– Рятуйте пана князя, а коли йому дихання повернеться, просіть його, щоб прийшов у мою кімнату, бо тим часом спочину трохи.

І вийшов.

Двома годинами пізніше князь Януш, з очима, ще налитими кров’ю, з напухлими повіками і сизим обличчям, постукав у покій Богуслава. Той прийняв гостя, лежачи на ложі з обличчям, намащеним мигдалевим молоком, яке мало надавати шкірі м’якості та блиску. Без перуки на голові, без мальовидла на обличчі і з кошлатими бровами він видавався набагато старшим, ніж повністю одягнений, але князь Януш не звернув на це жодної уваги.

– Я все обміркував, – повідомив старший брат. – Пан Кміциц не може цих листів оприлюднити, бо якби це зробив, то на смерть цю панночку прирік би. Збагнув він добре, що лише в такий спосіб матиме мене в руках, але й я не зможу поквитатися, і це мене гризе, наче собаку в грудях ношу.

– Ці листи треба буде обов’язково повернути! – зауважив Богуслав.

– Aлe quo modo?23

– Треба послати до нього довірену людину. Хай їде, хай із ним дружбу водить і за слушної нагоди листи викраде, а самому ножа йому встромить. Потрібно велику нагороду пообіцяти.

– Хто ж тут за таке візьметься?

– Якби це було в Парижі чи хоча б у Німеччині, я за день знайшов би тобі сотню добровольців, але в цій країні такого товару не отримаєш.

– А потрібна своя людина, бо чужоземця він буде стерегтися.

– Залиш це мені, може когось у Пруссії знайду.

– Ех, якби його живцем було можна спіймати, а мені в руки доправити! Я заплатив би йому за все відразу. Скажу тобі, що зухвалості цього чоловіка переходили будь-яку міру. Тому я його й відправив, бо мною самим вертів, бо мені мало очі, як кіт, не видряпав, бо свою волю мені тут у всьому накидав. Мало не сто разів уже я мав на язиці наказ, аби його розстріляти. Але не міг, я не міг.

– Скажи мені, він справді нам родич?..

– Кишкам справді родич, а через Кишок і наш.

– Своєю дорогою цей чортяка йде. Він небезпечніший за цілу роту супротивників!

– Він? Можеш йому загадати в Царгород їхати і султана з трону стягнути або шведському королеві бороду обстригти і в Кейдани її привезти! Що він тут під час війни витворяв!

– А тепер поглянь. Він пообіцяв нам помсту до останнього подиху. Щастя, що одержав від мене науку, що з нами не буде легко. Визнай, що я по-радзивіллівськи з ним обійшовся, й якби якийсь французький кавалер міг би схожим вчинком похвалитися, то б про нього брехав цілими днями, за винятком годин сну, обіду та поцілунків. Бо вони, як зійдуться, то брешуть навперебій так, що аж сонцю соромно світити.

– Це правда, що його ти притиснув, та жадав би я однак, щоб цього не сталося.

– А я бажав би, щоб ти собі кращих повірених вибирав, котрі мають більше поваги до радзивіллівської кістки.

– Але ці листи! Ці листи!..

Брати замовкли на мить, після чого Богуслав першим озвався:

– А що це за панночка?

– Білевичівнa.

– Білевичівнa чи Мелешківна, одна одній рівня. Бачиш, що мені риму знайти так легко, як комусь плюнути. Але я не про її прізвище питаю, а лише чи вродлива?

– Я на такі речі не дивлюся, але впевнений, що навіть польська королева могла б не посоромитися такої вроди.

– Польська королева? Марія-Людовика? В часи Сен-Мара24, може, була б гожа, а тепер собаки від вигляду баби виють. Якщо така твоя Білевичівнa, то її собі збережи. Але якщо справді дивовижна, то мені її в Тауроги віддай, а вже про помсту їй разом із паном Кміцицем я подумаю.

Януш замислився на хвильку.

– Не віддам я тобі її, – сказав він нарешті, – бо ти її силою візьмеш, і тоді пан Кміциц листи оприлюднить.

– Чи мені треба силу використовувати проти якоїсь юнки?.. Не буду хвалитися, але я і не з такими мав справу, і не неволив жодну. Раз лише, але то було у Фландрії. Бо була дурна. Донька срібляра. Її потім іспанські піхотинці зґвалтували і на їхній рахунок це пішло.

