Цей акт королівської волі новими пишнотами оздоблював рід Сапєг, а до такого жоден із тодішніх «царевичів» не був байдужим. Добре, якщо були хоча б такі, хто оскарження в per nefas121 уникнув. Тому тепер пан Сапєгa готовий був зробити для короля все, що було і навіть не було в його силах.

– Якщо я гетьман, – зауважив він панові Кміцицу, – то під мою інквізицію ви підпадаєте й опіку мою отримаєте. Багацько тут є посполитого рушення, тож гарячих голів не бракує, тому надто на очі їм не потрапляйте, поки я жовнірів не застережу і наклепу, яким Богуслав вас обмовив, не спростую.

Пан Анджей подякував від серця і, своєю чергою, почав розмову про Ганнусю, котру зі собою до Білої привіз. На це пан гетьман став бурчати, але що в гуморі був чудовому, то й бурчав весело.

– З глузду з’їхав Собіпан! Як мені Бог милий! – бідкався князь. – Сидять собі там із сестрою за замойськими мурами, як у Бога за піччю, і думають, що кожен може, так само, як він, поли від кунтуша задерти, до печі притулитися і спину погріти. Я Підбийп’ят знав, бо це рідня Бжостовських, а Бжостовські мої родичі. Хороша здобич, нема що сказати, але хоч війна зі септентронами на якийсь час призупинилася, вони й далі в тих краях стоять… Де чогось шукати, в яких судах, в яких установах? Хто буде маєтки відбирати та панночку насаджувати? Зовсім схибнулися! Мені Богуслав на карку сидить, а я повинен судові обов’язки виконувати і бабами собі голову займати!

– Не баба це, а дівчина, – зауважив пан Кміциц. – І кого мені там наказали привезти, того й привіз. Казали віддати, то я й віддаю!

Старий гетьман взяв після цих слів пана Анджея за вухо і сказав:

– А хто вас там знає, вітрогона, якою ви її сюди привезли. Боронь Боже, ще будуть люди балакати, що її від сапєжинської опіки колька напала, а я, старий, буду лише баньками лупати. Що ви там на привалах вчиняли? Кажіть негайно, язичнику, чи від своїх татар бусурманських звичаїв не перейняли?

– На привалах? – звеселився пан Кміциц. – На привалах я казав пахолкам шкіру мені батогами масувати, щоб звідти сороміцькі бажання виганяти, бо вони під шкірою собі житло влаштували, і confiteor122, як ґедзі, кусали.

– Ага! То вона таки вродлива?

– Та… Коза, хоч надто гарна, а ще більше кокетлива.

– Бусурманин би спокусився!

– Але цнотлива вона, як черниця, це мушу визнати. А щодо кольки, то вважаю, що її швидше за опіки пана Замойського дістала б.

Тут пан Анджей розповів, як усе було. Тоді гетьман узявся плескати його по плечу і реготати.

– Але ж ви й дотепник! Недаремно стільки про пана Кміцица розповідають. Не бійтесь! Пан Ян зла не тримає, він моя довірена особа. Йому скоро попустить, він ще й сам порегоче і вас винагородить.

– Не маю такої потреби! – заперечив пан Анджей.

– Добре, що амбіції маєте і людям у руку не зазираєте. Послужіть мені лише проти Богуслава належно, то про давні кари за неявку в суд не доведеться турбуватися.

Тут здивувався Сапєгa, поглянувши на це жовнірське обличчя, хвилину тому ще таке щире та веселе. Пан Кміциц на згадку про Богуслава зблід моментально й обличчя його скривилося, як пащека злого пса, коли той хоче вкусити.

– Нехай би власною слиною цей зрадник отруївся, тільки б мені ще перед сконом у руки потрапив! – промовив понуро парубок.

– Вашій злості не дивуюся… Пам’ятайте лишень, аби гнів здорового глузду не затуманив, бо не аби з ким справу доведеться мати. Добре, що король вас сюди прислав. Будете Богуслава діставати, як у давні часи Хованського.

– Буду навіть краще! – так само понуро підтвердив пан Кміциц.

На цьому розмова й закінчилася. Пан Анджей поїхав спати на квартиру, бо дорога добряче його втомила.

Тим часом розійшлася звістка по війську, що король велику булаву улюбленому вождеві прислав. Тому радість, як ватра, спалахнула між тисячами людей.

