– Через ваш гнів правда пробивається, – зауважив пріор Кордецький, – але ці коштовності сховайте, бо не може Найсвятіша Богородиця прийняти того, що в гніві, навіть праведному, жертвують. Врешті, як я й сказав, не про вас тут ідеться, а про вісті, які страхом і жахом нас наповнили. Бог один знає, чи немає в цьому якогось непорозуміння чи помилки, бо ви самі бачили, що не узгоджується з правдою те, що ви кажете. Як же нам прочан вигнати, пошану Матері Божій відібрати і браму вдень і вночі тримати зачиненою?

– Браму тримайте зачиненою! Заради Божого милосердя! Ворота тримайте зачиненими!.. – благав пан Кміциц, заламуючи руки, аж суглоби пальців затріщали.

У голосі його було стільки правди та розпуки, що присутні мимоволі затремтіли, наче небезпека була вже близька, а пан Замойський сказав:

– Але ми і так пильну увагу вділяємо околицям і ремонти в мурах провадяться. Вдень можемо пускати людей на богослужіння, але обачність варто зберегти хоча б тому, що король Карл поїхав, а Віттемберґ залізною править рукою в Кракові і священиків не менше за світських утискає.

– Хоч я в напад і не вірю, але проти обережності нічого не маю! – відповів пан Пйотр Чарнецький.

– А я ченців до пана Вжещовичa вишлю, – додав отець Кордецький, – зі запитом, чи королівська грамота нічого вже не означає?

Пан Кміциц зітхнув із полегшенням.

– Хвала Богові! Хвала Богові! – втішився він.

– Пане кавалере! – звернувся до нього Кордецький. – Бог вам заплатить за добрі наміри. Якщо нас правильно застерегли, то пам’ятну матимете заслугу від самої Богородиці та батьківщини. Але не дивуйтеся, що ми вашу інформацію з недовірою сприйняли. Не раз уже нас тут лякали: одні робили це зі злості проти віри, щоб пошани Найсвятішу Матір Божу позбавити, інші зі жадібності, щоб щось отримати. Треті тому лише, щоб новину принести й авторитету в очах людських набути, а може, були і такі, котрі створили собі ілюзію, як ми припускаємо і стосовно вас. Затято Сатана на це місце запав і докладає всіляких зусиль, щоб Службі Божій тут зашкодити і вірних якнайменше до участі в ній допустити, бо ніщо до такого відчаю пекло не доводить, як вшанування тієї, котра гадюку розтоптала. А тепер час на вечірню. Вимолімо Її милість, віддаймося під Її опіку і нехай кожен лягає спати спокійно, бо де ж має бути спокій і безпека, якщо не під Її крилами?

Усі розійшлися.

Коли вечірня закінчилася, сам пріор Кордецький закликав до сповіді пана Анджея та сповідав його довго в уже порожньому костелі. Після цього лежав пан Анджей хрестом перед зачиненими дверима каплиці аж до опівночі.

Опівночі він повернувся до загону, розбудив Сороку та наказав перед відпочинком його батожити, аж йому плечі та спина кров’ю стекли.

Уранці наступного дня дивний і незвичний рух запанував у монастирі. Ворота були, щоправда, відчинені, доступ прочанам не обмежували, і Служби Божі відбувалися як звичайно, але після богослужіння наказали всім чужинцям покинути межі монастиря. Сам пріор Кордецький, у супроводі пана мечника серадзькогo та Пйотрa Чарнецькогo, оглядав ретельно балки та підпори, що підтримували мури зсередини та зовні. Наказали також тут і там щось підрихтувати. Ковалі в місті одержали наказ підготували гаки, списи, понасаджувані на довгі дрючки, коси, сторчма на держаки заткнуті, киї та важкі колоди, всіяні цвяхами. А оскільки було відомо, що і так у монастирі був значний запас таких знарядь, то поширилися чутки по всьому місту, що монастир швидкого очікує нападу. Щораз нові розпорядження лише підтверджували цю інформацію.

Проти ночі вже двісті людей працювало біля мурів. Важкі гармати, прислані ще до облоги Кракова паном Варшицьким, краківським каштеляном, числом дванадцять, встановили на нові лафети і відповідно відкоригували.

З монастирських складів ченці та пахолки виносили ядра, які складали в купки біля гармат. Викочували скрині з порохом, розв’язували снопи мушкетів і роздавали по гарнізону. Нагорі і по кутах стояли вартові, обов’язком котрих було вдень і вночі пильно стежити за околицею. Крім того, люди, послані на розвідку, розпорошились околицями аж до Пшистайнi, Клобуцькa, Кшепиць, Крушини та Мстовa.

