Сурми знову заграли у лавах пана Вжещовичa, але відголос їхній став віддалятися. Пожежа гаснула. Темрява охоплювала підніжжя Ясної Ґури. Тут і там чулося іржання коней, але щораз дальше, слабкіше. Пан Вжещович відступав до Кшепиць.

Отець Кордецький клякнув на коліна на стіні.

– Маріє! Матір Бога Нашого! – промовив він упевненим голосом. – Дай нам, щоб той, хто після нього прийде, пішов також із соромом і порожнім гнівом у душі.

Коли так молився, хмари враз розступилися над його головою і яскравий відблиск місяця вибілив вежі, мури, пріора на колінах і попелища згорілих біля Святої Варвари споруд.

Наступного дня спокій запанував біля підніжжя Ясної Ґури. Скориставшись цим, ченці старанніше зайнялися підготовкою до захисту. Робили останні укріплення в стінах і нішах, готували ще більше знарядь, призначених для відбиття штурмів.

Зі Здебовa, Кроводжи, Лґоти та Грабувки зголосилося ще кільканадцятеро селян, котрі давніше в польовій піхоті служили. Їх прийняли і між захисниками розмістили. Настоятель Кордецький подвоювався і потроювався. Відправляв Служби Божі, засідав на радах, не пропускав денних і нічних чувань, а в перервах обходив мури, розмовляв із шляхтою та селянами. При цьому в обличчі й усій поставі мав якийсь такий спокій, який лише кам’яні скульптури мати можуть. Споглядаючи на його обличчя, зблідле від недосипання, можна було б вирішити, що цей чоловік спить солодким і легким сном. Але тиха мова і майже веселість, що палала в його очах, губи, що ворушилися в молитві, сповіщали, що священик наглядає і думає, молиться і просить за всіх. З цієї душі, напруженої зі усіх сил до Бога, віра струменіла спокійно та глибоко. Всі її пили повними вустами і хто мав хвору душу, той одужував. Де помічали його чернечу одіж, там розпогоджувалися людські обличчя, очі всміхалися, а губи повторювали: «Батько наш добрий, порадник, захисник, надія наша». Цілували його руки і чернече вбрання, а той усміхався, як зоря, і йшов далі, а біля нього, над ним і перед ним ішли довіра та спокій.

Однак і земних своїх обов’язків священик не занедбував. Отці, котрі заходили до його келії, заставали його якщо не на колінах, то над листами, які на всі боки розсилав. Писав до Віттемберґa, головного коменданта Кракова, просячи про милосердя над святим місцем. І до Янa-Казимирa, котрий в Ополю останні робив зусилля, щоб невдячний народ врятувати. І до пана київського каштеляна, утримуваного власним словом, немов на ланцюзі, в Севежі. Також до пана Вжещовичa, і до полковника Садовськогo, чеха та лютеранина, котрий під командуванням Міллера служив, але душу мав шляхетну, тому намагався відмовити грізного генерала від нападу на монастир.

Дві лінії поведінки сперечалися між собою в Міллері. Пан Вжещович, роздратований опором, якого зазнав восьмого листопада, докладав усіх зусиль, щоб генерала схилити до походу. Обіцяв у результаті неймовірні скарби, переконував, що в усьому світі заледве знайдеться кілька церков, які б із ченстоховським Ясноґурським монстирем багатствами зрівнятися могли. Пан Садовський натомість заперечував:

– Генерале! – казав він Міллеру. – Ваша милосте, стільки знаменитих фортець ви здобули, що слушно німецькі міста Поліоркетом44 вас назвали. Тому знаєте, скільки крові та часу коштувати може навіть найслабша фортеця, якщо обложенці до кінця, на смерть, а не на життя хочуть опиратися.

– Але ченці ж не опиратимуться? – питав Міллер.

– Вважаю, що навпаки. Чим багатші, тим запекліше боронитися будуть, бо вірять не лише в силу зброї, а й у святість місця, яке католицький забобон усієї цієї країни inviolatum45 вважає. Досить згадати німецьку війну. Як часто ченці подавали приклад відваги й завзяття навіть там, де самі жовніри в захисті сумнівалися! Станеться так і цього разу, тим більше, що фортеця не така вже й доступна, як граф Вейгард запевняє. Лежить на горі скелястій, в якій важко зробити підкопи. Мури, якщо вони й не були у хорошому стані, тепер уже точно підправили, а щодо запасів зброї, пороху та продовольства, то цього такий заможний монастир має досхочу. Фанатизм оживить їхні серця i…

– Гадаєте, пане полковнику, що вони змусять мене відступити?