Товариство й офіцери з різних хоругв стали повсюдно збігатися до гетьманської штаб-квартири. Спляче місто отямилося з дрімоти. Порозпалювали вогні. Хорунжі бігли з прапорами. Грали сурми, гуділи литаври, гриміли постріли з гармат і мушкетів, а пан Сапєгa чудовий бенкет влаштував і провів усю ніч, п’ючи за здоров’я королівське, гетьманське та за майбутню перемогу над Богуславом.

Пан Анджей, як уже відомо, на бенкет не пішов.

Натомість пан гетьман почав при столах розмову про Богуслава і не виказуючи, хто той офіцер, котрий із татарами приїхав і булаву привіз, просторікував загальними фразами про підступність князя.

– Обоє Радзивіллiв, – казав він, – інтриги любили, але князь Богуслав навіть свого двоюрідного небіжчика брата перевершив. Пам’ятаєте, товариство, пана Кміцицa, або хоча б чули про нього. Так от, уявіть собі, що чутка, яку князь Богуслав розпустив, наче йому пан Кміциц пропонував руку на короля та пана нашого підняти, це брехня!

– Але Янушевi пан Кміциц допоміг добрих кавалерів вирізати.

– Це правда, Янушу допомагав, але врешті й він схаменувся, а спохопившись, не лише службу покинув, а й, як ви знаєте, він зухвалий чоловік, то ще й Богуслава в полон захопив. Мабуть, там дуже тісно було молодому князю і він ледве життя від руки пана Кміцица не втратив.

– Пан Кміциц був великим воїном, – озвалися численні голоси.

– Князь, аби помститися, такий на нього наклеп вигадав, від якого аж душа здригається.

– Диявол би кращого не придумав!

– Знайте ж, що я маю докази, чорним по білому, що це була помста за навернення пана Кміцица.

– І чиє ім’я зганьбити!.. Таке лиш Богуслав уміє!

– Такого жовніра очорнити!

– Чув я також, – правив далі гетьман, – що пан Кміциц, второпавши, що нічого йому більше вже робити не залишається, до Ченстохови подався і там значні послуги надав, а потім короля власними грудьми заслонив.

Почувши це, ті самі жовніри, котрі хвилину тому готові були б шаблями пана Анджея порубати, стали вже приязніше про нього відгукуватися.

– Пан Кміциц йому цього не подарує, не такий він чоловік, він ще того Радзивіллa схопить!

– Всіх жовнірів князь конюший зганьбив, кинувши на одного таку підозру!

– Пан Кміциц був свавільник і розбишака, але не батьковбивця!

– Він ще поквитається, відімстить!

– Та спершу ми за нього помстимося!

– Оскільки ясновельможний гетьман авторитетом своїм за нього ручається, то так і було.

– Так і було! – підтвердив гетьман.

– За здоров’я пана гетьмана!

Мало ще бракувало, щоб і за здоров’я пана Анджея випили. Але тут озвалися дуже невдоволені голоси проти, особливо між давніми офіцерами Радзивілла. Почувши їх, гетьман зауважив:

– А знаєте, панове, чому мені той пан Кміциц на гадку спав? Бо той пан Бабинич, королівський посланець, дуже на нього схожий. Я сам першої миті помилився.

Тут пан Сапєгa зробив суворе обличчя і промовляв уже більш серйозно:

– І навіть якщо сюди сам пан Кміциц приїхав би, то позаяк він навернувся, оскільки святе місце з неймовірною відвагою захищав, я зумів би його своїм гетьманським авторитетом захистити. Тому прошу, панове, мені тут ніяких збурень не створювати, які могли б через того приїжджого виникнути. Прошу пам’ятати, що він тут від імені короля та хана приїхав. І особливо рекомендую це панам ротмістрам із посполитого рушення, бо там із дисципліною є проблеми!

Коли пан Сапєгa промовляв про це, один лиш пан Заглоба наважувався часом бурмотіти щось собі під ніс, усі інші сиділи, як зайці. Так само сиділи й тепер, але коли гетьманське обличчя звеселіло знову, аж тоді всім відлягло від серця. Келихи, яких не бракувало, доповнювали міру веселощів і все місто гуділо аж до ранку, аж стіни осель тремтіли в околиці, а дим вітальних салютів накрив поселення, як під час битви.

Уранці наступного дня випровадив пан Сапєгa Ганнусю до Гродна, з паном Котчицем. У Гродні, з якого Хованський вже давно вступився, мала резиденцію родина пана воєводи.