До і так рясно заповнених монастирських комор надходили припаси з міста, з Ченстоховки й інших сіл, що належали монастирю.

Звістка пролунала, як грім по всій околиці. Міщани та селяни збиралися, радилися. Багато хто не хотів вірити, щоб якийсь ворог посмів зазіхнути на Ясну Ґуру.

Торочили, що лише Ченстохову мають зайняти. Але й це вже так схвилювало людей, особливо коли їм нагадували, що шведи є єретиками, котрих ніщо не зупинить і котрі навмисно шкоди самій Матінці Божій наробити готові.

Багато було таких, хто вагався, сумніваючись і вірячи водночас. Одні заламували руки, очікуючи жахливих явищ на землі та небі, видимих знаків Божого гніву. Інші впадали в безпомічний і німий відчай. Третіх гнів охоплював надлюдський, наче голови їхні займалися полум’ям. А якщо вже людська уява розгорнула крила для польоту, то відразу ж закружляли звістки щораз інші, щораз гарячіші, щораз потворніші.

І якщо хтось у мурашник кий занурить або жаринку закине, негайно висипаються неспокійні рої, клубочаться, розбігаються й утікають; так само закипіло місто та навколишні села.

Після полудня громади міщан і селянства, разом із жінками та дітьми, оточили монастирські мури і тримали їх немов в облозі, ридаючи та стогнучи. На сам захід сонця вийшов до них пріор Кордецький і, занурившись у натовп, питав:

– Люди, чого ви хочете?

– Хочемо зайти в монастир, Богородицю боронити! – гукали чоловіки, потрясаючи ціпами, вилами й іншим селянським реманентом.

– Хочемо на Найсвятішу Матінку Божу востаннє поглянути! – голосили жінки.

Кордецький піднявся на підвищення та промовив:

– Брами пекла не переможуть небесних сил. Заспокойтеся і в серці збадьоріться. Не ступить нога єретика в ці святі мури, не буде ні лютеранський, ні кальвіністський забобон шабаші свої справляти в цій твердині пошани та віри. Не знаю достеменно, чи прийде сюди зухвалий ворог, це мені не відомо, але якщо припреться, то зі соромом і ганьбою відступити змушений буде, бо його силу ще більша сила знищить, злість його зламається, могутність стерта буде і покине щастя його. У серцях збадьоріться! Не востаннє ви нашу заступницю бачите, в ще більшій хвалі оглядати Її будете і нові дива уздрієте. Збадьоріться, витріть сльози і зміцніться у вірі, бо скажу я вам, а це не я промовляю, а сам Божий Дух звертається через мене, що не увійде швед у ці мури. Милість сюди прийде і темрява так не загасить світла, як ця ніч, що сьогодні наближається, Божому сонцю завтра встати не завадить!

Сонце саме заходило. Темрява огорнула вже околицю, лише костел відблискував червоним в останніх промінчиках небесного світила. Побачивши це, люди впали на коліна навколо стін і Дух Святий наповнив їхні серця. Тим часом на вежах затягнули Angelus Domini. Отець Кордецький почав співати молитву, а за ним і весь натовп. Шляхта, що стояла на мурах, і жовніри долучили свої голоси, більші та менші дзвони закликали до вечірні, і здавалося, що вся гора співає і грає, як велетенський орган, що на чотири сторони світу звучав.

Співали допізна. Отець Кордецький, відходячи, поблагословив на дорогу вірних, відтак сказав:

– Хто з чоловіків на війні бував, зі зброєю вміє обходитись і серце відчуває мужнім, хай завтра вранці прийде до монастиря.

– Я служив!.. Я в піхоті був!.. Я прийду! – гукали численні голоси.

Юрба розпливлася повільно.

Ніч минула спокійно. Всі прокинулися з радісними вигуками: «Немає шведа»! Проте ремісники звозили весь день свої замовлення. Видали також наказ крамарям, котрі переважно біля східного муру торгівлю провадили, щоб товар свій до монастиря перенесли, а в самому монастирі робота біля мурів не вщухала. Забезпечували особливо так звані переходи, вузькі отвори в мурах, які не були справжніми брамами і служили більше для вилазок. Пан Ружиць-Замойський наказав позакладати їх балками, цеглою, кізяком, так, щоб у разі потреби легко зсередини можна було відвалити.