло світло та вогники в усій фортеці. Ніч була спокійна, морозна, але погожа. Шведські жовніри, костеніючи від холоду на шанцях, дивилися знизу на чорні мури недоступної фортеці і на думку їм спадали теплі, мохами вкриті скандинавські хатинки, дружини, діти, ялиночки, прикрашені свічками, і не одні залізні груди здіймалися зі зітханням, сумом, тугою та розпачем. А у фортеці, за столами, вкритими сіном, обложенці ділилися облатками. Тиха радість палала на всіх обличчях, бо кожен мав передчуття, майже певність, що часи недолі минуть уже швидко.

– Завтра буде ще один штурм, але це вже останній, – повторювали священики та жовніри. – Кому Бог смерть запише, хай дякує, що раніше служити Йому дозволить і тим певніше небесні брами йому відкриє, бо хто в день Різдва за віру загине, той до хвали прийнятий бути мусить.