До бенкету, який організували після відпочинку, король сів на підвищенні, а пан маршалок особисто йому прислуговував, не дозволяючи нікому змінити його. Праворуч від короля місце зайняв нунцій Відон, ліворуч – князь примас Лещинський, далі по обидва боки – духовні та світські сановники: ксьондз єпископ краківський, єпископ познанський, архієпископ львівський, далі луцький, перемиський, холмський, архідиякон краківський, ще далі коронні канцлер і підканцлери, а також воєводи, котрих вісім зібралося, і каштеляни, і референдарі84, а з офіцерів до бенкету сіли пани Войнилович, Віктор Стабковський і Бальдвін Шурський, командир легкої кінноти пана Любомирського.

У другій залі стіл був заставлений для дрібнішої шляхти, а обширний цейхгауз – для простолюду, всі бо мали з нагоди прибуття короля веселитися. При всіх столах не було ні про що інше розмов, як тільки про повернення короля, про страшні пригоди, які дорогою сталися, і в яких Божа рука короля захистила. Сам Ян-Казимир розповідав про битву в яру і прославляв того кавалера, котрий першим шведську навалу стримав.

– Як він почувається? – спитав монарх пана маршалка.

– Медик від нього не відступає і за життя хворого ручається, при цьому і придворні дами взяли його під свою опіку, і я впевнений, що душі його покинути тіло не дозволять, бо тіло це молоде і міцне! – весело відповів маршалок.

– Дяка Богові! – втішився король. – Чув я з його вуст щось, що вам не повторю, бо мені самому здається, що не дочув, або що він марив. Але якщо це підтвердиться, то ви дуже здивуєтесь.

– Щоб це не було щось таке, – зауважив господар, – що вашу королівську величність засмутити могло б?

– Та ні, нічого такого! – спростував король. – Більше того, заспокоїло б це нас незмірно, бо виявилося б, що навіть ті, кого ми своїми найбільшими ворогами мали б вважати, кров за нагоди за нас пролити готові.

– Милостивий пане! – вигукнув пан маршалок. – Час покращення настав, але під цим дахом ваша королівська величність між тими перебуває, хто ніколи навіть і думати проти вашої величності не згрішив.

– Правда, правда! – погодився король. – А ви, пане маршалку, перший серед них!

– Покірний слуга вашої королівської величності!

За столами повільно посилювався гомін, який ставав щоразу гучнішим. Перейшли до розмов про політичну кон’юнктуру, про очікувану надаремно допомогу німецького імператора, про татарську підмогу та майбутню війну зі шведами. Нова настала радість, коли пан маршалок оголосив, що висланий його спеціальний посланець до хана повернувся кілька днів тому і повідомив, що сорок тисяч орди стоїть напоготові, а може бути і сто, якщо король приїде до Львова й угоду з ханом укладе. Той же делегат доповів, що й козацтво, татарами залякане, повернулося до покори.

– Про все ви думаєте, пане маршалку, – радів король. – Навіть ми самі краще б не вигадали!

Тут він ухопив келих і вигукнув:

– За здоров’я пана коронного маршалка, нашого господаря та приятеля!

– Я на таке не погоджуся, милостивий пане! – замахав руками маршалок. – Ні за чиє тут здоров’я не можна спершу пити, ніж за здоров’я вашої королівської величності!

Присутні опустили вже наполовину підняті келихи, а пан Любомирський, розпашілий, весь спітнілий, кивнув своєму підчашому. На цей знак підбігли слуги, котрі роїлися по залі, і стали розливати по келихах мальвазію, черпаючи її позолоченими кухликами з діжки зі щирого срібла. Всі ще більше прагнули випити і лише чекали на тост пана маршалка.