– Я так не думаю, але вважаю, що доведеться нам стояти під мурами дуже довго, будемо змушені посилати за більшими гарматами, ніж ті, які тут маємо, а ваша милість має до Пруссії вирушати. Потрібно розрахувати, скільки часу можемо пожертвувати на Ченстохову, бо якби нас його величність для пильніших прусських справ від облоги не відкликала, ченці не впустили б нагоди розголосити, що вашу милість змусили відступити. А тоді, поміркуйте, ваша милосте, яких збитків би зазнала ваша слава Поліоркетa, не кажучи вже про те, що по всій країні бунтівники отримали б спонуку! І так, – тут пан Садовський стишив голос, – як тільки про один лише намір ударити на той монастир поголос піде, то якнайгірше справить враження. Бо ваша милість знає те, чого жоден чужоземець і непапіст знати не може, чим є Ченстохова для цього народу. Дуже ми зацікавлені в тій шляхті, яка так легко здалася, на тих магнатах, на війську кварцяному, яке разом із гетьманами на наш бік перейшло. Без них ми не досягли б того, що змогли. Половину цих земель, бa, навіть більше, ми вже захопили, але нехай хоч один постріл під Ченстоховою пролунає і тоді хто зна. Можливо, жодного поляка за нас не залишиться. Така велика сила забобону!.. Може й нова страшна війна спалахнути!

Міллер визнавав у душі слушність міркувань пана Садовськогo, більше того, ченців узагалі, а ченстоховських зокрема він мав за чаклунів. А чар боявся шведський генерал більше, ніж гармат. Проте з наміром подражнитися, а може, й подискутувати, сказав:

– Ви так це кажете, немовби ви – ченстоховський пріор, або від них хабара отримали.

Пан Садовський був сміливий і запальний жовнір, а що знав собі ціну, тому ображався легко:

– Жодного слова більше не скажу! – зронив він згорда. Міллера, своєю чергою, зачепив тон, яким ці слова були сказані.

– Я вас більше й не питатиму! – відрубав воєначальник. – А для наради достатньо мені графа Вейгарда, котрий цю країну знає краще.

– Ще побачимо! – віддав честь пан Садовський і вийшов із світлиці.

Вейгард, природно, зайняв його місце. Приніс він листа, якого тим часом отримав від краківського пана Варшицькогo, з проханням, щоб монастир залишили у спокої. Але з цього листа бездушний чоловік виснував прямо протилежне.

– Просяться, – зауважив він Міллерoвi, – бо знають, що не захистяться!

Днем пізніше похід на Ченстохову був вирішений у Велюні. Не тримали його навіть у таємниці, внаслідок чого oтець Яцек Рудницький, профос46 із велюнськогo конвенту, вирушив через якийсь час до Ченстохови з повідомленням. Бідний чернець не припускав навіть на мить, щоб ясноґурці могли захищатися. Він прагнув лише їх попередити, щоб знали, що їх чекає, і могли домагатися кращих умов. Проте звістка справила гнітюче враження на орденську братію. Дехто відразу ж занепав духом. Але владика Кордецький укріпив їх, заціпенілих розігрів жаром власного серця, дні див пообіцяв, навіть сам вигляд смерті милим зробив і так наповнив їх силою власного духу, що мимоволі стали готуватися до нападу, як зазвичай готувалися до великих церковних свят, тобто радісно та піднесено.

Водночас світські начальники гарнізону, пан мечник серадзький і Пйотр Чарнецький, закінчували приготування. Спалили всі ятки, що горнулися до фортечних мурів і могли штурм ворогам полегшити. Не поберегли навіть ближчих споруд біля гори, тому весь день язики полум’я оточували фортецю. Але коли від яток, балок і торговища залишився лише попіл, монастирські гармати отримали перед собою відкритий простір, не наїжачений жодними перешкодами. Чорні їхні пащі дивилися вільно вдалину, немов виглядаючи ворога нетерпляче і прагнучи його якнайшвидше своїм зловісним гуркотом привітати.