Весь день тягнулися ще підводи з припасами та продовольством, заїхало також кілька шляхетних родин, яких потривожила звістка про близьке прибуття ворога.

Близько полудня повернулися люди, котрих минулого дня послали на розвідку, але жоден із них не бачив шведів, і навіть не чув про них, крім тих, котрі найближче, в Кшепицях стояли.

Не занехаяли, однак, у монастирі підготовки. За наказом пріора підійшли ті з міщан і селян, котрі раніше в піхоті служили і зі службою військовою знайомі були. Віддали їх під команду Сиґізмунду Мосінському, котрий стеріг північно-східної башти. Пан Замойський весь день розставляв людей, навчав, що хто має робити, або радився в рефектарії42 з панотцями.

Пан Кміциц радів у душі, спостерігав за підготовкою до військових дій, за жовнірами в час муштри, за гарматами, за купами мушкетів, списів і гаків. Це була його стихія. У цій грізній машині, у метушні, підготовці та воєнній гарячці було йому добре, легко та весело. Було тим легше і веселіше, що генеральну сповідь всього свого життя відбув, яку складають умираючі, і в час сповіді повний відпуст своїх гріхів отримав, бо владика зважив на його наміри, щире жадання виправитися і те, що вже на правильну дорогу ступив.

Так позбувся пан Анджей тягаря, під яким уже майже впав. Покуту призначили йому важку, і щодня хребет його кровоточив під канчуком Сороки. Наказали йому плекати покору, і це було ще важче, бо її в серці молодик не мав, навпаки, пихатий був і запальний. Наказали парубкові й доброчесними вчинками своє навернення підтверджувати, але це було йому найлегше. Сам нічого вже більше не прагнув і не жадав. Молода душа рвалася в ньому до вчинків, бо, либонь, під вчинками шляхтич розумів війну і знищення шведів із ранку до вечора, без відпочинку і милосердя. Тож який гарний, який прекрасний відкрився до цього шлях! Бити шведів не лише для захисту вітчизни, не лише для захисту короля, на вірність котрому чоловік присягнув, а ще й для захисту Цариці янголів. Це було щастя для нього більше, ніж заслуговував.

Куди ж поділися ті часи, коли він стояв наче на роздоріжжі, питаючи себе, куди йти. Де ті часи, коли не знав, до чого вдатися, коли боровся зі сумнівами й уже майже втратив надію?

Але ж тут з’явилися люди, ці білі ченці і ця жменька селян і шляхтичів, котрі готувалися до потужного опору, до боротьби не на життя, а на смерть. Єдиний це був такий закуток у Речі Посполитій і саме сюди пан Анджей приїхав, наче його якась щаслива зоря вела.

Бо молодик свято вірив у перемогу, навіть якщо вся шведська могутність мала б оточити ці мури. У серці мав молитву, радість і вдячність.

У цій вдячності ходив парубок по мурах із просвітленим обличчям, роззирався, приглядався і бачив, що добре робиться. Оком знавця одразу ж оцінив рівень підготовки, що виконують роботи досвідчені люди, котрі зуміють проявити себе, коли дійде до смаленого. Захоплювався спокоєм отця Кордецькогo, до котрого відчував глибоку пошану. Захоплювався статечністю пана мечника серадзькогo, навіть паном Чарнецьким, хоч і мав на нього образу, однак не показував її.

Але той лицар зиркав на нього суворо і, зустрівши його біля муру наступного дня після повернення монастирських розвідників, зауважив:

– Щось шведів не видно, пане кавалере, й якщо не надійдуть, то репутацію вашу собаки з’їдять.

– Якщо з їхнім прибуттям має якась шкода для святого місця зробитися, то нехай краще мою репутацію справді собаки зжеруть! – відказав на те пан Кміциц.

– Бажали б ви їхнього пороху не нюхати. Знаємося ми на таких лицарях, котрі мають чоботи заячим хутром підшиті!

Пан Анджей опустив очі, як панночка.

– Ви жадаєте сварку затіяти? – зронив він. – Що я вам винен? Забув я свою образу, забудьте і ви свою.

– Ви мене обізвали шляхтичиною, – не вгавав пан Пйотр. – Прошу дуже! Хто я такий? І чому ж Бабиничі кращі за Чарнецьких?.. Чи, може, це сенаторський рід?