Підчаший приніс тим часом два келихи з венеційського кришталю, такої чудової роботи, що їх восьмим дивом світу можна було б назвати. Кришталь їхній, точений і полірований до тонкого, можливо, роками, відкидав яскраві діамантові полиски. Над оправою працювали італійські майстри. Підставки були зі золота, з різьбленими дрібними фігурками, що представляли в’їзд вождя-переможця в Капітолій. Їхав цей вождь у золотій колісниці по дорозі, замощеній перлами. За ним ішли військовополонені зі скутими руками, якийсь правитель мав у чалмі смарагд, далі крокували легіонери, з відзнаками й орлами. Понад п’ятдесят статуеток вмістилося на кожній підставці, дрібні на зріст, як горіх ліщини, але зроблені так вибагливо, що риси та вирази обличчя кожної можна було розпізнати – гордість переможців і похнюпленість переможених. Зв’язували підставку з келихом золоті філіграни, як тонкі волосинки, вигнуті з непересічною майстерністю у виноградне листя, грона та розмаїті квіти. Вони вилися довкола кришталю, з’єднуючись угорі в одне коло, що становило обідок келиха, камінням сімох кольорів унизані.

Подав підчаший один такий келих королеві, а другий маршалкові, обидва наповнені мальвазією. Тоді повставали всі зі своїх місць, а пан маршалок підняв келих і вигукнув, скільки йому духу в грудях вистачило:

– Vivat Joannes Casimirus rex!

– Vivat! Vivat! Vivat!

Цієї миті знову гупнули гармати, аж замкові стіни затряслися. Бенкетуюча шляхта в другій залі загукала з келихами в руках. Хотів пан маршалок ще просторікувати, але не зміг, бо слова губилися в потужних вигуках:

– Vivat! Vivat! Vivat!

Маршалка опанувала така радість, таке піднесення, що аж якась дикість блиснула в його очах, і, піднявши свій келих, він вигукнув так, що навіть поміж загального розгардіяшу було його чути:

– Ego ultimus!85

Зронивши це, він хряснув цим безцінним келихом себе в голову, аж кришталь розбився на сотні уламків, які з дзенькотом попадали на підлогу, а скроню магната кров залила. Здивувалися всі, але король зауважив:

– Пане маршалку, шкода нам не келиха, а голови. Бо ми дуже в ній зацікавлені!

– Ніщо мені скарби та коштовності, – лементував маршалок, – коли я маю честь вашу королівську величність удома в себе приймати. Vivat Joannes Casimirus rex!

Тут підчаший подав йому другий келих.

– Vivat! Vivat! Vivat! – звучало безперервно і без угаву.

Звуки від розбитого скла змішалися з вигуками. Тільки єпископи не наслідували приклад маршалка, бо духовний авторитет їм боронив.

Але папський нунцій, не знайомий зі звичаєм розбивати келихи об голови, схилився до познанського єпископа, котрий сидів поруч, і сказав:

– Заради Бога! Дивовижа мене охоплює. У вашому скарбі порожнеча, а за такий один келих можна б два реґіменти регулярного війська виставити й утримувати!

– Так у нас завжди, – закивав головою єпископ, – якщо бажання в серці запанує, то міри ні в чому не знаємо.

А бажання наростало. Наприкінці бенкету яскрава заграва освітила вікна замку.

– Що це таке? – спитав король.

– Милостивий пане! Попрошу на видовище! – запросив маршалок.

І, похитуючись, підвів монарха до вікна. Там дивовижне видовище вразило їх. Дитинець був освітлений, як удень. Кількадесят діжок зі смолою відкидали світло-жовті відблиски на бруківку, розчищену від снігу і голками гірських ялинок всипану. Подекуди палали куфи86, окуті обручами, що відкидали блакитне світло. До деяких всипали сіль, щоб світили червоним.

Розпочалося видовище: спочатку лицарі стинали «турецькі голови», ганялися за перснем, між собою змагаючись. Потім хортами травили ведмедя. Після цього один горянин, статурою, як Самсон, жонглював жорнами з млина. Лише опівночі поклали край цим забавам.

Так показав себе пан коронний маршалок, хоча шведи були ще в країні.

Поміж бенкетів і серед натовпу нових вельмож, котрі з’їжджалися звідусіль, шляхти та лицарства не забув, однак, добрий король про свого вірного слугу, котрий у гірському яру так сміливо проти шведських мечів свої груди виставив, і наступного дня після прибуття в Любомлю відвідав пораненого пана Анджея. Застав його при свідомості і майже веселим, хоча й блідим, як смерть, адже за щасливим збігом обставин молодий юнак жодної важкої рани не отримав, але крові все ж багацько втратив.