Потім військо вишикувалося в два ряди вздовж дороги, а в самій середині з’явився на білому, як молоко, коні й сам пан коронний маршалок, Єжи Любомирський. Летів він, як вихор, тією вулицею, а за ним – двоє стременних, котрі аж сяяли від золота. Доїхавши до узгір’я, маршалок зіскочив із коня і, кинувши повіддя одному з конюхів, сам подався пішки до узгір’я, де стояв король.

Шапку зняв і насадив її на руків’я шаблі, йшов із непокритою головою, підпираючись обушком, перлами вкритим. Одягнений був по-польськи, у військовому однострої, на грудях мав панцер зі срібної бляхи, густо по периметру камінням розцяцькований, а начищений так, що здавалося, сонце на грудях несе. Через ліве плече звішувалася делія темної барви, що переходила з фіолетового у пурпур, з венеційського оксамиту. Підтримував її під шиєю шнур, зачеплений за аграфи з діамантами, якими й уся делія була обшита. Також низка діамантів виблискувала з шапки, коштовності мерехтіли, як різнокольорові іскри, навколо всієї його постаті, аж очі сліпило, такий від нього йшов блиск.

Був це чоловік поважного віку та величної постави. Голову мав підголену, чуб доволі рідкий, сивіючий, в оселедець скручений на чолі, чорний вус, як крило вороняче, тонкими кінцями обабіч вуст спадав униз. Високе чоло і римський ніс додавали вроди його обличчю, але спотворювали чоловіка дещо занадто випуклі щоки та малі очі, червоним обідком оздоблені. Великий авторитет, але й нечувана пиха та марнославство малювалися на цьому обличчі. Легко було здогадатися, що магнат цей хотів вічно притягувати погляди усієї країни, бa, всієї Європи. Так воно і було насправді.

Де тільки Єжи Любомирський не міг зайняти найкраще місце, де мусив лише ділити з іншими славу і заслуги, там роздратована його пиха готова була лягти упоперек для того, щоб зіпсувати, зламати будь-які перепони, навіть якщо про порятунок вітчизни йшлося.

Це був щасливий вождь і меткий, але у військовій справі його набагато перевершували інші, та й узагалі здібності його, хоч і визначні, не йшли в парі з амбіціями та бажанням відзначитися. Звідси й вічний неспокій закипав у його душі, звідси й походили підозрілість, заздрість, які пізніше довели його до того, що для Речі Посполитої став навіть гіршим за страшного Янушa Радзивіллa. Лихий дух, котрий оселився в душі князя Януша, був водночас і величним, не відступав перед ніким і перед нічим. Князь Януш прагнув корони і свідомо йшов до неї по трупах і руїнах вітчизни. Пан Любомирський її б прийняв, якби шляхетні руки вклали йому її на голову, але маючи дрібнішу натуру, показово і не криючись жадати її не смів. Князь Радзивілл був одним із тих чоловіків, котрих невдача до рівня злочинців скидає, а успіх до рівня напівбогів виносить. А пан Любомирський був великий баламут, котрий працював не для порятунку батьківщини, а за-для своєї ненаситної гордині, щось зіпсувати завжди готовий, замість того, щоб будувати, навіть себе вознести не зумів. Радзивілл помер винним, а Любомирський – капосним.

Але зараз, коли в золоті, оксамитах і коштовностях він ішов назустріч королеві, пиха його була вдоволена достатньо. Бо він першим із магнатів приймав свого короля на своїй землі. Це він першим брав монарха певною мірою під свою опіку. Це він його на зруйнований трон мав вести, він мав ворога виганяти, від нього король і країна допомоги очікують, до нього всі погляди прикуті. Тож коли це узгоджувалося з його власним еґо, навіть лестило йому вірність і службу проявити, готовий був іти на суттєві жертви та самопожертви, готовий був навіть міру в проявах пошани та вірності перебрати. Коли вже був на півдорозі до узгір’я, на якому стояв король, зірвав шапку з руків’я і почав, кланяючись, сніг її діамантовим султаном підмітати.

Король зробив кілька кроків конем униз, потім зупинився, щоб злізти для привітання. Побачивши це, пан маршалок підбіг стремено своїми достойними руками притримати і цієї ж миті рвонув делію, зірвав її зі спини і за прикладом англійського царедворця кинув під королівські ноги.

Збентежений король відкрив йому обійми та церемонно пригорнув. Якусь хвилину не відважувалися обоє хоча б щось промовити, але від цієї прекрасної сцени озвалися одним голосом військо, шляхта, люд, і тисячі шапок полетіли в повітря, гримнули всі мушкети, самопали та пищалі, гармати з Любомлі озвалися далеким басом, аж затремтіли гори, пробудили всі відлуння та, відбиваючись об темні стіни борів, об скелі й урвища, летіли зі звісткою до гір далі, до далеких скель.

– Пане маршалку, – промовив король, – вам реставрацію королівства будемо завдячувати!

– Милостивий пане! – відповів пан Любомирський. – Долю свою, життя, кров, усе складаю до ніг вашої королівської величності!

– Vivat! Vivat Joannes Casimirus rex!… – гриміли вигуки.

– Хай живе король, батько наш! – загукали горяни.

Тим часом єпископи і вельможі, котрі їхали з королем, оточили маршалка, але той не відступав від королівської особи. Після перших привітань король знову сів на коня, а пан маршалок, не бажаючи й знати меж гостинності та пошани для величності, вхопив за повіддя сам, ідучи пішки, вів короля між рядів війська і заглушливих вигуків, аж до позолоченої, запряженої вісьмома рисаками карети, в яку його королівська величність сіла разом із папським нунцієм Відонем.

Єпископи та сановники розмістилися в наступних, після чого валка повільно рушила до Любомлі. Пан маршалок їхав біля вікна королівської карети, задоволений собою, немовби його вже батьком вітчизни нарекли.

Із двох боків густо сунуло військо, співаючи пісню, яка складалася з таких слів:

На жаль, поміж загальної радості та піднесення ніхто не міг передбачити, що пізніше цю ж пісню, змінивши лише шведів на французів, співатимуть ті самі війська Любомирськогo, які збунтуються проти свого законного короля та сюзерена.

Але до того ще було далеко. У Любомлі гриміли гармати, вітаючи гостей, аж вежі з бійницями затягнуло димом, дзвони били, немов на пожежу. Подвір’я, в якому висадився король, внутрішня галерея та замкові сходи були вистелені червоним сукном. У вазах, привезених з Італії, диміли східні аромати. Більшу частину скарбів Любомирських – золоте та срібне начиння, парча, килими, гобелени, виткані руками фламандських майстрів, скульптури, годинники, меблі, коштовностями оздоблені, столики, перлами та бурштином прикрашені, – все звезли завчасу до Любомлi, щоб захистити їх від шведської хижості. Тепер усе це було розставлено, розвішано, сліпило очі та перетворювало замок на якусь чарівну резиденцію. А пан маршалок навмисно розклав таку султана гідну розкіш, аби показати королеві, що хоч він і повертається, як вигнанець, без грошей, без війська, не маючи навіть змінних шат, але він залишається могутнім монархом, якщо має таких заможних і вірних слуг. Збагнув такий намір король і серце його сповнилося вдячністю, щохвилини обіймав маршалка за плечі, пригортав його голову і дякував. Нунцій, до всіляких розкошів звичний, дивувався голосно від того, що бачив, і чули, як він казав графові Апотинґену, що досі навіть не уявляв собі усієї могутності польського короля і тепер бачить, що попередні поразки були лише короткочасними й обертом колеса фортуни, яка, як відомо, перемінлива, спричинені.