Бідна Ганнуся, котрій пристійний пан Бабинич трохи голову закрутив, прощалася з ним дуже зворушливо, але той тримався стримано і лише останньої миті сказав їй:

– Якби не та скалка, що в серці моєму засіла, то я обов’язково б у вас без тями закохався.

Ганнуся подумала собі, що немає такої скалки, яку не можна було б терпляче голкою виколупати, але що боялася трохи цього пана Бабиничa, тому не сказала нічого, зітхнула тихо і поїхала.

Ще тиждень після від’їзду Ганнусі з паном Котчицeм стояв табір Сапєги в Білій. Пан Кміциц із татарами, відкомандирований до ближнього Рокитного, відпочивав також, бо потрібно було коней відгодувати після довгої подорожі. Приїхав також до Білої й її власник, князь крайовий, Міхал-Казимир Радзивілл, могутній магнат, із несвіжської гілки, про яку подейкують, що лише після Кишок успадкували сімдесят міст і чотириста сіл. Той нічим не був схожий на своїх біржанських родичів. Не менш, можливо, ніж вони, амбіційний, але іншої віри, послідовний патріот і прихильник законного короля, щиро вступив у Тишовецьку конфедерацію і як міг її посилював. Велетенські його володіння, щоправда, дуже постраждали від останньої війни з гіперборейцями, але вельможа завжди виступав на чолі значних сил і чималу гетьманові привів підмогу.

Однак не стільки число його жовнірів могло на шальки воєнних терезів вплинути, скільки те, що тут Радзивілл ішов проти Радзивілла. Таким чином Богуслава позбавили останньої видимості правоти, а вчинки його тепер отримали явний характер зради.

Тому пан Сапєгa з такою радістю побачив у своєму таборі князя крайового. Був тепер уже певний, що переможе Богуслава, бо могутністю набагато його перевершував. Але за своїм звичаєм плани обмірковував повільно, прикидав, зважував і на наради офіцерів кликав.

Бував на цих нарадах і пан Анджей. Так він зненавидів ім’я Радзивіллів, що побачивши вперше князя Міхалa, аж затрясся від жаху та злості, але Міхал умів до себе людей прихиляти вже самим виглядом обличчя, на якому врода зі м’якістю йшла в парі, при цьому важкі випробування, яких зазнав ще недавно, захищаючи країну від Золотаренка та Срібного, а також щира любов до вітчизни та короля, – все це вкупі робило його одним із найчесніших кавалерів свого часу. Сама присутність його в таборі Сапєги, суперника дому Радзивіллiв, свідчила, наскільки молодий князь вміє особистим заради громадського жертвувати. Хто його знав, не міг не полюбити. Цьому почуттю, незважаючи на початкову огиду, не міг опиратися навіть запальний пан Кміциц.

Зміг завоювати його серце князь своїми слушними порадами. Він радив, аби, часу даремно не гаючи, не лише проти Богуслава вирушати, а й до перемов із ним не вдаватися, а негайно на нього вдарити, не дати йому повернути замки, не дати йому передиху, відпочинку, вдатися до його ж власної тактики. У такому способі бачив князь перемогу швидку та певну.

– Не може такого бути, щоб і Карл-Ґустав не заворушився, тому мусимо якнайшвидше руки собі розв’язати, щоб панові Чарнецькому на допомогу поспішати.

Такої ж думки дотримувався і пан Анджей, котрий уже третій день був змушений воювати зі своїм давнім потягом до сваволі, щоб без наказу не посунути вперед.

Але Сапєгa любив діяти напевно, боявся будь-якого нерозважливого кроку, тому вирішив зачекати на точніші донесення.

Гетьман мав також і власні причини. Оголошена експедиція Богуслава на Підляшшя могла бути лише підступом і воєнною хитрістю. Можливо, її влаштовували, щоб заманити в пастку війська Сапєги і не дати йому з коронним військом з’єднатися. Тому Богуслав усіляко сутички зі Сапєгою уникав би, ніде битви не приймаючи, тільки марудив. А Карл-Ґустав з електором могли в цей час вдарити на пана Чарнецькогo, зім’яти його переважаючими силами, вирушити на самого короля і придушити оборону, яка лише зароджується, натхнена чудовим прикладом Ченстохови.

Сапєгa був не лише військовим, а й державним діячем. Аргументи свої викладав на нарадах настільки ґрунтовно, що навіть пан Кміциц був змушений із ним у душі погодитись. Насамперед потрібно було дізнатися, чого триматися.