– Ти цієї панночки не знаєш. Вона з порядної родини, сама чесність, навіть можна сказати черниця.

– Мав я справи і з черницями.

– При цьому нас вона ненавидить, бо це hic mulier25, патріотка. Це вона пана Кміцицa збаламутила. Немає таких багато між нашими жінками. Розум має зовсім чоловічий. І Янa-Казимирa найзапекліша шанувальниця.

– То йому лаву захисників укоротимо.

– Ніяк не можна, бо пан Кміциц листи оприлюднить. Мушу її стерегти, як зіницю ока. До часу. Потім віддам її тобі або твоїм драгунам, мені начхати!

– Даю тобі своє шляхетне слово, що не буду її силою неволити, а слів, які особисто даю, завжди дотримуюсь. У політиці що інше. Сором було б мені навіть, якби я сам не зумів нічого домогтися.

– І не намагайся.

– Тоді в найгіршому разі отримаю ляпаса, а від жінки це не образа. Ти йдеш на Підляшшя, то що з нею робитимеш? Зі собою її не візьмеш, тут не залишиш, бо сюди прийдуть шведи, а необхідно, щоб comme otage26 панночка залишалася завжди в наших руках. Чи не краще буде, якщо її в Тауроги заберу, а до пана Кміцицa пошлю не розбійника, а посильного з листом, в якому напишу: віддай листи, а я віддам тобі панночку.

– Правду кажеш! – погодився князь Януш. – Це хороша ідея.

– А якщо, – провадив далі Богуслав, – поверну йому її не зовсім таку, яку взяв, то це й буде помсти початок.

– Але ти дав слово, що до насильства не вдасися?

– Дав і повторюю ще раз, що сором би мені був.

– То мусиш взяти також її дядька, мечника расейняйського, котрий за нею наглядає.

– Не хочу. Цей шляхтич точно за вашим звичаєм віхтя в чоботях носить, а я цього знести не можу.

– Сама вона їхати не захоче.

– А це ми ще побачимо. Запроси їх сьогодні на вечерю, щоб її оглянув і визнав, чи варто її на зуб куштувати, а я тим часом, як із нею повестися, вигадаю. Лише заради Бога, не кажи їй про вчинок пана Кміцица, бо це його в її очах підвищить і у вірності йому зміцнить. А за вечерею не зупиняй мене ні в чому, що б я не казав. Побачиш мої методи і власні молоді літа згадаєш.

Князь Януш махнув рукою і вийшов, а князь Богуслав заклав обидві руки за потилицю і став про стратегію міркувати.

На вечерю, крім расейняйськогo мечника з Олюнькою, запросили також визначніших кейданських офіцерів і кількох придворних князя Богуслава. Він сам прийшов такий чепурний і прекрасний, що ока було не відвести. Перука його позавивана була майстерно хвилястими пасмами. Обличчя делікатністю кольору нагадувало молоко і троянди. Вуса були наче шовкові, а очі – наче зірки. Одягнений був у чорне, в жупан, зшитий зі смуг оксамиту та іншої матерії, рукави якого, що розтиналися, сколювалися вздовж руки. Довкола шиї чоловік мав викладений широкий комір із дивовижного брабантського мережива, ціни неймовірної, і такі ж манжети на зап’ястках. Золотий ланцюг спадав йому на груди, а через праве плече, уздовж усього жупана, тягнулася аж до лівого стегна портупея від шпаги з голландської шкіри, але так щедро усіяна діамантами, що видавалася, смугою світла, яка мінилася. Так само виблискував від діамантів і ефес його шпаги, а в кокардах його черевиків світилися два найбільші, величиною з горіх. Уся постать магната здавалася величавою, однаково і шляхетною, і прекрасною.

В одній руці князь тримав мереживну хустинку, другою підтримував завішений за тодішньою модою на ефесі капелюх, оздоблений майстерно укладеним чорним страусовим пір’ям, надзвичайно довгим.

Усі, в тому числі й князь Януш, задивилися на нього з подивом і захопленням. Князеві воєводі пригадалися його молоді літа, коли він так само вражав усіх при французькому дворі красою та багатством. Літа ці були вже далеко, але тепер здавалося гетьманові, що він ожив у цьому чудовому кавалерові, котрий те саме носив прізвище.