– Про ваші долі йдеться, шановні панотці. Порівняйте ж могутність ворога з тим опором, який йому можете вчинити, згідно із силами та ресурсами вашими, а тоді дійте за власною волею. Яку ж пораду ми, гості, дати вам можемо? Але оскільки ви питаєте нас, преподобні отці, що робити, то відповідаю: поки необхідність нас не змусить, далека від нас буде думка, щоб здатися. Тому що ганебна і негідна річ удаваною покірливістю непевний мир у віроломного ворога купувати. Ми заховалися тут із власної волі з дружинами та дітьми, віддаючись під опіку нашій Найсвятішій Матінці Божій, отже, з непорушною вірою вирішили жити з вами, а якщо так Бог захоче, то й умирати разом. Справді, краще вже так, ніж прийняти ганебну неволю, ніж бачити образу святості. Я впевнений, що Матір Бога нашого, яка надихнула груди наші жагою її захисту від безбожних і богохульних єретиків, прибуде на допомогу побожним намаганням слуг своїх і справу праведного захисту підтримає!..

Тут пан мечник серадзький замовк і всі зважували слова його, бадьорячись їхнім змістом. А пан Кміциц, як це колись завжди робив, перш ніж подумати, схопився і до вуст руку старшого чоловіка притиснув. Вразив цей вчинок присутніх і кожен добре знамення в цьому юнацькому запалі побачив, і бажання захищати монастир зміцніло і повністю охопило їхні серця.

Аж тут трапилося і нове знамення. За вікном рефектарію залунав несподівано тремтячий і старечий голос церковної жебрачки Констанції, котра співала побожну пісню:

– Ось вам і пророцтво, – зауважив пріор Кордецький, – яке нам Господь вустами старої жебрачки посилає. Захищаймося ж, браття, бо такі лихі посланці ще ніколи нас осаджали, як тепер підійшли!

– З радістю життя свої віддамо! – вигукнув Пйотр Чарнецький.

– Не йміть віри віроломним! Не довіряймо ні єретикам, ні тим католикам, котрі на плюгаву службу стали! – закликали інші голоси, не допускаючи до слова тих, хто мав іншу думку.

Вирішили спочатку послати двох священиків до пана Вжещовичa зі заявою, що ворота будуть зачинені і що осаджені захищатися будуть, на що їм королівські письмові запевнення дають право.

Але, своєю чергою, мали делегати просити покірно пана Вжещовичa, щоб наміри свої занехаяв або принаймні відклав на час, поки ченці отця Теофіла Бронєвського, провінціала ордену, котрий зараз перебуває в Сілезії, дозволу спитають.

Посли, панотці Бенедикт Ярачевський і Марселій Томіцький, вийшли за ворота, решта ж очікувала їх із тріпотінням сердець у рефектарії, бо цих ченців, не звиклих до війни, страх брав від думки, що година їхня пробила і надійшла мить, коли вибирати їм треба між обов’язком і гнівом та помстою ворогові.

Але спливло півгодини і двоє священиків з’явилися знову перед радою. Голови їхні були схилені на груди, обличчя були засмучені і бліді. Мовчки подали Кордецькому нове послання пана Вжещовичa, той узяв сувій із їхніх рук і прочитав уголос. Там були вісім пунктів капітуляції, якими пан Вжещович закликав ченців здати монастир.

Закінчивши читати, пріор довго вдивлявся в обличчя присутніх і наприкінці промовив урочисто:

– В ім’я Отця, Сина, і Святого Духа! В ім’я Пресвятої Богородиці! На стіни, улюблені брати мої!

– На стіни! На стіни! – пролунав спільний вигук у рефектарії.

За мить яскраве полум’я освітило підніжжя монастиря. Пан Вжещович наказав запалити будови біля костелу Святої Варвари. Пожежа, охопивши старі подвір’я, міцнішала з кожною хвилиною. Незабаром стовпи червоного диму піднялися до неба, поміж них визирали яскраві язики полум’я. Відтак суцільна заграва розлилася в хмарах.