– Шановний пане, – кинув весело пан Кміциц, – якби не покора, якої маю після сповіді дотримуватися, якби не батоги, які мені щоденно за давні скандали хребет періщать, я б тут ще інакше вас назвав, проте остерігаюся, щоб у давні гріхи не втрапити. А щодо того, хто кращі – Бабиничі чи Чарнецькі, то це з’ясується, коли шведи підійдуть.

– І яку ж користь сподіваєтесь отримати?.. Може, вважаєте, що вас комендантом зроблять?

Пан Анджей посуворішав.

– Ви запідозрили мене, що мені про зиск ідеться, тому про користь балачку затіяли. Знайте ж, що не за славою я сюди приїхав, бо міг би її деінде здобути. Простим жовніром стану, хоч би й під вашою командою.

– Чому «хоч би»?

– Бо мені перечите і готові допікати.

– Гм! Немає причини! Чудово з вашого боку, що згодні навіть простим жовніром стати, бо видно, що буйна фантазія у вас, і покора нелегко вам дається. То ви хотіли б битися?

– Буде зрозуміло зі шведами, як я вже казав.

– Бa, а якщо шведи не прийдуть?

– Знаєте тоді що, пане? Ми підемо їх шукати! – відрубав пан Кміциц.

– А ви мені подобаєтесь! – вигукнув Пйотр Чарнецький. – Можна було б хорошу партію зібрати. Тут Сілезія недалеко і миттю би жовнірів назбиралося. Старшина, як і дядько мій, слово дали, а простих жовнірів навіть не питають. Багацько б їх можна було зібрати на перший же поклик!

– І добрий приклад іншим би був! – підтримав його зі запалом пан Анджей. – Я також маю трохи людей. Ви б їх побачили в дії!

– Бо… бо… – розгубився пан Пйотр, – як мені Бог милий!.. Дайте свою руку!

– Дайте і ви свою! – промовив пан Кміциц.

І не довго думаючи, шляхтичі кинулися один одному в обійми.

Тут саме проходив повз них пріор Кордецький і, побачивши, що сталося, став їх благословляти. Ті ж йому відразу зізналися, про що домовилися. Пріор лише усміхнувся спокійно і пішов далі, промовляючи самому собі: «До хворого здоров’я починає повертатися».

На вечір закінчили підготовку і фортеця була повністю до захисту готова. Нічого їй не бракувало: ні припасів, ні пороху, ні зброї. Однак мури були не надто міцні, і гарнізон не надто численний.

Ченстохова, а точніше Ясна Ґура, хоч і природою, і військовим мистецтвом посилена, вважалася однією з найменших і найслабших фортець Речі Посполитої. А щодо залоги, то можна було отримати на заклик стільки людей, скільки заманеться, та священики навмисно не перевантажували мурів людом, аби припасів на довше вистачило.

Але були й такі, особливо між артилеристами-німцями, котрі були переконані, що Ченстохова облоги не витримає.

Телепні! Бо зважали лише на мури та зброю, і не знали, що серця захисників вірою надихнулися. Отець Кордецький, побоюючись, щоб не поширювали між людьми своїх сумнівів, віддалив їх, крім одного, котрий майстром цієї справи вважався.

Того ж самого дня прийшов до пана Кміцицa старий Кемлич разом із синами і попросив, щоб їх із служби звільнив. Пана Анджея аж злість схопила.

– Собаки! – обурився він. – Добровільно такого щастя зрікаєтесь і саму Матір Божу не хочете захищати!.. Гаразд, хай буде так! Плату за тих коней ви отримали, решту ось тримайте!

Тут парубок витягнув мішечок зі скарбами і кинув його на землю.

– Ось, ваша плата! Бажаєте з того боку мурів здобич шукати? Жадаєте краще стати розбійниками, ніж захисниками Святої Марії?! Геть із моїх очей! Не гідні ви тут перебувати, не гідні християнської спільноти, не гідні такою смертю, яка нас тут чекає, полягти!.. Геть! Геть!

– Не гідні, – погодився старий, розводячи руками і схиляючи голову. – Не гідні, щоб наші очі дивилися на ясноґурські обшири. Ворота небесні! Зоре світанкова! Грішна доле! Ми не гідні, не гідні!

Тут він вклонився низько, так низько, що аж зігнувся навпіл, і водночас змарнілою, хижою рукою вхопив капшук, що лежав на підлозі.

– Але і за мурами, – додав він, – ми не припинимо служити вашій милості. У разі чого дамо знати про все. Підемо, куди буде потрібно. Зробимо, що треба. Ваша милість матиме за мурами готових слуг.