І чи віддасть шведський король йому Литву або хоча б Білу Русь?! Чи не забажає якимось східним огризком Речі Посполитої задовольнити вічно голодного сусіду, щоб мати руки розв’язаними нарешті в Польщі?

Це були запитання, які постійно мучили душу князя Янушa. Дні і ночі проводив він у неспокої. Розумів, що і Понтус Делаґарді не посмів би його трактувати так зверхньо, майже зневажливо, якби не сподівався, що король схвалить таку поведінку, або ще гірше – якби не мав готових на цей випадок інструкцій.

«Поки я стою на чолі кількох тисяч людей, – міркував Радзивілл, – доти ще на мене озиратимуться, але коли забракне мені грошей і коли наймані полки розбіжаться – що буде»?

Водночас прибутки від велетенського майна не надходили, їхня більша частина була розкидана по всій Литві аж до київського Полісся і лежала в руїні. Підляські маєтки вщент сплюндрували конфедерати.

Часом здавалося князеві, що він стоїть на краю прірви. Від усіх його дій і вчинків залишалося лише тавро зрадника – нічого більше.

Лякала його також і інша перспектива – примара смерті. Майже щоночі з’являлася вона перед балдахіном його ложа і махала до нього рукою, немов промовляючи: «Ходімо в темряву, на той бік невідомої річки».

Якби він опинився на вершині слави, якби таку бажану корону міг одягнути хоча б раз, хоч годинку поносив би на голові, то прийняв би цю страшну, мовчазну почвару, не змигнувши й оком. Але померти і залишити після себе неславу та людське презирство – здавалося цьому вельможі сатанинським і пекельним вінцем життя.

Не раз також, коли був сам або лише зі своїм астрологом, котрому без міри довіряв, хапався князь за скроні та повторював пригніченим голосом:

– Я палаю! Я палаю! Я палаю!

У такому стані він збирався в похід на Підляшшя, коли йому за день до виступу дали знати, що князь Богуслав виїхав із Таурогів.

Уже на саму звістку про це князь Януш, ще навіть брата не вздрівши, наче ожив, бо Богуслав віз зі собою молодість і сліпу віру в майбутнє. У ньому мала відродитися біржанськa гілка, лише для нього одного князь Януш працював.

Дізнавшись, що брат наближається, хотів князь одразу ж їхати назустріч, але етикет не дозволяв для зустрічі молодшого виїжджати, тому послав по нього позолочений екіпаж і цілу хоругву пана Нев’яровськогo для супроводу, а зі шанців, насипаних паном Кміцицем, і зі самого замку наказав стріляти з гармат, так, немов приїзд самого короля вітали.

Коли брати після церемонного привітання залишилися нарешті наодинці, Януш схопив Богуслава в обійми й усе повторював зворушеним голосом:

– Одразу моя молодість повернулася! Одразу й здоров’я оновилося!

Але князь Богуслав поглянув на нього пильно і спитав:

– Що з вашою світлістю?

– Не потрібні титули, адже нас ніхто не чує. Що зі мною? Хвороба мені докучає, мало не звалюся, як трухляве дерево. Але менше з тим! Як дружина моя мається і Мариська?

– Виїхали з Таурогів до Тільзітy. Здорові обидві, а Марі, як бутон троянди, буде просто розкішна, коли розквітне.

Ma foi! Прекраснішої ніжки у світі ніхто не має, а коси до самої землі їй лягають…

– Такою вона тобі здалася вродливою? То і добре, Бог тебе надихнув, що ти сюди прибув. Краще мені на душі, коли тебе бачу!.. Але що мені dе publicis сюди привозиш?.. Що там електор?

– Ти ж знаєш, що він уклав союз із прусськими містами?

– Знаю.

– Та йому не дуже довіряють. Ґданськ не захотів прийняти його гарнізон. І Німеччина має добрий ніс.

– І це я знаю. А ти не писав до нього? Що про нас думає?

– Про нас?.. – повторив неуважно князь Богуслав.

І став глипати по покою, тоді піднявся. Князь Януш думав, що він чогось шукає, але той підійшов до дзеркала, що стояло в кутку, і, нахиливши його відповідно, узявся мацати пальцями правої руки по всьому обличчю, нарешті сказав:

– Шкіра моя трохи через дорогу обвітрилася, але гадаю, що це минеться. Що електор про нас думає? А нічого. Писав мені, що про нас не забуде.

– Як це не забуде?