При відблисках вогню можна було побачити загони вершників, що пересувалися хутко з місця на місце. Розпочалися звичні жовнірські сваволі. Рейтари витягали з обор худобу, яка бігла нажахана, наповнюючи жалібним ревінням повітря. Вівці, що збилися в зграйки, мчали наосліп у вогонь. Запах гару рознісся навсібіч і досяг гордих монастирських мурів. Багато захисників уперше побачили криваве обличчя війни, їхні серця затремтіли, налякані виглядом людей, котрих гнали жовніри і рубали мечами, виглядом жінок, котрих тягали по майдану за коси. У кривавих відблисках пожежі видно було все, як на долоні. Зойки і навіть слова долинали виразно до вух осаджених.

Оскільки монастирські гармати досі не озвалися, то рейтари зіскакували з коней і наближалися до самого підніжжя гори, розмахуючи мечами та мушкетами.

Щомиті з’являвся якийсь дужий чолов’яга, одягнений у жовтий рейтарський колет, складав руки біля рота рупором, лаяв і погрожував осадженим, котрі слухали це терпляче, стоячи біля гармат зі запаленими ґнотами.

Пан Кміциц стояв біля пана Чарнецькогo навпроти церквиці і бачив усе чудово. На щоках його виступили рясні рум’янці, очі стали на дві свічки схожі, а в руці він тримав тугий лук, якого в спадок від батька одержав, а той його під Хотином в одного славетного аги здобув. Слухав спокійно погрози та нападки, а коли один велетенський рейтар підійшов під скелю і став верещати, звернувся пан Анджей до пана Чарнецькогo:

– Заради Бога! Він проти Матері Божої блюзнірствує. Я німецьку мову розумію. Поносить страшенно!.. Я цього не витримаю!

І він підняв лук, але пан Чарнецький вдарив по ньому рукою.

– Бог його за блюзнірство покарає, – зронив він, – а отець Кордецький не дозволив нам першими стріляти, хіба що вони почнуть.

Ледве він договорив, як рейтар притиснув приклад мушкета до плеча, гримнув постріл, та куля не дістала мурів, а впала десь між ущелинами скелі.

– Тепер можна? – крикнув пан Кміциц.

– Можна! – дозволив пан Чарнецький.

Кміциц, як справжній воїн, заспокоївся в одну мить. Рейтар, прикривши долонею очі, дивився услід своїй кулі, а захисник натягнув лук, провів пальцями по тятиві, аж та заспівала, як ластівка, потім прицілився уважно і закричав:

– Смерть! Смерть!

Водночас пролунав жалібний свист стрімкої стріли. Рейтар впустив мушкет, махнув обома руками, задер голову і звалився горілиць. Якусь хвилину бився, як риба, вийнята з води, копав землю ногами, але скоро витягнувся і застиг без руху.

– Є один! – зауважив пан Кміциц.

– Робіть вузлик! – запропонував пан Пйотр.

– Мотузки з дзвіниці не вистачить, якщо Бог дозволить, – крикнув пан Анджей.

Тут припав до трупа інший рейтар, прагнучи збагнути, що сталося, або, може, й капшук забрати, але стріла свиснула знову і другий упав на груди першого.

Водночас озвалися польові гармати, які пан Вжещович із собою привіз. Не міг він ними зруйнувати фортецю, як не міг і сподіватися здобути її, маючи в розпорядженні лише кавалерію. Але страху на священиків нагнати хотів. Проте початок був покладений. Пріор Кордецький з’явився біля пана Чарнецького, з ним ішов отець Доброш, котрий монастирською артилерією в мирні часи завідував й у свята салюти влаштовував, тому першим пушкарем між ченцями вважався.

Пріор перехрестив гармату і вказав на неї отцю Доброшу, а той рукави засукав і став цілити в прогалину між двома будівлями, в якій виднілося кільканадцятеро вершників, а між ними офіцер із рапірою в руці. Довго цілив отець Доброш, бо йшлося про його репутацію. Врешті він узяв ґніт і приклав до запалу.

Гуркіт потряс повітря і дим панораму заступив. За мить однак вітер його розвіяв. У прогалині між спорудами не було вже жодного вершника. Кілька разом із кіньми лежали на землі, інші втікали.

Ченці заспівали на мурах. Тріск будівель, що валилися біля Святої Варвари, супроводжував ці пісні. Стало темніше, лише неозорі рої іскор, які викидали догори балки в падінні, здійнялися в повітря.