Якби виявилося, що напади Богуслава є лише грою, тоді досить було б залишити проти нього кілька хоругв, а основними силами вирушати, на всіх парах, панові Чарнецькому на поміч проти головного ворога. Кілька і навіть більше хоругв міг сміливо пан гетьман залишити, бо не всі його сили стояли в околиці Білої. Молодий пан Кшиштоф, або, як його називали, Кшиштофeк Сапєгa, стояв із двома хоругвами легкої кавалерії та з реґіментом піхоти в Яворові. Пан Гороткевич крутився неподалік Тикоцинa, маючи під собою половину реґіменту дрaгунiв, добре вишколених, і до п’ятсот добровольців, крім петигорської хоругви імені самого воєводи. Крім цього, у Білостоці постійно перебувала польова піхота.

Цих сил вистачило б із лишком для опору Богуславoвi, у котрого більше ніж кількасот коней не було.

Тому порозсилав завбачливий гетьман кур’єрів на всі боки і чекав вістей. Але прийшли вони, до грому подібні. І тим подібніші, що за особливим збігом обставин надійшли вони всі одного вечора.

У Бєльському замку саме відбувалася нарада, коли увійшов ординарець і подав якийсь сувій гетьманoвi.

Як тільки воєвода кинув у нього оком, відразу ж змінився на обличчі і заявив присутнім:

– Мого родича вщент у Яворові Богуслав розбив. Заледве живим вибрався!

Настала хвилина мовчання, яку перервав сам гетьман.

– Лист написаний у Бранську, після втечі та конфузії, – повідомив він, – тому немає там жодного слова про могутність Богуслава. Гадаю, що мала б бути доволі значною, оскільки дві хоругви та реґімент піхоти, як я читаю, повністю були знищені!.. Однак може і таке бути, що князь Богуслав застав їх несподівано. Певності цей лист не дає.

– Пане гетьманe, – зауважив князь Міхал, – я впевнений, що Богуслав хоче все Підляшшя захопити, щоб його в удільне володіння або в ленне під час перемов його одержати. Тому й негайно виступив із такими силами, які тільки зміг зібрати.

– Годилося б цю версію доказами підтвердити, ваша світлосте.

– Інших доказів не маю, лише знаю Богуслава. Не про шведів чи брандербуржців він турбується, а лише про себе самого. Воїн він визначний, і вірить у свою щасливу зірку. Провінцію хоче здобути, за Янушa помститися, славою вкритися, а для цього відповідну могутність мати мусить і має. Тому й потрібно на нього негайно напасти, інакше він на нас нападе.

– Для цього Боже благословення потрібне, – додав пан Оскеркo, – а воно зараз у нас є!

– Ясновельможний пане гетьманe, – втрутився пан Кміциц. – Потрібна достовірна інформація. Відпустіть мене в розвідку з моїми татарами, і я вам її привезу.

Пан Оскеркo, котрий мав доступ до таємниці і знав, хто такий пан Бабинич насправді, зараз же почав його пропозицію гаряче підтримувати:

– Дяка Богу! Це ж архічудова ідея! Саме такого кавалера і такого війська туди треба. Лише б тільки коні відпочили.

Тут пан Оскеркo замовк, бо ординарець знову зайшов у світлицю.

– Ясновельможний пане гетьманe, – рапортував він, – прибули двоє жовнірів із хоругви пана Гороткевича, котрі до особи вашої вельможності добиваються.

– Хвала Богу! – промовив пан Сапєгa, ударяючи руками по колінах. – Ось і звістки… Впускай!

За мить увійшли двоє петигорців, обдертих і заболочених.

– Від пана Гороткевичa? – спитав воєвода.

– Атож.

– Де він тепер?

– Убитий, а якщо ні, то ми не знаємо, де він.

Сапєга піднявся, але тут же сів і продовжив спокійно розпитувати:

– Де хоругва?

– Розбита князем Богуславом.

– Багато людей загинуло?

– До ноги нас вирізали, може, кілька залишилися, котрих у полон, як і нас, взяли. Є такі, хто стверджує, що і полковник утік. Але що поранений, то я сам бачив. Ми ж із неволі втекли.

– Де на вас напали?

– Під Тикоцином.

– Чому ж ви за мури не сховалися, ще в силі не будучи?

– Тикоцин упав.