– Маю листа зі собою, то його тобі покажу. Він пише, що б не сталося, він про нас не забуде. І я йому вірю, бо його вигода так йому наказує. Електор стільки з Речі Посполитої користає, скільки я від старої перуки, й охоче б її шведам віддав, тільки б зміг Пруссію захапати. Але шведська могутність починає його непокоїти, тому радий би на майбутнє мати готового союзника, і буде його мати, якщо ти сядеш на литовському престолі.

– Лише б так сталося!.. Не для себе я цей трон хочу!

– Усієї Литви не вдасться, можливо, спочатку виторгувати, але хоч добрий шматок із Білою Руссю та Жемайтією вдасться.

– А шведи?

– Шведи також будуть раді нами від сходу відгородитися.

– Бальзам ти мені ллєш на душу.

– Бальзам! Ага!.. Якийсь чорнокнижник у Таурогах хотів мені продати бальзам, про який розповідав, що хто ним вимаститься, буде від шаблі, шпаги та списа заворожений. Я наказав його ним намазати, а драбантові проколоти його списом. Уяви собі, навиліт пройшов!..

Тут князь Богуслав зареготав, показуючи водночас білі, як слонова кістка, зуби. Але Янушу не до шмиги прийшлася ця розмова, тому він знову звернув до dе publicis.

– Я послав листи до шведського короля і до багатьох інших наших сановників, – повідомив він. – Ти мав би отримати мого листа через пана Кміцицa.

– Овва! Tа я саме у цій справі й приїхав. Що ти про пана Кміцица думаєш?

– Гаряча, шалена голова, небезпечний чоловік і вудила носити не вміє, але він один із тих рідкісних людей, котрі з доброю вірою нам служать.

– Так вважаєш? – гмикнув Богуслав. – А мене мало до небесного королівства не відправив.

– Тобто? – питав із неспокоєм Януш.

– Кажуть, братику, що тільки тобі жовч порушити, зараз же тебе душити починає. Пообіцяй мені, що слухатимеш терпляче та спокійно, тоді я тобі розповім щось про твого пана Кміцица, і зможеш пізнати його краще, ніж раніше.

– Гаразд! Я буду терплячий, але не муч мене.

– Диво Боже мене з рук цього втілення диявола вибавило, – зронив князь Богуслав.

І став розповідати про все, що з ним у Пільвішкaх сталося. Не меншим дивом було, що на князя Януша приступ астми не напав, натомість можна було вирішити, що його апоплексичний удар розіб’є. Бо весь трясся, зубами скреготав, пальцями очі затикав, а наприкінці узявся верещати охриплим голосом:

– Так?!.. Гаразд!.. Лише забув він, що його кокотка в моїх руках.

– Угамуйся, на Бога, і слухай далі, – зупинив його Богуслав. – Я повівся з ним досить шляхетно, про цю пригоду в щоденнику не напишу і нею хвалитися не буду, бо мені соромно, що цьому грубіянові дався так підійти, як дитина, я, про котрого сам Мазаріні казав, що в інтригах і хитрощах не маю собі рівного в усій французькій державі. Але менше з тим. Я спочатку вважав, що твого пана Кміцицa вбив, але тепер маю докази, що він видряпався.

– Дурниці! Знайдемо його! Викопаємо! Витягнемо навіть з-під землі!.. А тим часом я йому тут болючіший удар завдам, ніж якби йому наказав із шкіри паси дерти.

– Жодного удару йому ти не завдаси, лише власному здоров’ю нашкодиш. Слухай-но! Їдучи сюди, я виявив якогось простака на рябому коні, котрий неухильно тримався неподалік від мого екіпажу. А зауважив саме тому, що кінь був рябий, тому наказав його врешті закликати. «Куди їдеш?» «У Кейдани». «Що везеш?» «Листа до князя воєводи». Я наказав йому цей лист віддати, а що таємниць між нами немає, то його прочитав. Ось він!

Сказавши це, він подав князеві Янушу лист пана Кміцицa, написаний у лісі тоді, коли той із Кемличaми в дорогу готувався. Князь пробіг послання очима, зім’яв у нестямі, і заверещав:

– Правда! Як Бог милий, правда! Він має мої листи, а там є речі, за які шведський король не лише підозру, а й смертельну образу затамувати може.

Тут напала на нього гикавка й очікуваний напад астми підійшов. Рот роззявився йому широко, і чоловік хапав уривчасто повітря, руки рвали комір на горлі. Князь Богуслав, убачивши це, ляснув у долоні, і коли слуги прибігли, наказав: